Зображена на них постать була схожа, скоріше, на юнака. А тепер, коли минуло вже два чи три роки, він уже став дорослим чоловіком. Однак Алма все одно називала його Хлопчиком і не переставала його всюди шукати.

Але в затоці Матаваї не було ні сліду, ні згадки про нього. Вона шукала його в обличчях усіх чоловіків, які проходили селищем, усіх рибалок, які ловили рибу на узбережжі. Коли преподобний Веллс розповів Алмі, що Емброз навчив одного таїтянця таємниці запилення ванільних орхідей (маленькі хлопчики, маленькі пальчики, маленькі прутики), вона подумала — це точно він. Але навідавшись на плантацію, застала там не Хлопчика, а кремезного чоловіка з пов’язкою на одному оці. Алма кілька разів ходила на ванільну плантацію, вдаючи, начебто її цікавить, що там відбувається, але не побачила нікого, хоч трохи схожого на Хлопчика. Раз на кілька днів вона казала, що їде збирати гербарій, а насправді поверталася в столицю Папеете, позичивши з плантації поні для довгого переїзду. Діставшись туди, Алма цілими днями блукала вулицями до самого вечора, вдивляючись у лиця перехожих. Поні дибало слідом за нею — кістлява тропічна версія Сомса, вірного приятеля її дитинства. Вона шукала Хлопчика на пристані, біля будинків розпусти, в готелях, де мешкали шляхетні французькі колоністи, в новому католицькому соборі, на ринку. Деколи перед нею виринав високий, статний тубілець із коротким волоссям, і вона підбігала до нього й легенько стукала по плечі, ладна запитати будь-що, тільки б той обернувся. Щоразу вона була певна: це він!

Але завжди помилялась.

Алма знала, що невдовзі їй доведеться розширити пошуки, шукати його за межами Папеете й затоки Матаваї, але не знала, з чого почати. Острів Таїті мав тридцять п’ять миль завдовжки й дванадцять — завширшки і за формою був схожий на криву вісімку. Чимало його ділянок було важко, а то й узагалі неможливо подолати. Варто було вийти за межі затіненої, піщаної дороги, що почасти огинала берегову лінію, і місцевість подекуди ставала непролазна. До вершин пагорбів тягнулися східчасті плантації ямсу, гаї кокосових пальм і хвилясті пасма трави, а їм на зміну зненацька приходили високі скелі й непрохідні джунглі. Алмі розповідали, що на високогір’ї ніхто не жив — самі лише верховинці: майже міфічні персонажі, які напрочуд вправно лазили по скелях. Ці люди не були ні мисливцями, ні рибалками. Дехто з них ніколи не торкався до морської води. Таїтянці, які жили серед скель, і ті, що мешкали на узбережжі, споконвіків ставилися одне до одного насторожено — між ними пролягала межа, якої ніхто не наважувався переступити. Може, Хлопчик належав до тих племен, що жили в верховині? Однак Емброз зображав його біля моря, з рибальською сіткою в руках. Алмі ніяк не вдавалося розгадати його таємниці.

Хтозна, чи не був Хлопчик моряком — помічником на китобійному судні, яке затрималося на якийсь час у порту? Якщо так, то вона ніколи його не знайде. Його могло занести в будь-який куточок світу. А може, його взагалі вже не було серед живих. Але відсутність доказів — як Алма чудово знала — це не доказ відсутності.

Треба шукати далі.

У місіонерському селищі вона нічого не дізналася. Брудних пліток про Емброза вона жодного разу не чула — навіть під час купань на річці, коли всі жінки плескали язиками, аж гай шумів. Про містера Пайка, за яким усі так сумували, ніхто слова кривого не сказав. Алма навіть наважилася запитати преподобного Веллса:

— А з ким тут містер Пайк приятелював найближче? Він мав друга, якого любив більше за інших?

Той тільки глянув на неї своїми ясними очима й відповів:

— Містера Пайка всі любили.

Це сталося в той день, коли вони пішли на могилу Емброза. Алма попросила завести її туди, щоб віддати шану покійному батьковому робітнику. Прохолодного й захмареного пообіддя вони разом вибралися на пагорб Тагара, де недалеко від вершини хребта було розташоване невелике англійське кладовище. Преподобний Веллс видався Алмі дуже приємним супутником, бо рухався він швидко й спритно будь-якою місцевістю й дорогою розповідав усілякі цікаві історії.

— Коли я сюди тільки приїхав, — сказав він того дня, підіймаючись на крутий пагорб, — я вирішив визначити, які рослини й овочі споконвіків ростуть на Таїті, а яких привезли сюди давні поселенці й дослідники, але, розумієте, з’ясувати таке, на жаль, дуже важко. Самі таїтянці мені з цим не допомогли, бо вони вірять, що всі тутешні рослини — навіть ті, що дають урожай — тут посадили боги.

— Греки казали так само, — задихано зауважила Алма. — Вони вірили, що виноградну лозу й оливкові гаї посадили боги.

— Ага, — кивнув преподобний Веллс. — По-моєму, люди забувають про те, що самі колись створили, правда? Тепер нам відомо, що всі полінезійські народи, поселяючись на новому острові, привозять зі собою корінь таро, кокосову пальму й хлібне дерево, але спитайте їх, і вони скажуть, що їх посадили боги. Деякі їхні історії схожі на казку. Вони вважають, начебто боги створили хлібне дерево подібним на людське тіло, щоб підказати людям — це дерево корисне. Нібито саме через це листки хлібного дерева схожі на руки — вони показують людям, що треба потягнутися до цього дерева й знайти там харчі. Взагалі таїтянці кажуть, що всі їстівні рослини на цьому острові схожі на частини людського тіла, що це, розумієте, божественне послання. Ось чому кокосову олію, яка допомагає, коли болить голова, роблять з кокоса, схожого на голову. Тутешній горіх, кажуть, лікує нирки, бо він сам нібито на них схожий. Яскраво-червоний сік рослини феї допомагає при хворобах крові.

— Природа всіх речей, — пробурмотіла Алма.

— Так, так, — підтакнув преподобний Веллс.

Алма сумнівалася, що він її почув.

— Гілки банана — такі, як ця, сестро Віттекер — також нібито символізують людське тіло. Через їхню форму їх використовують як жести примирення, жести людяності, так би мовити. Якщо хочете показати, що ви здаєтесь чи готові піти на компроміс, просто киньте таку гілку на землю під ноги своїм ворогам. Добре, що я дізнався про це відразу, коли приїхав на Таїті! Я кидав гілки банана в усі боки, аби мене не вбили й не з’їли!

— А що, вас справді могли вбити й з’їсти? — запитала Алма.

— Скоріш за все, ні, але місіонери завжди такого бояться. Чули один дотепний жарт про місіонерів? Якщо канібал з’їсть місіонера й перетравить його, а тоді помре, то чи воскресне перетравлене тіло місіонера в день Страшного суду? А якщо ні, то як святий Петро знатиме, які частини його тіла відправляти до раю, а які — до пекла? Ха-ха-ха!

— А містер Пайк говорив з вами про те, що ви мені тільки що розповіли? — запитала Алма, слухаючи його жарт упіввуха. — Про те, що боги надали рослинам певну форму, щоб підказати, як людина може з них скористатися?

— Ми з містером Пайком багато про що говорили, сестро Віттекер!

Алма не знала, як розпитати його детальніше, не видавши при цьому себе. Чому батьковий робітник мав би аж так її цікавити? Вона не хотіла викликати підозри. Але який дивний чоловік той преподобний Веллс! Щирий і водночас скритний. Коли заходила мова про Емброза, Алма пильно вдивлялася в його обличчя, шукаючи там якихось натяків, але воно завжди залишалось непроникним. Преподобний Веллс дивився на світ із одним і тим самим незворушним виразом. Його настрій не змінювався за жодних обставин. Він був постійний, як маяк. Щирість його була така абсолютна й бездоганна, наче маска.

Нарешті вони дійшли до кладовища з невисокими вибіленими на сонці надгробками, подекуди вирізьбленими в формі хреста. Преподобний Веллс відразу провів Алму до Емброзової могили — доглянутої й позначеної невеликим каменем. Вона була розташована в гарному місці, звідки виднілася ціла затока Матаваї і прозоре, безкрає море. Алма боялася, що, побачивши могилу, не зможе стримати емоцій, але вона, навпаки, почувалась спокійно, ба навіть відсторонено. Присутність Емброза тут не відчувалась. Не може бути, щоб він лежав під цим каменем. Алмі згадалось, як він любив простягнутися на траві, випроставши свої довгі ноги, й розповідати їй про чудеса й таємниці, доки вона вивчала свій мох. Їй здавалося, що він не тут, що він живе у Філадельфії, у її спогадах. Вона не могла уявити, як його кості гниють під її ногами. Емброзові не було місця в землі — він належав повітрю. Навіть за життя в ньому не було майже нічого земного. Тож як він міг лежати в землі після смерті?