— Але ж я не можу звітуватися перед Лондонським місіонерським товариством, — мало не виправдовуючись сказав він Алмі. — Розумієте, їхній закон залишився в Англії. Вони уявлення не мають, яке тут життя. Тут я можу складати звіт тільки Творцю всіх наших благ, а я завжди твердо вірив, що Творець наших благ прихильний до сестри Ману.

Попри це, жоден таїтянець так і не прийняв християнства аж до 1815 року, коли король Таїті — король Помаре — відправив усіх своїх священних ідолів британському місіонеру в Папеете, разом з листом, написаним англійською, де він сказав, щоб його старих богів кинули в полум’я: він нарешті вирішив стати християнином. Помаре сподівався, що це рішення врятує його народ, бо в той час на Таїті сипалася одна біда за іншою. Кожен новий корабель привозив нові хвороби. Люди гинули цілими сім’ями — від кору, віспи, жахливих хвороб, породжених розпустою. Якщо року 1772-го капітан Кук нарахував на острові двісті тисяч душ, то до 1815-го їх залишилося всього лиш вісім тисяч. Хвороба косила всіх — верховних вождів, землевласників, простий люд. Сухоти забрали життя навіть королівського сина.

Через це таїтянці почали зневірюватися у своїх богах. Коли смерть навідується до стількох осель, засумніваєшся в будь-якій істині. Услід за недугами поширювалися чутки про те, що це англійський Бог карає таїтян за те, що ті відкинули Його сина Ісуса Христа. Страх цей підготував тубільців до увірування в Господа, й першим до нього навернувся король Помаре. А ставши християнином, він найперше наказав приготувати розкішний обід і перед усіма скуштував страви, не задобривши перед тим старих богів приношенням їжі. Люди з’юрмилися довкола короля, нажахано чекаючи, що розлючені божества уб’ють його на смерть. Але з ним нічого на трапилось.

Після цього вони всі до одного прийняли християнство. Ослаблий, принижений і спустошений, Таїті нарешті прийняв Христа.

— Хіба нам не пощастило? — запитав преподобний Веллс Алму. — Ну хіба не пощастило?

Він сказав це так само життєрадісно, як завжди. Для Алми ця його особливість завжди була загадкою. Вона ніяк не могла збагнути, що ховається за його вічною безтурботністю, якщо там справді щось ховається. Може, він цинік? Єретик? Простак? Його невинність удавана чи справжня? З його лиця, скупаного в ясних променях щирості, ніколи не можна було нічого сказати. Відкрите обличчя преподобного Веллса здатне було засоромити людей підозріливих, жадібних, жорстоких. Його обличчя змусило б почервоніти і брехуна. Воно не раз завдавало сорому й Алмі, адже вона ніколи не розповідала йому відверто про своє життя і те, що спонукало її приїхати на острів. Часом їй кортіло нахилитися, узяти його маленьку руку в свої величезні долоні й — відкинувши їхні ввічливі звертання «брате Веллс» і «сестро Віттекер» — сказати по-простому:

— Я не була повністю відверта з вами, Френсісе. І тепер хочу розказати вам усе, як є. Розповісти вам про свого чоловіка й наш химерний шлюб. Будь ласка, допоможіть мені з’ясувати, ким насправді був Емброз. Прошу вас, розкажіть мені все, що ви знаєте про нього і що вам відомо про Хлопчика.

Проте вона не сказала. Він був посланцем Господа й доброчесним, одруженим християнином. Як їй було з ним про таке говорити?

Натомість преподобний Веллс був з нею відвертий — майже нічого не приховав. Сказав, що через кілька років після того, як король Помаре прийняв християнство, в них із місіс Веллс, доволі несподівано, народилась ще одна дівчинка. Цього разу немовля вижило. Місіс Веллс побачила в цьому Божу ласку — за те, що Веллси допомогли навернути Таїті до Бога. Через це дівчинку охрестили Крістіною. На ту пору вони мешкали в найгарнішій хатині в селищі, поруч з церквою, там само, де тепер жила сестра Ману, й були, звісно, дуже щасливі. Місіс Веллс вирощувала разом з донькою ротики й сокирки, виплекавши довкола хатини справжній англійський садочок. Дівчинка, як і всі тамтешні дітлахи, плавати навчилися скоріше, ніж ходити.

— Крістіна була моєю радістю й винагородою, — сказав преподобний Веллс. — Але моя дружина вважала, що Таїті — не місце для виховання юної англійки. Тут, бачте, забагато шкідливих впливів. Я б так не сказав, але місіс Веллс так собі думала. І коли Крістіна стала юною міс, вона забрала її до Англії. Відтоді я їх не бачив. І до кінця життя не побачу.

Алмі його доля здалась не тільки самотньою, а й страшенно несправедливою. Жоден добрий англієць не повинен залишатися тут, один як палець посеред Південних морів, і зустрічати старість у повній самотності. Їй пригадався тато в останні роки свого життя: що б він робив без Алми?

Преподобний Веллс немовби прочитав її думки, бо сказав:

— Я сумую за своєю дорогою дружиною і Крістіною, але зовсім без родини я не залишився. Сестра Ману й сестра Етіні для мене як справжні сестри. Крім того, в нашій місіонерській школі ми за ці роки виховали кількох обдарованих учнів із добрим серцем, яких я вважаю своїми дітьми, а дехто з них і сам став місіонером. Тепер наші місцеві учні проповідують на далеких островах. Таматоа Маре поширює Слово Боже на великому острові Раятеа. Патіі поширює Царство Спасителя на острові Гуангіне. Паумоана невтомно проповідує Слово Господнє на Бора-Бора. Всі вони — мої сини, і всіх їх я дуже люблю. На Таїті існує поняття таіо — своєрідне всиновлення, коли ви родичаєтеся з чужинцем. Вступивши в таіо з місцевим жителем, ви обмінюєтеся з ним своїми предками, стаєте членом його родоводу, а він — вашого. Родовід тут понад усе. Деякі таїтянці можуть назвати вам своїх предків до тридцятого коліна — як нащадки біблійних патріархів. Ввійти до їхнього родоводу — велика честь. Тож я маю біля себе своїх, так би мовити, таїтянських синів, які живуть на цих островах і тішать моє старе серце.

— Але ж їх нема поруч, — не стрималась Алма. Вона чудово знала, як далеко звідти до Бора-Бори. — Вони не допомагають вам і не потурбуються про вас, коли ви цього потребуватимете.

— Ваша правда, але мені спокійно від самої думки, що вони є. Вам, напевно, моє життя здається досить сумним. Але це не так. Я живу там, де маю жити. Розумієте, свою місію я ніколи не покину. Моя праця тут — це не доручення, сестро Віттекер. І не робота, після якої виходять на пенсію, а потім, здитинівши, мирно доживають свого віку. Моє завдання — до кінця своїх днів підтримувати життя у цій церковці, що схожа на той човник, який пливе вперед усупереч вітрам і негоді. В мій човник може застрибнути кожен, хто має охоту. Я нікого до цього не змушую, але хіба я можу його покинути? Моя люба дружина каже, що християнин з мене кращий, ніж місіонер. Може, вона й має рацію! Сумніваюсь, що мені вдалося хоч когось навернути в свою віру. Але ця церква — мій обов’язок, сестро Віттекер, і так буде завжди.

Йому, як дізналася Алма, було сімдесят сім років.

У затоці Матаваї він прожив довше, ніж вона на світі.

Настав жовтень.

На острові запанувала пора, яку таїтянці називали Гіая — голодна пора, коли плоди хлібних дерев стає важко знайти й люди часто не мають що їсти. На щастя, в затоці Матаваї голод не лютував. Місцевий люд, звісно, не розкошував, але й від голоднечі не вмирав. Рятувалися рибою й коренем таро.

Ох, корінь таро! Нудний, прісний корінь таро! Подрібнений і товчений, варений і слизький, запечений на вугіллі й поскочуваний у вологі кульки — пої — його використовували всюди: їли на сніданок, давали під час причастя, кидали свиням.

Одноманітність кореня таро час від часу переривали крихітними бананами — солодкими, чудесними бананами, які можна було ковтати цілими — але навіть їх бувало непросто знайти. Алма з апетитом поглядала на свиней, але, як виявилось, сестра Ману берегла їх на чорний день. Тому свининою посмакувати не вдалося — сам лише корінь таро на сніданок, обід і вечерю, а вряди-годи, як пощастить, ще й величенька рибина. Алма все віддала б, щоб хоч один день не їсти кореня таро — але день без кореня таро означав день без їжі. Вона починала розуміти, чому преподобний Веллс взагалі перестав їсти.