Дні були одноманітні, спекотні й тихі. Всі розімліли й розлінилися. Роджер вирив у Алминому саду нору й спав там цілий день, висолопивши язика. Неоперені курчата шпорталися в землі в пошуках їжі, а тоді покинули й, зажурені, поприсідали в затінку. Навіть хлопчаки з ватаги Гіро — невтомні шибеники — аж до вечора дрімали в холодку, як старі пси. Тільки час від часу бралися неохоче до всіляких пустощів. Гіро десь роздобув сокиру, яку прив’язав до мотузки й гамселив нею по камені, наче бив у гонг. Один із Макеа стукав каменем по ободу від старої бочки. Алма здогадалась, що так вони грають музику, але їй вона видалась нудною і втомливою. Увесь Таїті був знуджений і виснажений.

За часів її батька острів палав у полум’ї війни й хіті. Вродливі молоді таїтянці й таїтянки так відверто й дико витанцьовували довкола ватри на цьому ж самому узбережжі, що Генрі Віттекер — юний і недосвідчений — мусив налякано відвертатися від цього видовища. Тепер же на острові панувала нудьга. Місіонери, французи й китобійні судна з усіма їхніми проповідями, канцелярщиною і хворобами вигнали диявола з Таїті. Могутні воїни всі до одного померли. Зосталися тільки ліниві дітлахи, які куняли в затінку, а для розваги вдовольнялися грюкотом сокири й обручів від бочки. Куди ті юнаки мали тепер виплескувати свій дикий шал?

Алма невтомно шукала Хлопчика, вирушаючи на щораз довші й довші прогулянки — сама, з Роджером, з безіменним кістлявим поні. Вона обійшла всі селища й хутори вздовж узбережжя по обидва боки від затоки Матаваї. Бачила всяких чоловіків і хлопців. Були серед них і гарні юнаки зі шляхетними рисами обличчя, якими так захоплювалися перші прибулі на острів європейці, але траплялися і молоді хлопці з покаліченими слоновою хворобою ногами, і хлопчаки з загноєними очима — наслідком венеричних хвороб їхніх матерів. Бачила дітей, скорчених і скоцюрблених від сухот кісткового мозку. Підлітків, які б виросли красенями, якби не рубці від віспи й кору. Алма натрапляла на майже порожні села, спустошені хворобами й смертю. На місіонерські селища, де панувала значно строгіша дисципліна, ніж у затоці Матаваї. Інколи вона навіть відвідувала церковні служби в тих поселеннях, де ніхто не співав таїтянською; люди шукали розради в пресвітеріанських гімнах, які виспівували з сильним акцентом. У жодній з парафій вона не зустріла Хлопчика. На своєму шляху Алма проминала втомлених робітників, заблудлих бродяг і мовчазних рибалок. Якось бачила одного старця, який сидів на палючому сонці й грав на таїтянській флейті в традиційний спосіб — дув у неї однією ніздрею: звук виходив такий журливий, що Алмі аж груди стиснуло від туги за рідною домівкою. Але Хлопчика вона так і не зустріла.

Пошуки її були даремні, розвідки закінчувалися нічим, але до затоки Матаваї і повсякденного життя у селищі вона щоразу поверталася з радістю. Алма завжди з вдячністю приймала запрошення преподобного Веллса попливти з ним до коралового саду. Їй стало зрозуміло, що його кораловий сад — це щось на кшталт її замшілих валунів у Білому Акрі — щось, що росте рясно й повільно, що можна вивчати десятками років, не знемагаючи від самотності. Алмі дуже подобалися розмови під час їхніх виправ до рифу. Преподобний Веллс попросив сестру Ману сплести Алмі такі ж сандалі, як у нього, з вузлуватого листя пандана, щоб вона могла ходити по гострих коралах, не ранячи ніг. Він показав Алмі циркову круговерть губок, анемон і коралів — усю привабливу красу мілких, прозорих тропічних вод. Розказав їй, як називаються барвисті рибки й розповів чимало історій про Таїті. І при цьому ніколи не розпитував про її власне життя. І вона зітхнула з полегшенням — не доведеться йому брехати.

Алмі припала до душі церковця в затоці Матаваї. У ній не було ані натяку на багатство й пишноту (деінде на острові Алмі траплялися значно розкішніші церкви), але короткі, виразні, незвичайні проповіді сестри Ману завжди приносили їй насолоду. Від преподобного Веллса вона дізналась, що історія Ісуса мала знайомі для таїтянців елементи, й саме вони допомогли першим місіонерам познайомити тубільців із Христовим вченням. Жителі Таїті вірили, що світ ділиться на по і ао — темряву й світло. Їхній найвищий бог Тароа, творець, народився у по — серед нічного мороку. Почувши про цей міф, місіонери пояснили таїтянцям, що Ісус Христос теж прийшов на світ у по — серед ночі, з’явившись із темряви й страждань. Їхні слова захопили уяву таїтян. Той, хто народжувався уночі, мав небезпечну, непересічну долю. По був світом мертвим, незбагненним і лячним. Смердючим, прогнилим і страшним. Наш Господь, проповідували англійці, прийшов, щоб вивести людство з по на світло.

Таїтянцям це було більш-менш зрозуміло. Христос принаймні викликав у них повагу, бо межа між по й ао була небезпечним тереном, і перейти з одного світу в інший могла здужати тільки надзвичайно смілива душа. По й ао — це щось на кшталт раю і пекла, пояснив преподобний Веллс Алмі, але вони сильніше взаємодіють, і там, де обидва світи перетинаються, царює божевілля. Таїтянці так і не перестали боятися по.

— Коли вони думають, що я не бачу, — сказав він, — то далі приносять пожертви богам, які живуть у по. Але, розумієте, вони це роблять не тому, що поважають чи люблять тих богів темряви, а для того, щоб підкупити їх, умовити далі залишатися в світі примар, тримати їх подалі від світла. Як бачите, з уявленням про по дуже важко боротися. Навіть коли настає день, по не перестає існувати в голові таїтянців.

— А сестра Ману вірить у по? — запитала Алма.

— Звісно, що ні, — як завжди незворушно відповів преподобний Веллс. — Ви ж знаєте, що вона вірна християнка. Але до по вона ставиться з повагою.

— То в духів вона все-таки вірить? — не відступала Алма.

— Звісно, що ні, — спокійно відповів преподобний Веллс. — Це ж не по-християнськи. Але, з іншого боку, вона їх не любить і не хоче, щоб вони навідувалися в селище, тому деколи не має вибору, як принести їм пожертву, щоб прогнати їх геть.

— Значить, вона таки вірить у духів, — сказала Алма.

— Та ні, не вірить, — заперечив преподобний Веллс. — Вона просто ними керує. Ви ще побачите, що на цьому острові є місця, куди сестра Ману не хоче, щоб хтось ходив. Кажуть, що в найвищих і найнедоступніших горах на Таїті можна ввійти в туман і назавжди в ньому розчинитися, потрапивши просто в по.

— Невже сестра Ману справді вірить, що це можливо? — запитала Алма. — Що людина може розчинитися?

— Та ні, звісно, — весело відповів преподобний Веллс. — Але їй дуже не подобається, коли хтось туди йде.

Алма задумалась: може, Хлопчик просто розчинився у по?

І Емброз разом з ним?

Алма не діставала ніяких новин із зовнішнього світу. До неї на Таїті не приходили листи, хоч сама вона часто писала додому до Пруденс і Ганнеке, а деколи навіть до Джорджа Гокса. Вона самовіддано передавала листи з китобійними суднами, знаючи, що шанси на те, що ті коли-небудь дістануться до Філадельфії, — мізерні. Алма дізналась, що преподобний Веллс, бувало, по два роки не діставав ані звістки від своєї дружини й доньки. А часом листи приходили після тривалої мандрівки морем такими розмоклими, що ні слова не можна було розібрати. Алмі здалося, що отримати такий лист — ще сумніше, ніж узагалі ніякого не отримати, але її приятель сприймав це так само, як і всі інші прикрощі: спокійно й покірно.

Алма почувалась самотньо, а надворі стояла нестерпна спека — навіть уночі пражило не менше, як удень. Алмина хатинка перетворилася на задушливу піч. Однієї ночі вона пробудилась від того, що чоловічий голос шепнув їй просто в вухо: «Слухай!». Але підвівшись на ліжку, вона побачила, що в кімнаті нікого нема — ні шибеника з ватаги Гіро, ні пса Роджера. Навіть вітер — і той не віяв. Алма вийшла надвір — серце гупало в грудях. Нікого. Вона побачила, що в ту безгучну, спекотну ніч затока Матаваї стала гладенька, мов люстерко. Небесні сузір’я відбивалися у воді, так ніби небо розділилося навпіл: одне — вгорі, друге — внизу. Видовище було таке умиротворене й бездоганне, що аж мурашки йшли по шкірі. Узбережжя наче було сповнене якихось невидимих істот.