Ось така проста історія, яку вона ускладнила своїми даремними розшуками. Може, їй хотілось, щоб цей епізод виявився більш зловісним, щоб її власна повість виглядала ще трагічнішою. А може, вона хотіла, щоб Емброз виявився винним у мерзенних проступках, у содомії й порочності, щоб вона могла зневажати його, а не тужити за ним. Можливо, їй кортіло знайти тут, на Таїті, не одного Хлопчика, а багатьох — цілу юрбу малолітніх содомітів, яких Емброз — одного за одним — кривдив і розбещував. Але ніяких доказів його порочності не було. Насправді все було ось як: Алма, хтива дурепа, вийшла заміж за невинного молодого чоловіка, якому потьмарилося в голові. А коли той її не вдовольнив, зі злості вчинила з ним жорстоко: відправила на заслання сюди, в Південні моря, де він помер, самотній і збожеволілий, занурений у власні фантазії, загублений у забутому Богом селі, яким управляв — якщо таке, звісно, можна назвати управлінням! — простодушний, старий місіонер-невдаха.

А от чому за майже рік, що його Алма провела на Таїті, до Емброзової валізки з малюнками ніхто в її відкритій для всіх фаре навіть не торкнувся (крім природи), тоді як усі інші її речі позичали, цупили, розбирали й обнишпорювали… що ж, вона навіть не уявляла, як розгадати цю таємницю. І не мала більше сил дошукуватися відповіді на ще одне незбагненне питання.

Тут більше не було чого шукати.

Вона не мала причин далі тут зоставатися. Треба скласти план на ті роки життя, які ще в неї залишилися. Так, вона вчинила поспішний, необдуманий крок, і тепер поїде геть на наступному ж китобійному судні, що пливтиме на північ, і оселиться деінде. Вона знала тільки одне — у Філадельфію їхати не можна. Алма покинула Білий Акр і не може більше туди повернутись; це буде несправедливо щодо Пруденс, яка має повне право вступити у володіння маєтком без надокучливих настанов Алми. Так чи так, а повертатися додому принизливо, їй доведеться почати все спочатку. І придумати, як самій про себе подбати. Завтра вона пошле звістку в Папеете про те, що шукає каюту на доброму кораблі з порядним капітаном, який чув про Діка Єнсі.

Заспокоїтись вона не заспокоїлась, але принаймні вирішила, що робити далі.

Через чотири дні Алма прокинулася на світанку від радісних вигуків ватаги Гіро. Вона вийшла надвір, щоб подивитися, що там за метушня. П’ятеро шибеників ганяли туди-сюди узбережжям, підстрибували й перекидалися в ранніх променях сонця й голосно вигукували таїтянською.

Побачивши Алму, Гіро примчав кривулястою стежкою до її дверей.

— Завтра вранці тут! — крикнув він.

Його очі горіли від захвату — такого вона не бачила навіть у цього доволі збудливого дітвака. Алма спантеличено взяла його за руку, намагаючись трохи втихомирити й розібрати, що він хоче сказати.

— Що ти кажеш, Гіро? — запитала вона його.

— Завтра рано тут! — знову вигукнув той, підстрибуючи на місці, не в змозі стримати радості.

— Скажи по-таїтянськи! — попросила вона, перейшовши на його рідну мову.

— Теє о завтра вранці! — крикнув хлопець у відповідь: таїтянською його слова звучали так само безглуздо, як і англійською:

— Завтра рано тут!

Алма підвела голову й побачила, що на пляжі збирається натовп — посходилися жителі місіонерського поселення й мешканці поблизьких сіл. І всі такі ж збуджені, як хлопчаки. Вона побачила, що до узбережжя біжить преподобний Веллс, кумедно перебираючи кривими ногами. За ним бігла сестра Ману, сестра Етіні й місцеві рибалки.

— Дивіться! — гукнув Гіро, тицьнувши пальцем на море. — Завтра вранці приїхати!

Алма глянула на затоку й побачила — як вона відразу їх не помітила? — цілу флотилію довгих каное, які, з неймовірною швидкістю розсікаючи воду, наближалися до берега — за веслами сиділи десятки темношкірих гребців. Хоч вона вже довго мешкала на Таїті, її не переставали дивувати сила й моторність каное. Коли через затоку мчали такі флотилії, їй завжди здавалось, що вона спостерігає за прибуттям кораблів аргонавтів або Одіссея. А найбільше їй подобалась мить, коли, наблизившись до берега, гребці випинали м’язи для останнього зусилля, і каное вилітали з моря, наче стріли з величезних невидимих луків, перетворюючи прибуття на яскраве, приголомшливе видовище.

В Алми виникло багато запитань, але Гіро разом з усією юрбою вже кинувся вітати прибулих. Алма ще ніколи не бачила на березі стількох людей. Піддавшись загальному настрою, вона й собі побігла до човнів. Каное виглядали прегарно, навіть велично. Найбільше мало завдовжки футів із шістдесят, а на його носі стояв чоловік разючого зросту й тілобудови — явно очільник цієї експедиції. Він був із місцевих, але, як побачила Алма, коли підійшла ближче, мав на собі європейський костюм бездоганного крою. Селяни оточили його, виспівуючи вітальних пісень, й винесли його з каное на руках, як короля.

Люди принесли чужинця до преподобного Веллса. Алма протиснулася крізь натовп якомога ближче до середини. Прибулий нахилився до преподобного Веллса — і вони потерлися носами на знак традиційного дружнього привітання. Просяклим сльозами голосом преподобний Веллс сказав:

— Вітаємо вдома, благословенний сину Божий!

Незнайомець визволився з його обійм. Він із усмішкою обернувся до натовпу, й Алма вперше змогла роздивитись його лице. Вона його впізнала — і якби її не тримала на ногах людська тиснява, то від несподіванки впала б на землю.

Слова «завтра вранці», що їх Емброз писав на звороті кожного малюнка з Хлопчиком, — не були кодом. «Завтра вранці» не було ні мрійливим бажанням утопійного майбутнього, ні анаграмою, ні якимось таємним окультним знаком. Вперше в житті Емброз Пайк був відвертий: Завтра Вранці — це просто ім’я людини.

І ось, Завтра Вранці приїхав.

Алма розлютилась.

Лють охопила її найперше. Може, й безпідставно, але вона почувалась обдуреною. Чому за всі ці місяці пошуків і злиднів вона не почула жодної згадки про нього — про цю королівську персону, про цього обожнюваного гостя, чоловіка, зустрічати якого біг з веселими вигуками весь північний Таїті? Як так сталось, що їй ніхто навіть не натякнув на його ім’я та існування хоча б одним словом? Коли в розмові з Алмою хтось казав «завтра вранці», то ці слова завжди стосувалися чогось, запланованого на наступний день, і жодна жива душа не розповіла їй про те, що цілий острів боготворить якогось невловимого вродливого тубільця, який може ні з того ні з сього впасти просто з неба й зібрати цілий натовп шанувальників. Про таку особу ніколи не заходила мова. Як могла така важлива персона з’явитися отак раптом, як із-під землі вирости?

Юрба посунула до місіонерської церкви, хором вигукуючи й виспівуючи пісень, тоді як Алма мовчки стояла на пляжі, намагаючись усе обміркувати. Істини, в які вона твердо вірила не далі, як минулого тижня, тепер розколювались, наче лід ранньої весни. Примара, в пошуках якої вона сюди приїхала, таки існувала, тільки це був не Хлопчик, а, схоже, якийсь король. Що Емброз мав до діла з острівним королем? Як вони зустрілися? Чому Емброз зображав Завтра Вранці як простого рибалку, тоді як той, вочевидь, був чоловіком могутнім?

Знову закрутилися шестірні її впертого, невблаганного внутрішнього механізму роздумів і міркувань. Це ще дужче її розізлило. Вона вже не мала сили думати. І жодної охоти вигадувати нові теорії. Все життя, подумала Алма, вона тільки те й робила, що розмірковувала. Вона завжди прагнула тільки одного — пізнання, і от досі, після десятків років невтомних пошуків, далі не робила нічого, крім як думала, дивувалась і вгадувала.

Досить будувати здогади. Досить. Тепер вона хоче знати все. І не відступить, поки не дізнається.

Ще не дійшовши до церкви, Алма вже чула, що там відбувається. З невеличкої споруди долинав нечуваний досі спів. Не спів, а тріумфальний рев. У церкві вже не було місця, тож Алма стала на вулиці серед люду, який тіснився при вході й співав хором із усіма. Співи, що їх Алма чула в цій церкві раніше — голоси вісімнадцятьох парафіян з місіонерського селища преподобного Веллса — здавались тоненьким, пронизливим писком супроти того, що вона чула тепер. Вона вперше зрозуміла, як насправді звучить таїтянська музика й для чого їй потрібні сотні голосів, які б хором ревіли й горланили: щоб заглушити океан. Саме цим тепер і займалися люди, виражаючи своє шанування оглушливим ревом — прекрасним і небезпечним водночас.