Фейсал описав Ґертрудине вміння маскуватися, здатність видавати себе за араба з будь-якого племені, до того ж, як виявилося, Ґертруда робила це так уміло, що викрити її було просто неможливо.
«Одного разу мої люди привели до мене досить колоритного арабського погонича верблюдів, який на всі мої запитання відповідав такими характерними для погоничів фразами, ніби все своє життя займався верблюдами. Після того, як я опитав свого полоненого й отримав від нього всю потрібну інформацію... погонич верблюдів зізнався, що насправді був ніким іншим, як міс Белл».
Він продовжував:
«Думаю, тепер я вже можу розповіси про те, що в один з критичних періодів нашої історії, коли деякі з наших людей почали вагатися, велична біла жінка самотужки повела їх в атаку на турків. Щонайменше один раз під час своєї засекреченої діяльності вона опинилася у полоні самих турків і була приречена на страшну смерть.
Один підступний араб виказав Ґертруду туркам, коли вона поверталася з пустелі зі своєї чергової небезпечної місії; турецький патруль схопив її, замасковану під арабського кочівника... Міс Белл попередили, що якщо вона не розповість усе про людей, які планують повалити турецьке правління, на неї чекатиме страшне катування. Ґертруда не реагувала на жодні погрози, і її поневолювачі не витягли з неї жодного слова. Якби в той час вона здалася, турки позбавили б життя найвеличніших з наших шейхів, однак ця жінка була готова терпіти катування... тільки б нікого не зраджувати. На щастя, їй вдалося втекти до того, як турки взялися втілювати обіцяні погрози...».
Фейсал продовжив розповідати історію про її втечу, про яку, як він сказав, окрім нього більше ніхто не знав. Ґертруді вдалося вислизнути з турецького табору під покровом непроглядної ночі, а тоді протягом трьох днів і трьох ночей вона скиталася пустелею сама-самісінька без води та їжі, примудряючись ховатися від кочових мародерів. Нарешті Ґертруда дісталася безпечної території ледь жива. «За кілька днів вона знову була на ногах; енергійна, як завжди, вона приступила до своєї важливої місії — надихати наш народ повставати проти гнобителів».
Король дійшов висновку, що Ґертруда мала здібності вести війну й час від часу давала арабам безцінні тактичні рекомендації. На початку повстання турки навіть призначили нагороду за її голову: «Ціна була настільки високою, що могла легко спокусити людську жадібність, але наш народ так сильно її поважав, що жоден і не подумав виказати її ворогам».
У своїх записах Ґертруда не залишила жодного слова про ці пригоди, і, мабуть, немає нічого дивного в тому, що вона ніколи не розповідала про це серові Персі чи леді Кокс. Адже саме передбачливий Кокс ще багато років тому попереджав Ґертруду, щоб та навіть не намагалася йти у подорож до Хаїля. Та й навряд чи його порадувало б видовище, як його секретар зі східних питань розігрував короля, замаскувавшись погоничем верблюдів. Точнісінько так, як вона випускала чи викривляла події у своїх листах додому, щоб зайвий раз не тривожити рідню, Ґертруда ухилялася від розповідей про свої ледь не фатальні промахи. Можливо, однією з причин її ненависті до преси був страх того, що вони могли викрити ці сенсаційні інциденти, завдаючи шкоди її репутації впливового політичного діяча і тим паче шпигуна.
Існує одна доволі делікатна вірогідність того, що Ґертруда брала участь у спробі Т. Е. Лоуренса відкупитися від турецької блокади міста Ель-Кут у 1916 році. У той час вона була в Басрі, і, будучи засмученою браком роботи, не знала, чи залишатися їй у місті, чи повертатися додому. Її надзвичайно сильно непокоїв стан голодної армії. Одного тижня, після того, як 16 квітня Лоуренс проїхав Басру, прямуючи до міста Ель-Кут, Ґертруда написала батькові: «Я запропонувала піднятися вгору річкою Шатт-ель-Араб з одним місцевим мешканцем, щоб перевірити достеменність мап, і їм моя ідея дуже сподобалася». Далі у її листах додому прослідковується помітна прогалина — аж до 27 квітня, коли вона написала: «Моя найдорожча матусю. Того тижня я не забрала пошту, оскільки допізна була у малесенькому містечку на краю пустелі з назвою Ез-Зубайр, а коли повернулася назад, то виявила, що пошту відправили раніше, ніж зазвичай... Справи в місті Ель-Кут не змінилися, і не схоже, що взагалі щось зміниться — це безнадійна ситуація».
Зважаючи на те, що тим часом усі думки Лоуренса та Ґертруди були прикуті до Ель-Кута, можна припустити, що «грандіозні плани», які вони обговорювали, стосувалися цієї блокади і роздумів щодо можливих способів звільнення своїх солдатів. А зважаючи на те, якими впливовими людьми вони були, не виключено, що вони розглядали можливість створення відволікаючого маневру з одного боку, щоб таким чином прорватися у місто з протилежного. У своїй книзі «Сім колон мудрості» Лоуренс ухильно написав про те, що він робив у місті Ель-Кут: «...наш уряд ...відправив мене до Месопотамії, щоб з’ясувати, чи можна застосувати якийсь обхідний метод, щоб звільнити наш обложений гарнізон... Насправді уже було занадто пізно щось робити, місто Ель-Кут неминуче вимирало; і, відповідно, я не зробив нічого з того, що хотів і що було мені під силу».
Існує ще один натяк на участь Ґертруди у схожій ситуації, хоча немає ні дати, ні контексту. Її давній друг, Лео Емері, який з 1924 року обіймав посаду державного секретаря з питань колоній, у своїх мемуарах «Моє політичне життя» написав: «В організації арабського супротиву проти турків її поле діяльності певною мірою перетиналося з фронтом робіт Лоуренса, і все ж їй приписують блискучу перемогу в пустелі, коли її протеже здолав Лоуренсового й захопив усі їхні кулемети». Після Ґертрудиної смерті Лоуренс написав Ельзі: «Серед усіх вона вирізалася тим, що, міркуючи тверезо, бачила справжню кінцеву мету нашої роботи з арабами й ішла до неї, не боячись нічого і не шкодуючи своїх сил і здоров’я».
Опісля коронації король реорганізував своє життя. Він виїхав з кімнат у Сералі й оселився в розкішному будинку на околиці Багдада, у велетенському, однак досить скромному приміщенні з величними кімнатами. З приймальні гостей проводили до головної вітальні з вікнами, оздобленими оксамитовими фіранками, на підлозі лежали розкішні килими, а вздовж стіни стояв диван; у зимові дні в цій кімнаті в каміні потріскували поліна. Біля вхідних дверей стояли двоє вартових, і, крім вечорів, коли Фейсал сам особисто приймав гостей, слуга, який відчиняв двері, приносив відвідувачеві каву на таці. Ця кімната була водночас ще й Фейсаловим кабінетом, тут він давав інтерв’ю й проводив наради з міністрами. Крім того, у Фейсала було улюблене місце — вілла в Ель-Харисії, з причалом біля річки, трояндовим садом і затіненою верандою. Цей будинок він купив разом із невеличкою фермою, за якою йому подобалося доглядати. Ще у нього була велетенська ферма у Ханакіні, біля перського кордону, де король вирощував урожай, дотримуючись найсучасніших сільськогосподарських стандартів. Дещо згодом Фейсал навчиться керувати літаком, і тоді сам літатиме до того маєтку.
Ґертруда боролася за незалежність арабської нації так само довго, як і Фейсал. Саме ця ціль надихала її в Каїрі, Басрі та Багдаді. Коли Ґертруда працювала на А. Т. Вілсона, вона була одним самотнім голосом; твердо стояла на своєму тоді, як Британія не переставала повторювати, що піде з Іраку; під час повстання ледь не впала у відчай; спостерігала за тим, як пролітають роки, а Захід постійно відтягує з прийняттям рішень і турки безупинно створюють перешкоди для визначення північного кордону Іраку. Хай там як, Ґертруда мріяла про вільний арабський уряд.
Рік 1921 видався дуже успішним. До Багдада повернувся Кокс, мудрий і проникливий негоціант, який керувався такими самими принципами, як і Ґертруда; на троні сидів арабський король; а поважний старійшина Багдада, накіб, був прем’єр-міністром. Країною керував кабінет міністрів, обраний з цілої низки представників іракського народу. Національна гордість з перспективою самовизначення була ще несформована, однак агітація за неї вже розпочалася і процес пішов. Ґертруда подумки підтримувала націоналістів і часто приймала їх у себе вдома, тимчасом як Лондон наполягав на офіційному прийнятті мандату, не підтримавши який, Британія мала залишити Ірак. А в такому разі, як Ґертруда часто застерігала Фейсала, він не зміг би втримати вірність свого народу проти турків та Ібн Сауда. Фейсал ходив по лезу ножа. Його владу в Сирії зруйнував мандат, яким країну забезпечила Франція. Емір знав, що його репутація арабського лідера залежить від того, чи зможе він відмовитися від британського мандату з його наполегливою вимогою підкорятися іноземному контролю. Таким чином, не звертаючи уваги на Ґертрудині прохання, Фейсал відмовився визнавати мандат і був готовий вислухати кожного екстреміста й авантюриста, який приходив до нього висловити свою думку. 25 вересня вона написала у листі додому: