Саме Коксу спала на думку ідея, щоб Лондон замінив мандат звичайною угодою. У такому випадку Ліга Націй була б задоволена тим, що Британія досі виконує свої зобов’язання щодо недосвідченої нації; а Ірак був би задоволеним, що їхні відносини з Британією рівноправні і ведуть до самовизначення без британського керівництва, а лише з власною іракською армією.

Розпочалася робота над ухильними перемовинами. Для того, щоб узгодити всі деталі договору, міністерство з питань колоній направило Губерта Янга. Він очолював команду, до якої входили Корнвалліс, який представляв інтереси Фейсала, юридичний радник іракського кабінету міністрів, Едвард Дровер, і Найджел Девідсон, юридичний секретар верховного комісара. Прийняли «правовий акт альянсу», у якому детально прописали всі особливості подальшої співпраці двох країн, а далі перейшли до формування основного закону чи конституції. Слідом за цим на розгляд поставили закон про вибори.

Лондон наполягав, що однією з умов договору має стати дотримання мандату. Фейсал стояв на тому, що договір повинен бути автономним, а іракський прем’єр-міністр заявив, що в іншому випадку він узагалі відмовиться його визнавати. Однак на цьому план Фейсала не зупинився. Він сподівався, що його відмова від британського мандату підштовхне сирійців до відмови від французького, адже його основною метою було продемонструвати світу життєстійкість мусульманської суверенної держави.

Ґертруда помічала, що з кожним днем їй було дедалі важче ладнати з Фейсалом. Безкомпромісний, маніпулятивний і навіть нещирий, на території Гілли він підтримував антимандатну пропаганду, яка доходила ледь не до повстання. Коли британці намагалися арештувати одного шейха, який убив британського офіцера, король звинуватив їх у тому, що вони були його ворогами. Пресі він сказав, що жодного знатного араба не варто просити підкорятися іноземцеві. Щоразу, коли його міністри схвалювали умови договору, він знаходив у ньому новий промах. І щоразу, коли Кокс надсилав новий варіант договору на схвалення до резиденції уряду Великобританії, там його зустрічали супротивом.

Ґертруда вже не знала, що їй роботи, і в такій само безвиході були Кокс з Корнваллісом. Фейсал ризикував довірою поміркованих шейхів і міністрів, які підтримували його; він схиляв до відставки британських державних службовців і радників, які підтримували функціонування його уряду; більше того, він підштовхував англійський уряд взагалі залишити Ірак.

Ґертруда знала, що король дуже прив’язаний до неї і, спираючись на цей факт, вирішила востаннє звернутися до нього особисто. Як вона вже пізніше написала, Ґертруда «...скористалася емоційною атмосферою, яку він зі своїм гострим сприйняттям довколишнього середовища одразу ж відчув. Я розігрувала свою останню карту й прямо йому про це сказала. Почала я з того, що запитала, чи вірить він у мою особисту щирість і відданість йому. Він відповів, що ніколи навіть не сумнівався... Я сказала, що в такому разі можу говорити з ним цілком відверто і що я дуже пригнічена. Я створила у своїй голові розкішну й благодатну картинку омріяної реальності, якої дотримувалася весь цей час, а тепер дивлюся, як цю картинку рвуть прямо на моїх очах. Я не хочу спостерігати за тим, як остання велична риса цієї нації буде стерта, я краще піду; незважаючи на мою любов до арабського народу і моє почуття відповідальності за його майбутнє; я не зможу дивитися, як випаровується моя мрія... Я вірила, що ним керують лише найблагородніші принципи, а тепер бачу, що він став жертвою якихось злісних чуток... Я не маю наміру чекати, поки негідники, яким він тепер довіряє, очорнять мене в його очах.

На цю тему у нас з ним виникли жахливі дебати, під час яких він час від часу цілував мене в руку, і це дуже сильно спантеличувало!... Я ще досі залишаюся souslecoup[49] від тієї нашої бесіди. Фейсал — один з наймиліших людей на світі, однак йому дуже сильно бракує сили характеру... Сьогодні ввечері я змогла переконати його, що моє єдине бажання — служити йому; завтра його переповнюватимуть сумніви».

За кілька днів Ґертруда дізналася, що король змінив своє рішення стосовно одного з питань, яке вони з ним обговорювали. Їй було прикро, що вона засумнівалася у непостійній вірності Фейсала. Попереду на них чекало ще більше непорозумінь, але, як і Корнвалліс, Ґертруда не могла противитися Фейсалу; вона ніколи його не зреклася б. Король зачаклував їй обох. Він постійно вимагав її компанії, спокійно вислуховував її заперечення, цілував руку — і залишався непохитним. Ґертруда написала:

Уперше в житті Ґертруда зустріла споріднену душу.

Британці неодноразово йшли на поступки стосовно умов свого договору; однак незмінною залишалася одна заковика — мандат. Ґертруда підсумувала:

Та Черчилль відмовився йти на компроміс. Він вимагав, щоб Кокс з Фейсалом приїхали до Лондона, де, як вони дізналися, Черчилль висунув би їм ультиматум. «Моє серце не знаходить собі місця», — написала Ґертруда.

Ситуація опинилася на грані краху. Фейсал відмовився б підписувати мандат, а це, як розуміла Ґертруда, призвело б до припинення існування Іраку. Кокс зі свого боку, спираючись на той факт, що скоро він все одно збирався йти у відставку, вирішив скористатися власним авторитетом. Він відповів Черчиллю, що їхній приїзд до Лондона не принесе ніякої користі, і запропонував опублікувати іракський договір у такому варіанті, в якому його затвердив король, додаючи примітку, що питання мандату — єдина розбіжність. Таким чином король зміг би продемонструвати своєму народові, що, як міг, відстояв найкращі умови угоди. «От тільки, чи прийме наш уряд цю пропозицію? — вагалася Ґертруда. — Ось, що ми хотіли знати, адже якби всі пішли полювати на куріпок, ми не змогли б отримати відповіді на жодну з телеграм».

Надворі стояв серпень 1922 року, перша річниця коронації, перед якою пройшов цілий тиждень вечірок і святкувань. Один день Ґертруда провела на королівській бавовняній фермі, катаючись верхи полями разом з Фейсалом і його командою, у супроводі ад’ютантів та кавалькади охоронців; а ввечері вони грали в бридж. Своєю чергою, вона організувала для короля званий обід у вигляді пікніка на затіненому березі річки Тигр: «Ми смажили відмінну рибу на шампурах над вогнищем з пальмових листків — це була найсмачніша їжа в цілому світі, — я принесла ковдри та подушки й розвісила старі багдадські ліхтарі на тамариксових кущах... під рожевуватою тишею заходу сонця. „О, я відчуваю таке умиротворення”, — сказав король».

Згодом у багдадському палаці Фейсала організували прийом, на який приїхало два автомобілі з представниками британського уряду. Ґертруда одягла кремову мереживну сукню й уперше в житті приколола на груди маленькі ордени. Волосся вона прикрасила однією тіарою, родинною реліквією Беллів, а другу повісила на шию, наче блискучий комірець. Цю другу тіару Флоренс лише нещодавно їй прислала: «Я відкрила посилку в себе в кабінеті... і з неї викотилася велетенська тіара. Я ледь не засміялася вголос — нечасто такий предмет можна побачити серед груди офісних документів. Це дуже мило з вашого боку, що ви її надіслали — я вже й забула, яка вона. Боюся, коли я її одягну, мене можуть сплутати з коронованою королевою Месопотамії».