До кінця місяця ситуація між поваром та Заїя повністю прояснилась:

Дружба між Ґертрудою та Корнваллісом процвітала завдяки спорідненості їхніх душ та спільній відданості — і навіть любові — до короля. За обідом вони вичерпно обговорювали його характер; а оскільки обоє відвідували різноманітні неофіційні зібрання, влаштовані королем, то часто бували разом на званих вечерях, а у вихідні — на обідах, полюванні та картярських іграх — король любив грати в бридж та дев’ятку — а ще часто відпочивали на пікніках з плаванням у річці.

Ґертруді все більше й більше починала подобатися прохолода й радість, які огортали її під час плавання, а ці пікніки стали найприємнішими митями. На одному з таких пікніків Ґертруда якось дражнила короля за його бідні навики плавця. Потім вона переодяглася під деревом інжиру, а поки сушила волосся, скуштувала декілька спілих фруктів; після цього пішла ласувати смаженою на багатті рибою під тамарисковими деревами. Ґертруда казала, що за весь тиждень це була єдина страва, яка їй по-справжньому сподобалась.

Можливо, саме через їхню велику різницю у віці — Ґертруді було п’ятдесят три, а Корнваллісу тридцять вісім — одного вечора він зміг поділитися з нею розповіддю про свій нещасливий шлюб і самотність. Коли Ґертруда описувала такі вечори у своєму щоденнику, з-під її пера випливали туманні й романтичні записи.

Згодом їхня команда взяла собі за звичку проводити разом недільні дні. Цього разу Ґертруда була в компанії не єдиною жінкою. Їй подобалася Іріс Девідсон, і Ґертруда вважала її інтелігентною: вона «неймовірно швидко» змогла вивчити арабську мову, на відміну від багатьох дружин британських офіцерів, які проживали в Багдаді. «До свого незмінного списку друзів я додала Девідсона та містера Корнвалліса», — написала Ґертруда.

У 1923 році місіс Корнвалліс, про яку досі не було жодного слова, залишила свого чоловіка й попливла додому; часто згадуваний у Ґертрудиних листах містер Корнвалліс став уже просто «Кеном». Для Ґертруди, яка тут, у багдадській пустелі, більше, ніж будь-коли, сумувала за своєю сім’єю, Різдво зазвичай було найсумнішим періодом року. Однак цього року вона разом з Корнваллісом, Фейсаловим братом Заїдом та Найджелом Девідсоном вирушила у шестиденне полювання до Вавилона. Коли Марі спаковувала валізу господині, то постаралася покласти туди найгарніші шовкові та мереживні нічні сорочки. Ґертруда ще запитала, навіщо вона їх поклала, нагадавши, що їде на полювання. На якусь мить француженка зніяковіла, а тоді відповіла, що Нураль-Дін, суданський слуга Кена, може їх побачити. Навряд чи Кен або його слуга могли так близько знаходитися біля Ґертруди вночі, щоб розгледіти її нічне вбрання. Одначе з експедиції Ґертруда повернулася надзвичайно щаслива: «На мою думку, це була найпрекрасніша експедиція за всю історію Іраку».

На превеликий жаль, після різдвяного піднесення їхніх взаємин, між Ґертрудою та Корнваллісом виник певний розлад. Улітку Корнвалліс збирався до Англії, де мав вирішити всілякі формальності у зв’язку з їхнім з дружиною розлученням. Наприкінці січня Ґертруда написала листа до Флоренс, у якому розповіла, що почувається надзвичайно нещасною, а тоді протягом десяти тижнів ім’я «Кен» не згадувалося в жодному з її листів. Після цього вона написала сестрі Моллі, коротко розповідаючи про свої спроби переконати Корнвалліса в тому, що може зробити його щасливим, і описувала свою любов до нього, як материнську чи сестринську в сумі з «тією іншою любов’ю». Корнвалліс, який відчув гостре зніяковіння, обдарував Ґертруду кам’яним виразом обличчя і в подальшому почав уникати. Для нього Ґертруда була незрівнянною жінкою, дорогоцінною довіреною особою та єдиною людиною, з якою він мав стільки спільних інтересів; однак Корнвалліс був на п’ятнадцять років молодшим від неї; і йому не потрібна була ні матір, ні сестра. Ґертруда ніколи не була дріб’язковою чи скупою до тих, кого любила; вона продовжувала вважати його одним з найкращих чоловіків, яких знала. Коли Корнвалліс поїхав до Англії, Ґертруда попросила Моллі, щоб та запросила його на обід. Розлад між Ґертрудою та Корнваллісом почав потроху згладжуватися, а їхні дружні взаємини поновилися після того, як він подарував Ґертруді одного з цуценят своєї собаки породи спанієль. І знову Корнвалліс забирав її пошту, коли хвороба прикула Ґертруду до ліжка, а ті листи, які могли її виснажити, намагався приховати. Однак такі емоційні перевороти залишають після себе шрами: завжди смілива Ґертруда відчула, що була вже менш життєрадісною, більш усамітненою, а відколи покладалася на Корнвалліса в усіх внутрішніх новинах про ситуацію в королівському палаці та кабінеті міністрів, відчувала себе певною мірою менш поінформованою.

Щойно оголосили умови договору, а питання мандату відставили, король наказав готуватися до виборів в установчі збори. Таким чином вдасться ратифікувати договір, ухвалити конституційний закон майбутнього уряду Іраку й створити виборче право для того, щоб можна було обрати перший парламент. У цей час зі своєї посади звільнився накіб, і його місце прем’єр-міністра Іраку перейшло до молодшого представника, Абдули Махсінбея. У 1922 році в уряді Лондона теж відбулися зміни: на державній арені з’явилися консерватори під керівництвом нового прем’єр-міністра Бонара Лоу. Вони надіслали на Схід нову пропозицію евакуювати з Іраку весь британський персонал. І знову Кокса викликали в Лондон, щоб розглянути роль Британії в долі Іраку. У Багдад він повернувся з новим доповненням до договору, протоколом, який висував обмеження британського впливу на Ірак, термін якого мав вийти через чотири роки. І тим не менше, для Фейсала цього було більше, ніж достатньо. Тепер питання полягало в тому, чи буде Ірак готовий захищати й управляти своєю державою вже через чотири роки?

Наприкінці квітня 1923 року Кокс нарешті поїхав з Іраку. Його останньою доброю справою для Ґертруди було санкціонування вартості її додаткової вітальні в літньому будиночку, враховуючи всі ті прийоми, які вона там організовувала на благо секретаріату. Коли Кокс роздав свій звіринець і влаштував у себе в саду прощальну вечірку, склалося враження, що це було кінцем цілої ери, і це була правда. Ні для кого його від’їзд не став настільки болісним, як для Ґертруди. Вона написала батькам:

Новий верховний комісар, сер Генрі Доббс, приїхав до Багдада минулого грудня, щоб ознайомитися з роботою. Він був серед перших чиновників, які приєдналися до Кокса в Басрі й надзвичайно успішно працював на посаді податкового інспектора. Ґертруда й сама писала про його досягнення у своїй білій книзі на тему громадянської адміністрації країни. У Багдаді Доббс узявся за наполегливе виконання британських обов’язків щодо безпеки й міжнародних відносин. Тепер можна було проводити вибори. Фейсал їздив країною й заохочував населення йти голосувати. Доббс від нього не відставав, і всі мешканці бачили їхню об’єднану відданість цілі демократичного Іраку. «Наче за щучим велінням, політична атмосфера прояснилася, і навіть найвіддаленіші племена річки Євфрат і курдських схилів жваво внесли себе до списків виборців», — пізніше написав Доббс.