За шість років роботи громадським комісаром Кокс звик обговорювати з Ґертрудою певні питання по декілька разів на тиждень. Доббс анулював цю традицію — Ґертруда й сама усвідомлювала, що не було жодної причини її дотримуватися. Утім Ґертруді дуже сильно подобався її новий начальник, до того ж леді Доббс виявилася дуже доброю й турботливою жінкою, яка влаштовувала у своєму домі найдивовижніші прийоми й найсмачніші обіди.

Ґертруда радісно очікувала зустрічі зі своєю сестрою Ельзою та її чоловіком, на той час віце-адміралом, сером Гербертом Ричмондом, якого направили у відрядження в ці краї, і тому вони мали припливти до Багдада на борту флагманського корабля «Чатем» у жовтні 1924 року. Тоді ж до Багдада також мав приїхати старший син Моллі, Джордж Тревельян, і приєднатися до експедиції Ричмондів, які прямували до Цейлону. Ґертруда почала планувати різноманітні розваги для своїх близьких, а коли перед самим їхнім приїздом злягла зі страшним бронхітом, її серце розривалося від розпачу. Особистий лікар короля, «Синбад» — сер Гаррі Синдерсон — навідувався до неї двічі на день, не беручи за свої клопоти ні копійчини, і вирішив, що стан здоров’я Ґертруди недостатньо хороший, щоб Джордж залишався у неї вдома; тож юнака поселили в резиденції, а леді Доббс дала у Ґертрудине розпорядження свій автомобіль, щоб коли їй стане краще, вона змогла повозити сім’ю Ричмондів по Багдаду й усе їм показати.

І тим не менше, хтось із Ґертрудиних близьких, уперше побачивши її в такому жахливому стані, передав батькам в Англію повідомлення про своє глибоке занепокоєння її здоров’ям. У листах до Г’ю та Флоренс Ґертруда завжди применшувала серйозність своїх недуг, а цього разу її бронхіт був ще й ускладнений тепловим ударом і сильним знесиленням. На додачу до всього цього звалилися ще й погані новини, які Ельза привезла з дому. Економічна криза разом зі страйками сильно вдарила по статкам родини Беллів. Елізабет Бергойн у другому томі своєї книги про життя Ґертруди, яку вона написала на основі її особистих записів, з’ясувала, що Ґертруда сказала своєму товаришеві Найджелу Девідсону, що «чорна депресія оточила її з усіх боків, наче хмара; вона навіть просила, щоб він за неї молився. На його думку, її особиста скорбота, самотність і відчуття безвиході були нездоланною перешкодою для того, щоб Ґертруда знову відчула себе по-справжньому щасливою».

У лютому 1925 року Ґертруду охопив ще більший смуток — її найулюбленіший собака разом з псом Кена, які тоді були у неї вдома, здохли від собачої чуми за одну добу:

Цього разу Г’ю та Флоренс не бажали чути жодних її відмовок. Ґертрудин стан здоров’я унеможливлював її подальше перебування в Іраку. Вона була вимушена погодитись; а от король — заперечив: «Коли я сказала, що наступного літа поїду додому, Фейсал різко відповів: „Не говори, що ти їдеш додому — твій дім тут. Можеш сказати, що їдеш провідати свого батька”».

Марі поїхала з Ґертрудою, і вже 17 липня вони прибули до Лондона. Флоренс написала, що пасербиця була «в стані сильної нервової втоми... вона приїхала виснажена, як розумово, так і фізично». Лікарі, яких запросили оглянути Ґертруду, сер Томас Паркінсон і професор Томас Боді, дійшли такого ж висновку: вона потребувала пильного догляду й не повинна була повертатися в іракський клімат. Це стало серйозним попередженням, а можливо, навіть, дечим більшим. Ґертрудина давня подруга з Оксфордського університету, Джанет Кортні, була нажахана тим, якою худою й сивоволосою стала Ґертруда відтоді, коли два роки тому під час її подорожі Джон Сингер Саржент намалював її портрет.

Щойно Ґертруді стало краще, як вона почала цікавтитися молодшими членами своєї родини, а зокрема до своєї дев’ятнадцятирічної племінниці Поліни, доньки Моллі. Через багато років Поліна Тревельян пригадає, як Ґертруда постійно мерзла й цілими днями носила свою довгу шубу з чорно-бурої лисиці, навіть коли була в будинку, чи то на Слоун-стріт, чи в Раунтоні, а за вікном стояло літо: «Вона стояла, повернута спиною до розпаленого каміна, курила турецьку цигарку у своєму довгому мундштуку й уголос розмірковувала про... людей минулого та сьогодення, історію, листи, мистецтво та архітектуру, свої подорожі, археологічні знахідки, нашу сім’ю — і якою відданою вона була всьому домашньому, а найбільше — своєму батькові».

Дещо ослаблена, але запалена невмирущим ентузіазмом, Ґертруда потягнула Поліну до Британського музею, де взялася пояснювати їй історію ассирійських експонатів, а тоді до Музею Вікторії та Альберта, щоб подивитися на картини Констебля, надихаючи племінницю предметами своєї пристрасті. Ґертруда зайшла до родини Стенлі й запросила свою нещодавно овдовілу кузену поїхати разом до Іраку; після цього вона завітала до подружжя Черчилля в Чартвеллі. Коли одного вечора Джанет Кортні вечеряла з Ґертрудою та її батьком на Слоун-стріт, Ґертруда її запитала, чим вона може зайнятися в Лондоні, якщо раптом вирішить залишитися. Через декілька днів Джанет надіслала листа, у якому написала, що її подруга може балотуватися до парламенту. Ґертруда відповіла:

Що вона мала на увазі: остання зима в Іракові чи взагалі?

У цей же час Г’ю з Флоренс сказали Ґертруді те, що вона так боялася почути: через фінансові труднощі вони мусили виселитися з Раунтона й переїхати до малого, хоч і дуже гарного будинку, який мав стати новим маєтком Беллів. Помістя Маунт Грейс, відреставрований будинок настоятеля монастиря, розташований серед руїн старого абатства та монастиря, що своїм витонченим виглядом гармоніював з похмурим йоркширським ландшафтом; однак у ньому було дуже мало кімнат. Усвідомлення того, що маєток Філіпа Вебба, символу величної імперії родини Беллів, скоро має зникнути, як і всього, що було з ним пов’язано, протягом останніх декількох тижнів душило їдким відчуттям приреченості.

Перед завершенням Ґертрудиної відпустки Г’ю запропонував влаштувати вечерю в автомобільному клубі на честь Фейсала, який саме перебував у Лондоні на лікуванні. До їхньої компанії приєднався Корнвалліс, який був надзвичайно турботливим. Він зупинився на Слоун-стріт, 95, а наступного дня після вечері приїхав на платформу залізничного вокзалу Кінг-кросс, щоб провести Ґертруду до Йоркшира.

Наприкінці вересня Ґертруда залишила Лондон у супроводі Сильвії та Марі, махаючи рукою своїм відданим друзям, серед яких також був сер Персі, домнул і Фейсал. Перед від’їздом вона написала по дуже ніжному листу кожному з батьків. Флоренс прокоментувала: «Після останнього Ґертрудиного візиту до Лондона ми всі відчули, що вона ще ніколи не була аж такою щасливою в нашій компанії і такою люб’язною та зачарованою своїм йоркширським оточенням».

Прониклива любов між нею та її батьком, яку Флоренс називала основою Ґертрудиного існування, завжди злегка відділяла їх двох від Флоренс, яка заборонила собі виявляти бодай краплю заздрощів чи якимось чином ставати між ними. Цього разу Ґертруда застала батька засмученим і занепокоєним через невдачі родини Беллів. Лікарі сказали, що її постійне куріння зробило свою справу і що тепер їй залишилося жити протягом декількох місяців. Однак Ґертруда, найімовірніше, вирішила відгородити тата від цієї новини.