Це була не остання альпіністська пригода Ґертруди того року, але її байдужість до публічного резонансу спричинила в майбутньому суперечки серед біографів щодо її точної програми. У дні, що починалися після опівночі й закінчувалися пізно ввечері у гірській хижці, Ґертруда навряд чи вела щоденник чи писала листи додому. Навіть якщо й писала, деякі з них були втрачені, і навіть у Лондонському альпійському клубі, найстарішому альпіністському клубі світу, немає точних записів про її досягнення.

Для сезону 1900 року Ґертруда обрала Швейцарські Альпи. У містечку Шамоні у товаристві двох нових провідників, братів Ульриха й Гайнриха Фюрерів, Ґертруда вивчала карти маршрутів й обговорювала свій новий задум. Тепер вона мала намір підкорити Монблан, найвищу вершину Альп (4 810 метрів або 15 771 фут). Його білий купол, пояснювала Ґертруда, дражнив її з іншого берега Женевського озера. Сходження на Монблан хоч і не вважають найскладнішим, але воно потребує серйозної фізичної підготовки. На сьогодні при спробах сходження на цю вершину загинули понад тисячу альпіністів. Ґертруда зібралася на Монблан лише за рік після підкорення Ля Мейж. Один із її сучасників, відомий альпініст, ділячись спогадами про власне сходження на Монблан, зізнався членам Альпійського клубу, що одним із його мотивів було бажання не відстати від міс Белл. Її слава підкорювачки гір почала поширюватися. Приблизно тоді вона писала додому: «Я — Особистість! Тепер, здається, усі навколо розпитують одне одного: «А ви вже знайомі з міс Ґертрудою Белл?».

Між 1899 і 1904 роками вона стала однією з найвидатніших жінок-підкорювачок Альп. Підіймаючись на пік Монблан, Ґертруда повторювала шлях видатної француженки Марі Параді, яка стала першою жінкою, що зійшла на вершину, майже на сто років раніше, у 1808. Узагалі офіційна історія жіночого альпінізму почалась у 1799 році з підкорення кількох альпійських вершин однією «міс Пармінтер». Але на Монблані жінки з’явилися лише у 1880-ті роки, коли Мета Бревур і Люсі Вокер змагалися між собою за кількість підкорених вершин. Ґертруда зробила суттєвий внесок в альпінізм. На її рахунку величезна кількість сходжень за відносно короткий проміжок часу — п’ять років — особливо якщо врахувати, що альпінізм був лише одним з її численних захоплень. У контексті всього життя Ґертруди Белл підкорення гір можна розглядати як короткочасне захоплення, тимчасове хобі, менш важливе, ніж подорожі, вивчення іноземних мов, археологія чи фотографія, але більш важливе, напевно, ніж облаштування ландшафтних парків, фехтування чи полювання.

Того ж літа [1900 р.] разом із братами Фюрерами Ґертруда підкорила ще два піки масиву Монблан — Ґрепон і Дрю. Ховаючись від журналістів і фотографів, вона тим не менш вихвалялася своїми досягненнями перед рідними й друзями, описуючи новонабуті навички у досить зухвалому тоні: «Ульрих страшенно мною задоволений. Він каже, що я не гірша за будь-якого чоловіка і, дивлячись на здібності пересічних альпіністів, думаю, що так і є... Я вже хочу замахнутися на Маттергорн, треба лише викроїти час... Назвіть будь-яку гору — думаю, я зможу її підкорити».

Ясна річ, її поведінка була безрозсудною. Але Ґертруда була настільки здібною й хвацькою, мала таку силу й сміливість, що прозріння могло настати не скоро. У 1901 році вона знову зустрілася з Ульрихом і Гайнрихом, цього разу на Бернському нагірї, де розкинулися найдовші (70 миль або 112 км) у Швейцарських Альпах льодовики з найскладнішими альпіністськими маршрутами. Цього разу, згідно зі щоденниками її шанувальниці леді Монксвел, Ґертруда придбала синій альпіністський костюм. Одягала вона його однак лише в горах, а повертаючись у базовий табір, добропристойно натягла поверх штанів спідницю. З прохання, викладеного в листі до Моллі у Лондон: «надіслати дві золоті шпильки для шийної хустини й широкі чорні підв’язки», — ясно, що Ґертрудин чепуристий гірський костюм задав моду для жінок-лижниць на найближчі кілька десятиліть.

Першою амбітною Ґертрудиною метою була гора Шрекгорн з її двома вершинами, схожими на дві хвилі, які от-от розійдуться. Закута в кригу кам’яна вежа здіймається на шістсот метрів наддовгими вузькими рядами скельних кряжів, роблячи Шрекгорн одним із найскладніших для підкорення «чотиритисячників» у Альпах. Складнішими є лише гострі, як лезо, схили гори Фінстерааргорн, які навіть сьогодні, за наявності найсучаснішого спорядження, вважають неприступними для більшості альпіністів.

У гірській хижці поруч із селищем Бареґґ, де Ґертруда та її провідники зупинилися на першу ночівлю, до них приєдналися двоє веселих молодих людей — Жерар та Ерик Кольєри зі своїми провідниками. Вони провели приємний вечір, а після опівночі всі разом вийшли на маршрут. Судячи з її листів додому, перші крижані розщелини й маленькі вершини вона здолала не змигнувши оком. А потім: «Я почала думати, що у Шрекгорну абсурдна репутація, утім година підйому від сідловини (перевалу) до вершини примусила змінити думку. Скельний масив, на який ми дерлися... дерлися довго й важко... надзвичайне задоволення!». Ґертруда дісталася вершини на п’ятнадцять хвилин раніше Жерара й Ерика, спустилася вниз у чудовому настрої, повернулася в хижку, наперед смакуючи обід, однак побачила там трьох французів, котрі палили її дрова і пили її чай. Ґертруда сказала їм усе, що думала, і позадкувала надвір перевдягатися у спідницю. Після того, як французи швидко ретирувались, Ґертруда взялася обговорювати з Фюрерами свій новий амбітний задум — зійти по «незайманому» північно-східному схилу на гору Фінстерааргорн. Тим маршрутом пробували пройти тричі й безуспішно. Ульрих пообіцяв, що вони спробують розробити ретельний план сходження, без гарантії успіху, а поки, про всяк випадок, триматимуть цей задум у страшенній таємниці.

А тим часом Ґертруда взялася за головне завдання тієї поїздки — стати першим альпіністом, який би методично підкорив усі піки гірського пасма Енґельгорнер, відомого тим, що переважна більшість альпіністських маршрутів до його вершин передбачає суцільний вертикальний підйом. Романтичний, але моторошний краєвид: гостроконечні вапнякові верхівки й гуркітливий потік талої води, що спадає у чорну кам’яну безодню, приховану від людського ока хмарою бризок — знаменитий Райхенбахський водоспад. [Сер Артур] Конан Дойл не зміг би знайти ефектнішого місця для зникнення Шерлока Голмса. За два тижні Ґертруда планувала пройти всі піки, один за одним. Під керівництвом братів Фюрерів вона здійснила кілька підйомів на вершини, які до того часу вважали неприступними для підкорення. Ґертруда писала додому: «Я отримую шалене задоволення!».

У готелі у селищі Розенлау до неї приєдналася весела родина Кольєрів; вони влаштували гру в крикет, використовуючи соснові гілки замість бит і виловлюючи м’ячики з річки сачками для метеликів. Сильний снігопад не давав змоги підніматися високо в гори. Ульрих використовував цей час на тренування, пропонуючи Ґертруді найважчі ділянки скель, які міг знайти на нижчих рівнях. Він водив її крутими схилами розмитих водою ярів, навчав забивати в скелю шлямбури, в’язати вузли й рубати східці в кам’яній стіні. Вона зберегла достатньо сил, щоб піднятися на маленький стрімчак, на який ніхто раніше не піднімався, і, за альпіністською традицією, склала на вершині гірку з камінців. Це переконало Ульриха погодитися на її приголомшливий план.

За ті два тижні Ґертруда підкорила сім «незайманих» піків (один із них — першого класу складності) і два «старі», але й на них піднімалася новим маршрутом. Один із тих піків назвали на її честь, і навіть сьогодні він зустрічається в літературі під цією назвою — Ґертрудшпітце — Пік Ґертруди — розташований між Фордершпітце й Ульрихшпітце. З такими досягненнями за плечима й у найкращій для себе формі 6-7 вересня Ґертруда почала найскладніше сходження року — за не пройденим досі маршрутом першого класу складності на вершину Urbachthaler Engelhorm — Великий Енґельгорн.

Ґертруда і двоє її провідників вирушили з крихітної долини Оксенталь на західному схилі. З півночі, сходу й півдня це усамітнене місце оточене урвистими відполірованими кам’яними стінами. Сходження вирішили почати з південного краю — цей напрямок місцеві провідники й досвідчені скелелази вважали непрохідним. «Ми вибрали місце, де скельна порода була гладенька, але порита крихітними струмочками, іноді не більш як з дюйми завглибшки і 4 — завширшки. Це давало хоч якусь зачіпку для рук і ніг».