Щойно вони вирушили, пішов сніг. Перші тридцять з лишком метрів вони проходили сорок п’ять хвилин, аж тут наткнулися на двометрову стіну без жодного виступу. Ставши на плечі Гайнриха, Ульрих дотягнувся до відносно зручного виступу, але тоді до снігопаду додався крижаний дощ. Їм пощастило: вони знайшли глибоку печеру, де змогли поснідати, і продовжили підйом під дощем, аж до гладенького хребта, на якому взагалі не було за що зачепитись. Довелося повертатися назад і пробувати знову в іншому місці. Обережно пробравшись нагору розщелиною, заваленою битим камінням, вони нарешті опинилися на перевалі. З одного боку рядком височіли чотири піки, підкорені ними раніше; з іншого — ще два: один із них, Кляйн Енґельгорн, затуляв собою головну вершину — Урбахтґалер Енґельгорн. Єдиним шляхом до вершини Енґельгорн була стежина, якою ходили лише гірські серни. Ні на північний, ні на південний бік цієї гірської сідловини досі не ступала нога людини. Тепер сама погода була проти Ґертруди та її супутників: сніг став густим і мокрим. Страшенно розчаровані, вони були змушені визнати, що далі того дня не пройдуть. Група зробила привал на виступі скелі серед талого снігу, що заливався їм за коміри, у рукава й взуття. На світанку 7 вересня небо прояснилося і вони вирушили далі.
Пік Кляйн Енґельгорн, що перекривав шлях до головної вершини, сам був частково перекритий кам’яним виступом, який група здолала відносно легко. Коли ж перед Ґертрудою відкрився пік, це виявилася найбільш неприступна скеля з усіх, що вона бачила.
«Нижня третина [піку Кляйн Енґельгорн] складалась із доволі гладеньких вертикальних скель, далі — дуже крутий підйом з кількома невиразними розщелинами, вертикальні кам’яні брили, розділені глибокими проваллями. Найважчим є те, що вони повністю відкриті, ти не можеш зручно влаштуватися в розщелині, нема нічого — лише гола скеля, по якій ти мусиш дертись (нагору)».
Вони повзли вперед і вгору, продряпалися крізь пласку тріщину й зупинились. Це була вкрай небезпечна позиція. Ульрих став на плечі Гайнриха, максимально потягнувся вгору, утім не знайшов жодної зачіпки. Так вони висіли нерухомо хвилину чи дві; тоді Ґертруда запропонувала себе на місце Ульриха, видерлася на плечі Гайнриха, а Ульрих став на плечі їй. Минали хвилини, поки людська піраміда повільно маневрувала на прямовисній скелі, дюйм за дюймом; морозну тишу порушували лише приглушені вигуки. Підошви Ульрихових черевиків вдавилися в плечі Ґертруді, коли він знову щосили потягнувся вгору — і знову не намацав жоднісінького виступу. Стиснувши зуби, вона напружила кожен м’яз свого тіла, щоб підійнятися навшпиньки й додати до своїх метра шістдесяти чотирьох іще чотири сантиметри. Завдяки цьому незначному підвищенню Ульрих таки намацав крихітне заглиблення й з усією своєю богатирською силою почав підтягуватися на кінчиках пальців. Це був єдиний спосіб піднятися, а без опори під ногами усе могло скінчитися фатально. Ґертруда, що тихо терпіла страждання внизу, зрозуміла, що от-от може статися. Тому коли його ступні відірвалися від її плечей, вона підняла руку й підставила долоню, як підпорку. Ґертруда писала: «Він крикнув: «Я не впевнений в надійності цієї „опори”. Якщо ти ворухнешся, ми всі зірвемося вниз». Я відповіла: „Гаразд. Я можу стояти так тиждень!”».
З надзвичайною обережністю Ульрих дістався до безпечної полички у скелі. Настала черга Ґертруди, але Ульрих не міг витягнути її на мотузці, оскільки Ґертруда була останньою у зв’язці, а другий у ланцюгу, Гайнрих, стояв під нею. Мотузка принаймні давала їй змогу не впасти, і, тримаючись за неї, докладаючи неймовірних зусиль, Ґертруда здолала два з половиною метра до полички, на якій умостився Ульрих. Тепер Гайнрих мав зробити те саме. Закріплений двома мотузками, він, однак, стояв іще на півтора метра нижче і не зміг просуватися далі. «Хоча я думаю, що в нього просто здали нерви. Хай там як, він заявив, що не може вдертися до нас... нам довелося лишити його там».
Вони відв’язали Гайнриха, той закріпився за скелі й похмуро чекав їхнього повернення. Ульрих і Ґертруда вдерлися на наступну брилу, але зупинилися за якийсь метр від вершини. Ульрих з грізним виразом обличчя спустився повз Ґертруду й сказав, що їм обом доведеться трохи спуститися і спробувати обійти навколо. Тепер вони перебували на боці гори, протилежному від того, де висів Гайнрих. Вони перебралися через провалля до наступної розколини у скелі. Там Ґертруда закріпилася, як могла, і Ульрих знову вдерся на її плечі. І раптом усе вдалося. Вони опинилися на вершині Кляйн Енґельгорн. Аж тут виникла нова проблема: змокла мотузка, якою вони мали спускатися, застрягла між двох каменів, і Ульрих мусив дертися знову нагору, щоб вивільняти її. Мотузка застрягала двічі, і двічі він дерся нагору, щоб витягти її. Нарешті Ульрих скинув її Ґертруді і повернувся вже без мотузки. Діставшись до Гайнриха, вони довго відв’язували мотузки і зв’язувалися в новий ланцюг, але зрештою опинилися під кам’яним виступом, з якого починався найскладніший етап сходження. Згадуючи чотири години найважчого скелелазіння в її житті, Ґертруда не могла повірити, як такі неймовірні випробування вмістились у такий короткий час.
Руки німіли на ранковому холоді. Будь-хто інший сказав би: «На сьогодні — все». Але Ґертруда вирішила йти далі — на головний пік, Урбахтґалер Енґельгорн, що вона й зробила. Гайнрих, судячи з усього, пішов з ними під серйозним тиском; він, мабуть, очікував бути вдома до темряви, та й згадка про те, що Ґертруда пройшла там, де він спасував, навряд чи поліпшувала йому настрій. Усі троє з’їли свій холодний обід, обійшовши Кляйн Енґельгорн, вийшли на гострий хребет і вирушили козиною стежкою вперед. «Це виявилося доволі легко, хоча ніхто раніше такого не робив», — зазначала Ґертруда.
О сьомій вечора вони знову були біля підніжжя гори. Було надто темно, щоб повертатися в долину, і вони вирішили заночувати у вівчарській хижці, про яку знали Фюрери. Для Ґертруди це була справжня ідилія, чарівлива й наївна. Маленьке шале на гірському схилі в оточенні стрімких гірських річок; усередині — троє мовчазних пастухів з люльками в зубах в оточенні дебелих свиней; жарко палає вогонь, а троє стомлених альпіністів частуються найсмачнішим у житті Ґертруди хлібом і молоком. Потім вона вмостилася на сіннику, загорнулася в ковдру і сіно й проспала так вісім годин, аж доки її не розбудило рохкання свиней. Вона боролася з бажанням зостатись у хижці й зустрічати кіз, що поверталися з нічного вигону. Однак о 7:30 Ґертруда вже йшла гірською стежкою разом з Ульрихом — Гайнрих зник на світанку — і вони вели довірчу бесіду, як двоє друзів, яких зблизила пережита разом небезпека. У селищі Іннерткірхен Ульрих повів її до себе додому, де познайомив з сімдесятирічним батьком. «Чарівний будинок, — писала вона, — старе дерев’яне шале 1749 року побудови, з низькими стелями й довгими рядами вікон, з мусліновими шторами й горщиками герані (на підвіконнях). Скрізь — бездоганна чистота».
Сіли вечеряти. Апетит у Ґертруди був вовчий: вона просто поглинала хліб, сир, чорничний джем і яйця. Як вона розповідала Г’ю і Флоренс, за всі рази її перебування в Альпах то були найкращі два дні: «Ну, і як вам наша двотижнева програма? Два старі піки. Сім нових — один із них «першого класу», ще чотири — досить складні Один новий перевал, теж «першого класу». Непогано, чи не так?».
Два тижні минули, попереду було повернення в Редкар, осінній дощ і жіночі збори. І спогади про її пригоди у вигляді слайдів «чарівного ліхтаря», що їх вона показувала жінкам робітників Кларенса.
Ґертруда повернулась у Швейцарію 1902 року, щоб Ульрих дотримав дане їй слово — повести на Фінстерааргорн, і з’ясувала, що вона тепер — знаменитість. Ґертруді було дуже приємно, коли кондуктор потяга спитав, чи не є вона тією самою міс Белл, яка торік підкорила Енґельгорн. Оселившись у тому самому готелі в Розенлау, вона зустріла гідну суперницю, яка ще більше розбурхала азарт. Ґертруда писала: