«Найкращим, що залишалося попереду», був пік Фінстерааргорн. Ґертруда була настільки сповнена рішучості його підкорити, що без заперечень погодилася на перше з «неможливих» завдань, підготовлених Ульрихом — траверс, перехід, Лаутерааргорн — Шрекгорн. Це мало стати першим сходженням. 24 липня вони піднялися на високий хребет, де зіткнулися носом до носа ні з ким іншим, як з кремезною фройляйн Геленою Кунце, яка мала намір першою збудувати традиційну «пірамідку з камінців» на підкореній вершині і вписати своє ім’я в історію. Між дамами відбувся обмін словесними «шпильками», однак лаври дісталися Ґертруді. У грайливому, але рішучому настрої вона здійснила перше сходження без особливих клопотів, що здивувало навіть її саму. Згідно з виданням Alpine Journal[22], це сходження для неї, з погляду техніки альпінізму, було найважливішим.

Тепер Ґертруда справді заслужила спробу здолати Фінстерааргорн, найвищу гору в Бернських Альпах. Перше підкорення цього піка зафіксоване 1812 року, але ніхто й ніколи не піднімався його північно-східним схилом, а саме цей новий і складний маршрут Ґертруда й Ульрих ретельно обмірковували протягом двох років. Гостра, як лезо, віддалена, «з крутим норовом» гора височить перпендикулярно не менш гострому гребеню; її величний пірамідальний пік (4 274 метри або 14 022 футів) видно на сотні миль навколо. Самотня й віддалена від цивілізації, ця гора відома поганою погодою й частими лавинами. Найдосвідченіші альпіністи відступалися від виклику, який кинули собі тридцятип’ятирічна жінка та її провідник. З усіх гірських експедицій Ґертруди це була найнебезпечніша. І в наступні двадцять п’ять років це сходження вважатимуть одним із найвидатніших за всю історію підкорення Альп.

Для тренування Ґертруда разом із братами Фюрерами зійшла на Веллгорн, де єдиною проблемою був надзвичайний холод. Потім разом з Ульрихом вона вирушила на «інспекцію» умов гори Веттергорн, що було нетрадиційним перед підйомом на Фінстерааргорн, але Ульрих вважав, що це — саме те, що потрібно «для розігріву». «Цього ранку я вийшла о 5:50 на... ну, Ульрих називає це дослідженням руху каміння. Коротше кажучи, ти йдеш нагору й дивишся: упаде на тебе камінь чи ні. Якщо не впаде, ти робиш висновок, що тут підніматися можна... Ми пройшли під льодоспадом, де я „дослідила рух каменя” по своєму коліну... це боляче».

Вони витратили цілу добу на безрезультатні спроби й здійснили другий підхід наступного дня. Чудового вечора скелелази прибули в альпіністську хижку. Ґертруда навіть без пальта прогулялася навколо по зеленій траві, перевертаючи камені, щоб помилуватися дрібними кущиками фіалок. О 1:35 ночі група вийшла з хижки; першим на них чекав хибкий кряж, криві кам’яні зуби якого (професіонали називають їх «жандармами», з чого ясно, що нічого доброго чекати не доводиться) стирчали то там, то тут з льодовика. «Величезні каменюки час від часу скочуються вниз... згори їх присипає каміння, яке так само готове зірватися й упасти будь-якої миті». Устромивши руку в розщелину, Ґертруда зачепила чималий плаский камінець. Він упав прямо їй на голову, Ґертруда зірвалась і поїхала вниз по льодовику, аж доки не вхопилася за якийсь крихітний виступ. «Я підвелася на ноги. Мотузки не було. Пізніше, коли я знайшла її й оглянула, то побачила, що її буквально розрізало за якийсь ярд (30 см) від мого тіла».

З мотузкою, яка значно скоротилася, Ґертруда продовжила сходження. Ухил ставав дедалі крутішим, а внизу, під ними, уже почали збиратися чорні хмари з заходу. Верхня ділянка хребта досі була далеко попереду, а головне — вершина — ще далі. Спершу вони були в бадьорому настрої, але протягом наступної години надто далеко не просунулися, та й погода погіршувалася з кожною хвилиною. Пішов сніг, а до головної вершини було ще добрих триста метрів, ще й шлях звузився до одинокого «жандарма» з шестиметровим виступом, що висів над головою. Ульрих вирішив, що якби їм вдалося піднятися на цю скелю, звідти було б цілком реально дістатися головної вершини. У будь-якому разі альтернативи не було.

Тим часом посилився вітер, з долини почав підніматися густий туман. Щоб дістатися до «жандарма», їм треба було проповзти вздовж гострого, як лезо, краю перевалу. Далі вони прив’язали мотузку Ульриха до каменя, дуже обережно спустили його на пологу «поличку» під нависаючим виступом, звідки він би спробував видертися на виступ. Ульрих промучився кілька хвилин й у відчаї відступив: скеля не лише видавалася вперед і вниз, а ще й порода була крихкою. Далі вони спробували підступитися до дальнього краю цієї башти, де згори вниз спускався майже вертикальний жолоб гладенького, як скло, льоду. Цей шлях теж виявився нездоланним. Вони опинились у безвиході за якихось 15 метрів до верхівки хребта. Лишився єдиний вихід, і він їх зовсім не радував — вертатися назад урвищем, та ще й у жахливу погоду. Вітер скидав на них маленькі сніжні лавини, а за півгодини спуску туман став таким густим, що не було видно нічого, крім кам’яної стіни перед очима. Ґертруда писала: «Я пам’ятатиму кожен дюйм тієї скелі, доки жива».

Успішно здолавши вертикальну розщелину, вони вийшли на вузеньку поличку, що тягнулася круто вниз. Там усі поприв’язували себе мотузками до каменя й буквально скотилися на два з половиною метра вниз сніговою кручею (інакше спуститися було неможливо.) Вони трималися за закріплену мотузку, але, засліплені туманом, відчували, що буквально летять назустріч смерті. Було близько шостої вечора. Ще дві години вони продиралися крізь шторм, який дедалі посилювався.

Далі йти було неможливо, і група провела наступні кілька годин посередині схилу, у самому серці грози. Іншого вибору не було. Вони втиснулися в якусь щілину, де Ґертруда як могла, закріпилася біля дальньої стінки. Ульрих сів їй на ноги, щоб зігріти їх, Гайнрих вмостився нижче, і вони обоє гріли свої ноги у власних рюкзаках. Кожен з них окремо прив’язався до кам’яного виступу над головою на випадок, якщо удар блискавки виб’є когось із розщелини. У страшенній тісноті можна було соватися не більше, як на кілька сантиметрів, [від сидіння в одній позі] тіло затерпало, і це було справжніми тортурами. «Золоте правило — не пити бренді, бо ти відчуваєш реакцію пізніше звичного. Я це знала й наполягала на цьому». Ґертруда засинала «досить часто», прокидаючись від ударів грому й спалахів блискавки, попри все вражаючись силі грози й тому, як від ударів блискавки кам’яні глиби потріскують і шиплять, наче дрова у печі. «Я все одно вже нічим не могла захиститися, тому розслабилась і насолоджувалася бурхливою красою шторму... і всіх жахливих і прекрасних явищ, які трапляються в горах... Нарешті гроза минула, і на небі заблищали зірки. Між 2-ю і 3-ю годинами зійшов крихітний півмісяць».

Вони з нетерпінням чекали сонячного тепла, але світанок знову приніс сліпучу імлу й вітер зі снігом. Альпіністи вибралися зі щілини, скорчившись від холоду. Ґертруда з’їла п’ять імбирних галет, дві плитки шоколаду, скибку хліба з клаптиком сиру й жменю родзинок; тепер вона дозволила собі столову ложку бренді. У наступні кілька годин три самотні фігури пробиралися крок за кроком, тримаючись за слизькі обледенілі мотузки, засліплені туманом і штормовим вітром, який крутив навколо них снігові смерчі. Лощини перетворилися на водоспади. Не встигала Ґертруда прорубати сходинку в кризі, як вона наповнювалася водою. В екстремальних ситуаціях Ґертруді якось вдавалося відключатися від фізичних страждань і рухатися далі. Ця екстраординарна здібність тепер допомогла їй проявити мужність на межі людських можливостей. «Коли справи йдуть украй погано, ти перестаєш на них зважати. Ти стискаєш зуби й борешся з долею... Я лише один раз подумала про небезпеку, та й то на подив спокійно».