Поза сумнівом, її приваблювали ці галантні воїни: перш ніж покинути їх, вона відвідала ще одне селище, де знову була вражена красою чоловіків. Напевно, трохи збентежена цим, у листах до рідних вона старанно підбирала слова: «Це була група красенів, один за одного вродливіших, їхній середній зріст 6 футів і дюйм (1 м. 85 см.), а зовнішність така — якби змішати Г’юґо і тебе, Батьку».
Вона зробила коротку зупинку в Дамаску й вирушила до Пальміри, узявши в охоронці ще трьох турецьких солдатів, уникаючи туристичних маршрутів і заплутуючи сліди. Вона вчилася виживати (у суворих умовах). До тієї пори Ґертруда зарікалася пити брудну воду, але після двох днів без краплини в роті вона пила зі ставків, в яких кишіли комахи й хробаки, при цьому заплющувала очі й уявляла, що п’є лимонад з подрібненим льодом, що продавали у порцелянових піалах на базарі. А потім: «Сьогодні ми купили ягня. Воно було премиленьке, і в мене серце розривалося від думки про його долю. Я відчувала: якщо ще трохи подивлюся на нього, повторю історію Байрона з гускою[28], тому швиденько відійшла, і на вечерю в нас були чудові котлети».
Устаючи вдосвіта, щоб берегти коней, Ґертрудин караван пустелею просувався повільно. Першим їхав провідник Ахмед, увесь у білому; далі — Ґертруда в оточенні трьох чорних тіней — солдатів-турок; замикали процесію нав’ючені мули. Маленький караван з трьох верблюдів рухався окремо й прибував у табір самостійно. Ґертруда знову була ошелешена пустельною тишею, ще пронизливішою, ніж на вершинах гір: там принаймні долинало відлуння від падіння каміння й криги. У пустелі ж не чутно нічого.
Щодня вона засвоювала новий урок виживання в пустелі: наприклад, що сонце може обпекти ноги навіть крізь шкіряне взуття, якщо не накривати їх додатково тканиною; що «величезні сяйливі озера», які ніколи не зникали з горизонту, — це міражі. Вона навіть пошила собі з мусліну спальний мішок, щоб уночі захиститися від москітів. «Я дуже пишаюся цією вигадкою, — писала вона додому, — однак, якщо станеться арабський „газу” [наліт], я зможу втекти хіба останньою, і моя втеча нагадуватиме бігу мішках».
Ґертруда знала арабську вже настільки добре, що могла обговорювати пустельну політику з видатними людьми, з якими знайомилась у дорозі. Вона вже приєднувалася до пущеного по колу «наргіле» — кальяну, в якому курили тютюн, марихуану або опіум. Хоча спочатку й не отримувала задоволення і ніяк не могла наважитися написати про це батькам, але зрештою звикла. Одного разу, коли Ґертруда виявила, що їй продали дірявий бурдюк для води, вона самостійно його полагодила, заткнувши дірку каменем і стягнувши шкіру мотузкою. Потім вона зробила в щоденнику нотатку на майбутнє: перевіряти бурдюки перед купівлею.
Щодня вона проводила в сідлі по десять-дванадцять годин і приноровилася в цей час читати або спати. Вона сідала в «чоловічому» сідлі «по-дамськи» (звісивши ноги на один бік) і відпускала повіддя, звільняючи руки, щоб тримати парасолю, мапу чи книжку. Коли одного разу її кінь раптово пішов труськом, Ґертруда впала, чим добре розвеселила солдатів. Вона секунду посиділа на піску, думаючи, чи варто проявити роздратування, потім відкинула назад голову й розреготалася разом з усіма. В останню годину-дві таких довгих днів Ґертруда могла помінятися з кимось із охоронців і пересісти на його верблюда:
«Найбільше полегшення — це після 8-9 годин верхи на коні відчути плавне погойдування верблюда під широким м’яким сідлом... Керувати верблюдом можна за допомогою одного повідця, який ви здебільшого обв’язуєте навколо переднього виступу сідла. Торкаючись кінчиком канчука шиї верблюда з одного чи іншого боку, ви вказуєте йому на зміну напрямку; торкання його боків п’ятами — це команда «вперед!»; але якщо ви хочете, щоб він опустився на коліна, треба легенького й часто стукати його по шиї й промовляти: „Кх... Кх... Кх... Кх...”. Велике м’яке сідло — „шедад” — таке комфортне, що ви ніколи не втомлюєтесь. Ви собі сидите, їсте свій ланч й оглядаєте крізь окуляри навколишній краєвид... Мій верблюд... це наймиліша з усіх тварин».
У листі, що його Ґертруда отримала в Дамаску, Флоренс розпитувала, чи буває їй самотньо. Ґертруда відповіла, що завжди скучає за родиною, особливо за батьком; потім спробувала пом’якшити цю можливу нетактовність, яка могла образити мачуху:
«Іноді мене охоплює дивне відчуття, ніби я сама-самісінька в цілому світі, але в основному я сприймаю це як буденність... Не можу сказати, що почуваюся самотньою, хоча часто хочу, щоб Тато був поряд... Я, як завжди, хотіла б обмінюватись з ним враженнями й думками. З тобою ж я хочу розмовляти, але не в наметі, де кишать таргани й вуховертки, а для пиття є лише мутна вода! Не думаю, що ти за таких умов почувалась би комфортно».
Коли маршрут мандрівки завів у гори, Ґертруді довелося відмовитися від муслінового спальника, а натомість кутатися на ніч у бриджі, гетри, два пальта й ковдру. Вона спала на землі; хоч у наступні свої подорожі вже брала парусинову розкладачку. З наближенням до Пальміри дорога стала складнішою, повітря — сухішим. В останній день мандрівники встали опівночі та їхали аж до світанку, поки нарешті на горизонті не з’явився силует Пальмірського палацу на блідому підніжжі з піску й солі, в оточенні примарних піщаних хмар, здійнятих вітром, на відстані п’яти виснажливих годин шляху без єдиної краплі води. Вежі, ряди колон і колосальний храм Баал-Шамін[29] — це видовище здалося Ґертруді найпрекраснішим після Петри. За двадцять чотири години вона оглянула все місто, відвідала з ввічливості місцевих поважних осіб і вирушила назад, цього разу — уперше! — туристичним маршрутом.
По дорозі у Дамаск до них приєднався великий караван верблюдів з Неджди, що віз товари на дамаський ринок у супроводі грізних на вигляд людей з племені Агаїл на чолі з шейхом. Побоюючись нальоту розбійників, вони про всяк випадок попросили підтримки трьох Ґертрудиних охоронців — солдатів турецької армії. Ґертруда, у свою чергу, хотіла поговорити з шейхом, щоб дізнатися більше про грізну пустелю Неджд, яку колись планувала подолати. Також Ґертруда дізналася, що в пустелі, як ніде, діє правило «послуга за послугу»: їй могло згодитися те, що плем’я Агаїл було тепер перед нею в боргу.
Також по дорозі назад вона зустріла екіпаж з туристами — двома симпатичними англійками, з якими Ґертруда познайомилась у консульстві в Єрусалимі. Обидві жінки, убрані, як пави, несхвально зиркнули на брудний Ґертрудин одяг і недбало зібране волосся й з острахом сахнулися від її «ескорту» — похмурих агаїлів, обвішаних ладівницями, кинджалами і 12-футовими (4-метровими) списами. Ґертруда ж навпаки була рада знову бачити міс Блаут та міс Ґрив. Вона зіскочила з коня й весело застрибнула у їхній екіпаж для справжнього англійського чаювання — чай з бергамотом та імбирне печиво. «Хотіла б я подорожувати схваленими маршрутами, — писала вона потім, — але сама доля проти мене. Я планувала повернутися з Пальміри як справжня леді, але ж ні! Не судилося».
На півдорозі до Дамаска, за містом Ель-Кар’ятейн вона розбила табір і спостерігала за чорними наметами племені Хасинех, що перебиралося з літніх помешкань. «Їхній шейх, Мухаммад, прийшов до мене з візитом. Це юнак років 20 (або й молодший), вродливий, серйозний, з великими губами, з волоссям, заплетеним у товсті коси, що звисають з-під куфїі У нього був величезний меч у піхвах, інкрустованих сріблом... У його власності 500 наметів, будинок у Дамаску і бозна-скільки верблюдів та коней». Пізніше Ґертруда відповіла візитом на візит, сидячи на подушках у колі підданих шейха. Подали каву. Музикант почав грати на рубабі, однострунному інструменті:
«Він затягнув довгу монотонну меланхолійну пісню; кожний рядок звучав в однаковому темпі й закінчувався раптовим пониженням голосу, схожим на стогін... дивно, сумно та по-своєму прекрасно. Усі присутні — напівроздягнені, з куфіями, натягнутими на обличчя — сиділи й мовчки дивилися на мене, і живими в них були тільки очі... Іноді у відкритий намет заходив хтось... і стоячи з краю кола, вітав шейха словами „Йа Мухаммад!”, приклавши руку до лоба, потім усіх присутніх словами „Мир вам!”, на що всі відповідали: „І тобі мир!”».