Побувши трохи, Ґертруда підвелась і попрощалась. Не встигла вона зайти у свій намет, як солдати-турки пояснили, що міс Белл проявила небезпечну неповагу. Виявляється, на її честь зарізали барана і саме в той час готували його. Піти геть до частування було страшною образою, і тепер вона мала піднести шейху подарунок. Причому такій титулованій особі, як Мухаммад, подарунок мав бути дуже дорогим. Ґертруді пояснили, що арабу можна дарувати лише коня або зброю. У повному сум’ятті вона взяла пістолет у одного зі своїх охоронців, загорнула в носовичок і відправила із солдатом до Мохаммада, попросивши передати на словах, що не знала про його бажання вшанувати її спільною трапезою. Солдат повернувся з наполегливим запрошенням повернутись у намет шейха. «І я повернулась... Ми чекали аж до 9:30! Але я не нудьгувала... ми вели бесіду про пустельну політику: хто продавав коней, у кого скільки верблюдів, кого вбили при нальоті, скільки „кривавих” грошей буде здобуто чи де відбудеться наступна битва. Зрозуміти було дуже важко, але я більш-менш вловлювала суть...».

Нарешті увійшов раб з довгоносим дзбаном і полив усім присутнім на руки, після чого внесли неймовірних розмірів тацю з бараниною. Після трапези всі знову помили руки, і Ґертруда нарешті відкланялась. На її думку, вечеря видалася дорогою. Але головне, що той вечір став алгоритмом для майбутніх зустрічей з шейхами. Надалі Ґертруда брала в подорож подарунки; вона вже знала, що дарувати і як поводитися, про що говорити й коли прощатися. Уранці вона дивилася, як Хасинехи знімалися з табору, і це, на її думку, було неймовірне й величне видовище: «Шейх Мухаммад брав у кочування лише двадцять чи тридцять зі своїх п’ятисот наметів, але нав’ючені верблюди заповнили рівнину, наче невеличка армія на марші, розбиваючись на маленькі групки — кожна сім’я окремо, зі своєю групкою верблюдів».

Ґертруда приїхала в Дамаск уже загартованою пустельною мандрівницею. Потім іще якийсь час пожила у Розенів в Єрусалимі, розробляючи плани майбутніх експедицій, і повернулася до Англії в червні. Перед від’їздом вона надіслала Г’ю останнього, буквально пророчого листа: «Любий Батечку, знай: я незабаром сюди повернуся! Коли заглиблюєшся у світ Сходу, тебе так і тягне сюди знов».

За два роки після перших пригод Ґертруда приїхала до Хайфи, де провела два місяці на самоті, вдосконалюючи свою арабську. На той час вона вже дев’ять років вивчала цю мову. Ґертруда орендувала будинок на горі Кармель, заставила кімнати вазами з мімозами, жасмином і польовими квітами й сиділа за книжками, розкладеними на обідньому столі під люстрою, в якій виявилося пташине гніздо і пташки весь день влітали-вилітали крізь прочинене вікно. Чотири години занять арабською і дві з половиною перською щодня; решту часу вона витрачала на поїздки по місцевих селах і дедалі активнішу участь (в міру розширення кола знайомств) у політичному житті. Вона писала додому: «Я так захопилась арабською мовою, що не можу думати ні про що інше. Уявіть, яке це щастя — нарешті бути здатною вивчати мову, над якою так довго билася». Ґертруда дізналася, на свій подив, що її перші сольні експедиції вже прославили міс Белл як «Особистість з великої літери О», як вона одразу ж повідомила своїм рідним: «Забавно, що я в цій країні вже — Особистість: усі вважають, що я — „Особистість”!.. Прославитись у цих краях не так і важко».

Коли Ґертруда вже змогла вільно говорити арабською, вона здійснила одну з п’яти надзвичайних близькосхідних експедицій. 1905 рік. Чотири місяці верхи на коні. Стартувавши в Єрусалимі, вона перетнула гори Джебель-аль-Друз, зачепила край Сирійської пустелі, дісталася Дамаска, а звідти рушила на північ, в Алеппо. В’їхавши в Туреччину з півдня, через Антиохію, вона перетнула Анатолію й опинилась у Константинополі, проїхавши потягом лише останні кілька сотень миль. У 1907 році мандрівниця зійшла у Смирні, на Середземноморському узбережжі Туреччини, і звідти вирушила — знову верхи на коні — від однієї археологічної пам’ятки до іншої, здійснюючи зупинки, щоб узяти багаж зі спеціально найнятого залізничного вагона, який прямував слідом. Просуваючись на схід, Ґертруда дісталася Бінбіркіліссе[30], де попрацювала з професором Ремзі, а потому вирушила додому потягом через Константинополь.

Найдовша Ґертрудина подорож почалась у лютому 1909 року в Алеппо. Звідти — північним пустельним шляхом до річки Євфрат на території сучасного північно-західного Іраку. Уздовж русла Євфрату вона дісталася Багдада. У пустелі на південь від міста, ризикуючи, вона виміряла й сфотографувала великий палац Ухайдир, потім вирушила до руїн Вавилона й Ктесифона, а звідти — до річки Тигр. Уздовж її русла Ґертруда рухалася на північ, через західні гори Ірану, перетнувши турецький кордон, аж до її витоку на гірському плато Тур-Абдин (Східний Тавр). Діставшися міста Мардин, після п’яти місяців, проведених у сідлі, Ґертруда знову повернулася до Константинополя.

У лютому 1911 року їй судилося вирушити з Дамаска в погану погоду. На першому ж місці ночівлі довелося ставити намети в глибокому снігу; верблюди підсковзувались і падали на обмерзлій землі. Тим не менш експедиція перетнула Сирійську пустелю у східному напрямку й рушила на південь до Ухайдира. Закінчивши вимірювання палацу, які Ґертруда почала робити в 1909 році, і відвідавши (місто) Ан-Наджаф, вона знову рушила на південь. Перепочивши у Багдаді, пустельна мандрівниця попрямувала до південної Туреччини й Тур-Абдина через долину Тигра. Повертаючись на південь у Сирію та зробивши зупинку в Каркемиші, вона дісталась Алеппо наприкінці травня й повернулася додому через Бейрут.

У листопаді 1913 року Ґертруда вирушила в грандіозну подорож на верблюдах, кілька разів перетнувши Аравійську пустелю. Це був найбільший караван у її житті, у ньому йшли нав’ючені тварини, найняті носії, охоронці й служники. Ґертруда перетнула Неджд, безмежну безводну пустелю, де не було нічого, крім каміння й лави, і дісталася до її центру, а саме — до грізного міста Хаїль. Залишивши його, мандрівниця вирушила до Багдада, щоб там трохи перепочити і знову повернутися в пустелю. Удруге перетнувши Сирійську пустелю, Ґертруда прибула до Дамаска в другій половині травня, а звідти повернулася додому, де ледве встигла оговтатись, як вибухнула Перша світова війна.

Просте перелічування її подорожей не передає їхньої феноменальної тривалості й складності. Якщо взяти разом шляхи її мандрівок, вони покриють більшу територію Сирії, Туреччини й Месопотамії — величезну територію, яка включає Басру, Багдад і Мосул. За мапою вона проїхала понад 10 тисяч миль (16 тис. км.), у тому числі долаючи гори й нагір’я, відхиляючись від шляху у пошуках річкових бродів, для огляду старожитностей і зустрічей з шейхами. За шістсот днів вона проїхала в сідлі щонайменше 22 тисячі миль (35 тис. км.).

Пустельні подорожі Ґертруди Белл припадали приблизно на кожні два роки. У перервах вона здійснювала інші мандрівки й займалась альпінізмом. У 1901 році, коли її дідусь Лоутіан, у віці 85 років, вирішив злити компанії Беллів з підприємствами Дормана й Лонґа, Ґертруда отримала у своє розпорядження значні кошти. Відтоді вона могла собі дозволити сплатити за шестимісячну подорож сама, на що раніше просила б грошей у батька. Подорож за подорожжю вона відвідувала археологічні пам’ятки на землях, що не були описані на мапах. Результатом послідовного дослідження території стали п’ять книг — деякі орієнтовані на широкий загал, а деякі аж так насичені інформацією, що її вкрай тяжко осмислити. Ґертруда мріяла, що колись відкриє світові якусь досі не відому цитадель, перлину серед пісків; а тим часом відвідувала всі без винятку руїни, що траплялись їй на шляху. Навіть після виснажливої подорожі в жахливу погоду землями, що кишіли племенами грабіжників, часто страждаючи від нестачі води та їжі, вона ретельно записувала у щоденник події дня при світлі свічки, сидячи за похідним столиком у наметі.