Теплота з’являється у їхніх листах, що летять з Месопотамії, де Ґертруда була задіяна в одному зі своїх найважливіших дослідницько-археологічних проектів — вимірюванні й змалюванні величезних руїн палацу Ухайдир — і Аддис-Абебою, де Дік тоді служив консулом. Нарешті навесні 1912-го він прибув до Лондона без Джудит, яка поїхала навідати свою матір в Уельсі. Метою візиту Доті-Вайлі було заступити на посаду головного керівника організації Червоного Хреста. Він зупинився у своїй старій холостяцькій квартирі на Халф-Мун-Стріт, як робив завжди, коли був без дружини. Можливо, Ґертруда і Дік раз чи два зустрічалися в Лондоні за п’ять років, що минули від їхнього знайомства, тому що тепер вона миттєво вирішила, що їй теж конче необхідно бути в Лондоні. Флоренс Ґертруда сказала, що її запросили прочитати лекцію, до того ж вона скучила за своїми кузенами, а ще мусила придбати купу нового одягу до літа. Вона помчала у столицю. Так розпочався один із найщасливіших періодів життя Ґертруди Белл.

Ґертруда мала дуже широке коло заможних друзів і життєрадісних родичів, серед яких була й кузена Стенлі, які забезпечили її прекрасною можливістю завоювати увагу виснаженого воїна. Доті-Вайлі був надзвичайно серйозною людиною, і такою ж серйозною була манера його поведінки. Ґертруда відчувала, що на Діковому життєвому шляху траплялося занадто мало сміху. Завдяки їй він познайомився зі жвавішими та більш мотивованими людьми; можливо, вони навіть були розумнішими й дотепнішими за його армійських друзів і ще краще обізнаними в музиці, книгах і художньому мистецтві. До того ж усі вони знали, що шлюб з Джудит був не зовсім удалим; і після всього, через що йому довелося пройти, Дік був по-справжньому радий трохи подрейфувати, втекти на декілька діб від своїх старих друзів і колег, не думаючи про те, що буде завтра. У компанії друзів чи родичів Ґертруда разом із Доті-Вайлі ходили на спектаклі та концерти, у музеї та на виставки; слухали виступи музичних гуртів у парку й охоче приєднувалися до голосних дискусій про мистецтво та літературу. Він ходив на Ґертрудині лекції, які вона читала з неймовірною впевненістю і власним стилем. Тримати аудиторію їй вдавалося завдяки своєму почуттю гумору та ерудиції. По дорозі додому чи до ресторану Ґертруда з Доті-Вайлі так глибоко занурювалися у затишні бесіди, що повністю забували про своїх супутників, від яких постійно відставали. Їхній гучний сміх не раз змушував кузенів, які вже йшли далеко попереду, оглядатися на них з відвертим нерозумінням. Після вечері Ґертруда зі своїм захопливим співрозмовником часто полюбляли залишатися наодинці, а тоді розмовляли та сміялися до пізньої ночі, огорнені прозорою вуаллю диму від її довгого мундштука кольору слонової кістки. На тлі численних перлин і діамантів зелені очі Ґертруди виблискували якимось таємничими і водночас привабливими вогниками, її розкішне волосся було ідеально розчесаним й укладеним, а на тілі красувалась одна з нових французьких вечірніх суконь — коли жінка з’являється в такому незрівнянному образі, члени її сім’ї раптово починають розуміти, яка вона красуня... і кокетка.

Ґертруда проявляла свій шарм зовсім не заради забави. Ті стосунки переростали в найважливіше в її житті. У Дікові Доті-Вайлі вона розгледіла поєднання незрівнянних якостей. Як і його дядько, аскет Чарльз Монтеґю Доті, книга якого «Пустельна Аравія» стала для Ґертруди вірним супутником життя; і як справжній кочівник, вона почала захоплюватися Ричардом і закохалася... в того, хто був таким розумним і рішучим. З кожною зустріччю між ними спалахувала все більша іскра пристрасті. Цей зв’язок невпинно міцнішав — і вона знала, що Дік відчував те саме. Того року Ґертруда не планувала їхати за кордон і в січні 1913 року написала листа до Чирола, в якому йшлося про відмову взяти участь в експедиції до гір Каракорум, що в Китаї: «Що ближче я до цього наближалася, то більше вже не могла терпіти. Я не могла уявити, як можна бути так далеко від дому протягом чотирнадцяти місяців. Моє життя в Англії стало настільки прекрасним, що я просто не можу поїхати звідси на такий тривалий час».

Вона так довго чекала на це щастя. Поринувши в захоплення взаємною симпатією та інтересами, Ґертруда з легкістю забула про існування Джудит. Після її першої зустрічі з Доті-Вайлі в Конії вона описувала Діка у своїх листах додому як «привабливого молодого солдата» з «досить милою маленькою дружиною». Будь-яку жінку, яка читала б такий опис консула та його дружини, насторожило б це обурливе слово «маленька». У Ґертрудиній системі цінностей вислів «маленька жінка» траплятиметься дедалі частіше й щоразу матиме зневажливий смисл. «Мила маленька жінка» було з її боку однією з найбільш нещадних оцінок. Ця фраза стала сімейним шифром для позначення малозначущої неприємної людини — яка, на жаль, досить часто була поряд з успішним чоловіком. А місіс Доті-Вайлі, дипломована медсестра, поряд зі своїм чоловіком справді виглядала зовсім недоречно. Тимчасом як Дік узяв на себе зобов’язання допомогти двадцяти двом тисячам біженців у Конії, Джудит організовувала три польові шпиталі для хворих і поранених людей. Ні для кого не було таємницею, що шлюб подружжя Доті-Вайлі був досить нелегким. Джудит, звісно ж, здогадувалася про його флірт на стороні, однак і вона не була такою люб’язною дружиною, якою мала б бути.

Щастя Ґертруди не могло тривати вічно. Джудит мала приїхати до Лондона; дата вже була вибрана, і в зазначений час місіс Доті-Вайлі прибула. Ґертруда повернулася до Йоркшира пригніченою й розгубленою. Вона з головою занурилась у садівництво та археологічні дослідження; а з початком осені 1913 року проводила довгі дні на полюванні та й узагалі робила все, що тільки спадало їй на думку, аби скоротати час до зустрічі з ним. Кожен новий день починався з перевірки пошти, де могли бути, і часто-густо так і було, листи від нього.

Пишучи наукову статтю чи малюючи у своїх роботах церкву, вона могла підперти підборіддя рукою й на якийсь час замріятись, а потім мусила починати роботу з самого початку. Роздавши своїм садівникам завдання, вона могла піти до лісу, залишивши їх без нагляду з наполовину викопаною канавою чи взагалі з невстановленим планом роботи. В один момент вона була щасливою, а через мить уже сумувала. Вони з Діком стали настільки важливі один для одного, що Ґертруда безперестанно думала про те, чи зможе вона і за яких саме умов якось змінити на краще своє становище. Якби ж вона могла переконати його покинути Джудит заради неї; Ґертруда знала, що зможе впоратися з загальним осудом, який неодмінно за цим виникне. І хоч як сильно вона побоювалась осуду з боку Г’ю та Флоренс, та все ж вважала, що якщо зрештою вони з Діком будуть щасливі, а їхні стосунки міцні й вічні, то батьки, найімовірніше, змінять своє ставлення. А тоді вона почала міркувати, в якій ситуації опиниться її коханий. Будучи видатним солдатом і політичним діячем, він одночасно втратить свою дружину, кар’єру та репутацію. Незадоволене бажання щоразу приводило її до однієї й тієї ж думки: йому не варто було давати їй жодного приводу для надії на ці стосунки. Такі думки з’являлися в Ґертрудиній голові дедалі частіше, породжуючи нестерпні відчуття самотності та відчаю. Вона жила заради їхньої наступної зустрічі.

Віддана сім’ї, з витонченою жіночністю у смаках і стилі, Ґертруда дуже любила перебувати в компанії дітей та молоді. Як же це несправедливо, що в неї ніколи не було щасливого роману, не кажучи вже про чоловіка чи дитину. У найважчі моменти вона визнавала факт, що незважаючи на всі кар’єрні тріумфи, вона ніколи ні для кого не була на першому місці, крім її батька, напевно. Ґертруда знала, що її конфронтаційна манера спілкування з миттєвими нетерплячими відповідями відштовхувала багатьох чоловіків, однак вона не робила цього навмисно. Будь-який чоловік, якого вона могла налякати, автоматично вже не міг стати для неї супутником по життю. З роками список її досягнень зростав, а разом з ним збільшувалась і кількість суворих вимог до майбутнього чоловіка — та що там, той список був нескінченним. Це мав бути привабливий і розумний мужчина, якого вона цінувала б більше за життя, освічений, принаймні не менше за неї; хоробрий, який міг би боротися, полювати й цитувати поезію, який прочитав великі книги цивілізації, володів іноземними мовами, високо цінував театр та Національну галерею; той, хто бував би вдома в Лондоні та в іноземному суспільстві; чоловік, який би багато подорожував, був знайомий зі знаменитими політиками та державними діячами, яких знала сама Ґертруда. Вона шукала справжнього героя — а чом би й ні? Зрештою, Ґертруда ж сама була героїнею. І, безперечно, знала, що Доті-Вайлі їй ідеально підходить.