Збентежена емоціями, яких вона ніколи раніше не відчувала, Ґертруда перебувала у стані безперервного нетерпіння. Зрештою вона вирішила запросити Діка до Раунтона.

Вона знову й знову намагалася логічно обґрунтувати собі цей крок. Навряд чи приймати запрошення за відсутності дружини можна було б розцінити як соціальну неввічливість з його боку. До того ж вона могла б запросити їх обох тоді, коли точно знатиме, що Джудит перебуватиме в Уельсі. Ґертруда завжди зустрічалася з друзями та родиною, кожні вихідні проводила якусь домашню вечірку, тож він був би лише одним із натовпу. Восени та взимку влаштовували полювання, стрільбу, перегони, танці та гостювали в сусідів. Коли місцеве озеро вкривалося кригою, проводили змагання з хокею, в яких Ґертруда відігравала чи не основну роль. Однак вона хотіла запросити Діка у дні, коли всі ходили на пікнік, грали в теніс, влаштовували спортивні турніри, каталися верхи, рибалили, ходили на пляж, плавали на човні та прогулювалися до зруйнованого монастиря. Але в той час, коли Ґертруда могла привести Діка у вир цих подій без критики з боку друзів та сусідів, вона дуже сильно переймалася з приводу ставлення Г’ю та Флоренс. Вона нізащо у світі не хотіла їх засмучувати, навіть більше, усім серцем бажала отримати їхнє схвалення. Але, зрозуміло, не було ні найменшої надії, що ці двоє, незламні опори суспільства, які свято виконували всі норми загальноприйнятої поведінки, могли схвалити її наміри. До того ж була ще одна заковика — почуття власної гордості, яке було таким незламним, що могло піддати ризику справу на будь-якому етапі. Ґертруда не була лицеміркою. Вона зовсім не збиралася порушувати правила. Дивлячись на шлюб з боку аутсайдера, вона вважала його священним і недоторканним. Вона не збиралася вступати з Доті-Вайлі у сексуальні стосунки лише заради того, щоб продовжити їхнє взаємне задоволення. Напевно, уперше в житті вона не дозволила своєму розуму взяти верх над серцем.

Ґертруда змусила себе припинити думати про те, як далеко могло зайти задоволення від їхніх приватних зустрічей і якими для неї могли бути наслідки. До того часу, як вона почала цим перейматися, Ґертруда зайшла вже надто далеко, щоб заперечувати своє надзвичайне захоплення Діковою компанією. Найімовірніше, ще від самого початку існував якийсь самообман відносно сили її почуттів до нього, раз вона досі приховувала від Г’ю та Флоренс інформацію про його приїзд без дружини. Однак Ґертруда мусила визнати, що її наміри були зовсім не такими, якими мали б бути. Ясна річ, роздуми про долю Джудит мали для неї куди менше значення, ніж їхня з Діком близькість. Якщо Флоренс щось запідозрить, що мабуть уже сталося, то подумає, що Ґертруда у сорок чотири роки поводиться зовсім не на свій вік. А тоді вона, напевно, з жалем озирнеться назад у минуле й подивиться на двадцятичотирирічну дівчину, яку розлучили з нареченим і яка була змушена змиритися з його смертю. У молодої дівчини не було жодної образи чи звинувачення своїх батьків у скоєному, що, можливо, було заслугою її люблячої мачухи, однак навряд чи це полегшило її каяття. Можливо, згадуючи про те, як вона ніколи не дозволяла юній Ґертруді відвідувати аристократичні заклади, де часто-густо траплялися подружні зради, Флоренс вирішила зробити вигляд, що цього разу нічого не помічає.

Проте в будинку була ще одна жінка, яка могла довідатися правду. Марі Делер не могла не помітити велике бажання своєї пані оновити літній гардероб. Потрібно було підігнати по фігурі десятки нових вечірніх суконь, капелюшки — трохи урізати, лляні спідниці вимагали укорочення, також треба було переробити минулорічні костюми, а на десяткові тонесеньких білих блузок нашити складки й бахрому: тоді саме з’явилася нова мода — носити намисто з перлинами під білою блузкою, а завдяки прозорості делікатної тканини аксесуар дуже добре проглядався.

І от, влітку 1913 року Дік приїхав на декілька днів до Раунтона. Після цілого дня екскурсій, верхової їзди на полях, шумної та веселої вечері, після якої всі ще пили каву й грали в карти у вітальні, гамір голосів почав потроху стихати, гості по одному-двоє бажали один одному доброї ночі й піднімалися сходами до своїх кімнат. Ґертруда з Діком сиділи разом біля розпаленого каміну, розмовляли й дивилися один одному у вічі.

Для неї це була справжня мрія: усе виглядало так, наче вони були подружжям. Ґертруда сп’яніла від щастя. Поруч був чоловік, якого вона любила, поруч була сім’я, яку вона любила, і всі вони знаходилися в будинку, який вона любила. Їхня бесіда тривала дуже довго, однак залишилася певна ніяковість, невисловленість щодо грядущої ночі. Можливо, Ґертруда й дала Дікові зрозуміти, де були розташовані її покої. Нарешті вона піднялася нагору до своєї кімнати, розпустила волосся й почула приглушений стук у двері. Це був Дік. Ґертруда його впустила. Вони стояли один навпроти одного, він оповив її своїми руками, і її серце забилося щодуху. А тоді вони сіли на ліжко, було трохи ніяково. Вони розмовляли напівпошепки. Дік був серйозним, як завжди, і Ґертруді чомусь не вдавалося прочитати його думки. Однак, як і зазвичай, вона відчувала, що могла говорити з ним геть про все. Ґертруда розповіла про свої почуття: про щастя, що знайшла чоловіка, якого могла кохати, і про нещастя, що знайшла його вже одруженим. Він пристрасно притиснув її до себе і вони лягли на ліжко. Міцно загорнута у його обійми, Ґертруда зізналася, що незаймана. Його теплота й розуміння були безмежними, та коли Дік її поцілував і присунувся ближче, а тоді поклав на її тіло руки, Ґертруда знервовано завмерла й прошепотіла: «Не треба». Він одразу зупинився, запевняючи, що це не мало ніякого значення; та коли на її очах виступили сльози, Дік упродовж кількох хвилин пробував її підбадьорити, а тоді сказав, що нічого не змінилося, і зник за дверима кімнати.

Наступного дня черговий раунд екскурсій і розваг добіг кінця. У неї так і не було можливості нормально поговорити з Доті-Вайлі, а потім він поїхав. Невдовзі Ґертруда отримала лист подяки, якого Дік написав 13 серпня — вона вхопила його зі столика в коридорі й швидко побігла нагору до своєї кімнати, щоб прочитати наодинці:

«З найкращими побажаннями»?! Вона була пригніченою й приниженою. Що їй давав цей лист? Вона знову і знову читала його слова, переставляючи й міняючи їх місцями, щоб передостанній рядок листа став недоречним. Вона намагалася компенсувати прохолоду, яку відчувала, читаючи весь лист, зациклюючись на фразі: «та що там, ми живемо самотніми». Напевно, це він натякав на неблагополуччя свого шлюбу, однак навіть таке її судження не дало ніякої зачіпки. Ґертрудин настрій знову різко погіршився. Невже він і справді сказав: «Не соромтеся, я дуже ціную глибину ваших почуттів; я радий, що ви не тримали цього в собі; давайте будемо друзями»?