Але ж Ґертруда хотіла, щоб вони з Діком були не просто друзями. У її пам’яті спалахнули спогади про той задушевний вечір в Раунтоні, і вона зрозуміла, що важливим він був лише для неї, але не для нього. Дік набагато досвідченіший за неї: він сам розповідав їй про численну кількість своїх жінок. Її ж любовний фронт був зовсім безуспішним. Ґертруда брала все занадто близько до серця й уже надміру настраждалася через Генрі Кадоґана, щоб знову наступати на ті самі граблі. Відтоді минуло двадцять років, однак ті стосунки, безперечно, залишилися найбільшим коханням усього її життя; поетичний і зворушливий союз двох закоханих людей спонукав Флоренс та Г’ю розвідати все про його минуле і теперішні доходи, а тоді відмовити його кандидатурі на шлюб з донькою або принаймні змусити відкласти це питання на декілька років. Згодом після того він помер від запалення легенів, яке розвинулося після падіння у крижану річку. Однак та трагедія залишила великий знак питання над розумінням, що сталося насправді. У будь-якому віці це було б великим ударом — присвятити себе людині, яку ти кохаєш, потім з нею розійтись, а потім дізнатися, що вона загинула, та ще й у такий спосіб, що породжує безліч болісних питань.

Смерть Кадоґана залишила на серці Ґертруди великий шрам: з роками вона могла дозволити собі фліртувати з чоловіками, однак далі цього ніколи не заходило. Вона була дуже привабливою, сердечною, енергійною та мала прекрасне здоров’я, однак незважаючи на її чарівні риси (руде волосся, струнке й сильне тіло), мало хто з чоловіків міг прорватися крізь смугу її відчуження. У неї було багато шанувальників: спочатку Берті Крокентроп, про якого вона вперше написала: «дуже надійний», а за якийсь час, перебуваючи в стані роздратування, він здався їй «надзвичайно надокучливим». Невдовзі після того вона зробила про нього останній запис: «Я вже достатньо на нього надивилася!». Після цього у Ґертруди були нетривалі, але глибокі стосунки з племінником Флоренс, Біллі Ласселем. Іскра між ними спалахнула завдяки декільком спільним родинним святкуванням. Коли Ґертруда подорослішала й усе це залишилося позаду, вона непохитно проаналізувала свої попередні стосунки: «Так дивно усвідомлювати факт, що всі ті яскраві вогні тепер ніщо інше, як попіл. Від іскор не залишилося жодних ознак, і слава Богу! Немає ні радості, ні жалю. Єдине, що залишилося, — це спогади смутку, які час від часу ниють у мені в якийсь дивний спосіб. Але це відчуття далеке від бажання його присутності». Пізніше у Ґертруди був роман з одним привабливим йоркширцем, Віялом Пізом. Її спостережлива сестра Моллі написала: «Ґертруда так сильно з ним фліртує»; а Елізабет Робіне, подруга сім’ї, думала, що вони неодмінно заручаться. Але якими б не були наміри Піза, Ґертруда постійно від нього ухилялася, і ці стосунки не зайшли далі ласкавих кепкувань.

Кохання приходило до Ґертруди лише двічі. Цього разу воно дісталося аж до глибини її душі. Небачений раніше ефект, який мали ці почуття, виник, найімовірніше, через майже повну відсутність сентиментів і величезний інтелект. Вона навряд чи переплутала б прив’язаність з пристрастю, як це могло б статися з іншою жінкою. Флоренс, яка знала Ґертруду краще за будь-кого іншого, писала: «Насправді, за своєю природою Ґертруда схильна до глибоких переживань. У житті в неї були і велика радість, і велике горе. Та хіба могло бути інакше, коли... вона — така запальна й приваблива особистість... а її темперамент такий жадібний до досвіду?». Ще задовго до того, як Ґертруді виповнилося тридцять, вона навчилася жити без коханого. Жодна інша жінка не спроможна так уміло компенсувати цю нестачу, заповнюючи прогалини різноманітними пригодами. При цьому нестримні бажання Ґертруди, які залишалися незадоволеними, виливалися в її поезію, любов до якої з’явилася ще в школі, коли, читаючи твори Мілтона, Ґертруді хотілося «стрибати від радості». Через поезію вона виражала свої найтонші емоції. Однак те, що Ґертруда не віддавалася поезії повністю, засмучувало її мачуху. Флоренс постійно переймалася питанням: невже саме відсутність коханого та чоловіка притлумлювала у її падчерки те могутнє джерело почуттів?

З Раунтона Доті-Вайлі поїхав до Суффолка і вже звідти знову написав Ґертруді, щоб додати до свого попереднього листа якогось дивного висновку:

Раунтону було лише сорок один рік, а Г’ю з Флоренс поселилися в ньому 1905-го[35].

Дік повернувся до Лондона, щоб знайти пачку листів від Ґертруди. Його, звісно, тішила увага з боку такої авторитетної жінки, і він зовсім не хотів втрачати їхньої дружби; однак, коли у своїх листах Ґертруда торкалася тем, що так її непокоїли, у відповідь Дік починав м’ятися і так по суті нічого й не відповідав. «...Люба моя, Ваші листи дивовижні. Я не перестаю ними захоплюватися. Бережи Вас Бог. Однак у світі немає слів, за допомогою яких я міг би Вам відповісти. Що ж, поговорімо про щось інше...».

Для Ґертруди така відповідь була справжнім ударом. У своєму листі Доті-Вайлі розповідав про те, що погодився обійняти посаду в Албанії у Міжнародній прикордонній комісії. «Моя дружина зараз в Уельсі. Я збираюся послати їй телеграму, щоб вона повернулася й поїхала туди зі мною, а поки треба з’ясувати всі подробиці подальшого перебування на службі... Я переїхав до своєї старої холостяцької квартири на вулиці Гав-Мун-Стріт, 29. Так що тепер пишіть мені на цю адресу... поки я сам, давайте побудемо з Вами на самоті». Можливо, зважаючи на те, як ця новина могла вплинути на Ґертруду, замість розради він уперше підписався іменем «Дік». Будь-яка надія побачитися з ним умить зникла, а всі намагання розвіяти відчай, що звалився на Ґертруду важезним тягарем після його візиту до Раунтона, виявилися марними. Його листи були для неї життєво важливим спілкуванням. Вона так часто їх перечитувала, що вже давно знала все напам’ять — однак тепер запитувала себе: невже він погодився на їхнє листування виключно з почуття жалю, кажучи собі: «Скоро я поїду, і все це скінчиться.»?

Ґертруда розповіла Дікові про свої страждання, і він намагався її втішити. «Люба моя, ось, що я повинен Вам сказати: я посилаю Вам сердечний привіт і поцілунок, так нібито я мале дитя або ж дитя — це Ви». У справах кохання вона була новачком. Можливо, Ґертруда припустилася помилки й занадто рано розповіла Дікові про своє нестримне бажання, підганяючи його залишити дружину. У такий спосіб він хотів повідомити про зв’язок між цими її бажаннями й розчаруваннями через цнотливість, покладену на саму себе. По своїй душевній доброті він, можливо, трохи невміло намагався пояснити, що їй не слід соромитися жодних почуттів: «Минулого вечора мене зупинила одна вбога дівчина — знову те саме — я дав їй гроші й відправив додому... Я подобаюся дуже багатьом жінкам, чи, може, їм подобається той я, яким я був колись... словом, мені їх шкода... Ці плотські бажання є цілком природними, але часто-густо вони вказують на звичайний голод — ці бажання можуть розпалити справжній вогонь у розумі, однак це єдиний їхній позитив...».

А тоді застереження: «Джудит дуже добре Вас знає і раніше завжди читала Ваші листи, їй видасться принаймні дивним, якщо я раптом забороню це робити, а під час мандрівок наші життя перебувають у безпосередній близькості». Ґертруда була нажахана. Невже він більше не хоче отримувати її листи? Вона вирішила це з’ясувати й перестала писати. Дік одразу клюнув на приманку. Він миттю написав нового листа, було це наприкінці серпня: «І знову порожнеча, моя люба. Я постійно запитую себе: чи не сказав Вам чогось зайвого? Чи, може, Ви подумали, що вже минув той час? Чи, може, Ви були дуже зайняті? Не робіть так. Кайдани, в яких ми всі живемо закутими — чи не всі, а лише я, — розумно й правильно носити з легкою душею». Радіючи своїй маленькій перемозі, Ґертруда запитала у відповідь, як їй краще звертатися до нього, коли він працюватиме в Албанії. І Доті-Вайлі відписав: