«Після ретельного аналізу своїх почуттів, я зрозуміла, що в такі миті я боюся. Напевно, це і є страх, невеличкий супротив розуму, неначе надто енергійний кінь, який тривалий час натягує стремена, а тоді несподівано їх відпускає — ти розумієш, що це відчуття тобі повністю підвладне, ти відчуваєш його, наче прискорене серцебиття. У мене вдома є один кінь, який постійно себе так поводить, він дуже скажений. А тоді з’являється велике бажання залишатися в безпеці протягом наступної години! Так, це страх».

Ґертруда була виснажена. У Наджафі Фаттух найняв для неї віз. Попереду чекала довга дорога до Багдада, і конем її пройти було б значно швидше. Ґертруда повантажила всі свої речі, сіла сама, і шість годин тряслася у возі до Кербели; за цей час їм двічі довелося міняти коней на поштових станціях.

Мандрівники приїхали, коли надворі вже стояла ніч. Ґертруда залишила свої валізи у готелі й пішла провідати давнього товариша, Мохаммеда Хуссейна Хана. За вечерею вони розмовляли англійською; для Ґертруди така можливість випала вперше за останні десять тижнів. Вона з радістю написала Дікові про те, що Хан планував поїхати до Британії на якісь вихідні. Коли Ґертруда запитала в нього, куди він із сім’єю хотів би там сходити, Мохаммед відповів, що збирається залишити сім’ю у Наджафі, крім того, перед від’їздом планує подати на розлучення з дружиною. У своєму щоденнику Ґертруда висловила свої почуття щодо цього цілим рядком знаків оклику.

Для того, щоб подолати останній етап подорожі, о третій годині ночі Ґертруда вже мала сидіти у запряженому візку. Вона спала лише кілька годин.

Тепер, коли між нею і надісланими їй листами залишалася така маленька відстань, Ґертруда починала хвилюватися за своїх рідних. Багато що могло трапитися за десять тижнів, а саме стільки часу минуло відтоді, як вона востаннє отримувала від них вісті. Решту дороги до Багдада мандрівниця промчала, наче стріла, проїхала нову залізницю і по обіді вже була на місці. Втомлена й стривожена, вона зловила себе на думці, що накричала на відданого Фаттуха, і попросила в нього пробачення. Ґертруда завжди намагалася бути терплячою, відтворюючи в пам’яті слова одного зі своїх рафіків, які він сказав у Нефуді: «Щоразу, коли ми приходитимемо на це місце, будемо казати: „Ми були тут з нею, тут вона розбила свій табір”».

Ґертруда одразу пішла до британського представництва й забрала пошту у нового працівника, якогось полковника Ерскіна. Описуючи його у своєму щоденнику, вона використовує гострі, мов лезо ножа, слова:

Ґертруда повернулася в готель, почала скурювати сигарету за сигаретою і решту того дня й ночі провела, читаючи листи. Як виявилось, за цей час нічогісінько не змінилося. Її сім’я була живою та здоровою; не змінилась і Дікова жорстока натура, звісно ж, профільтрована крізь багато сторінок порожнього красномовства, воскрешати її надії, а тоді враз жбурляти їх у небуття. Що далі Ґертруда віддалялася від нього, то люб’язнішим він з нею був — на папері. Відчуваючи нестерпну потребу в його коханні та присутності, Ґертруда ніяк не могла знайти собі розради. Дік продовжував грати на її вразливості, поки Ґертруда не починала щиро вірити в те, що в них може бути спільне майбутнє. Її страждання почалися спочатку, щойно вона прочитала його слова: «Я Вас кохаю — чи допомогло Вам це якось там, у пустелі? Чи стала та далека межа життя менш неосяжною та менш безлюдною?». І нарешті його лист з Аддис-Абеби, Ефіопія, де він на той час працював британським делегатом у Міжнародній прикордонній комісії, зі словами: «Я б усе віддав, щоб Ви зараз сиділи навпроти мене у цьому порожньому будинку».

Після всього пережитого Ґертруда почувалася надзвичайно втомленою й розчарованою. Вона намагалася нагадати собі, що це відчуття «пороху й тліну в руці моїй» з’являлося в неї щоразу по закінченні пригоди. Тепер вона мучила себе питанням, навіщо було так випробовувати долю протягом останніх трьох місяців, якщо це зовсім ніяк не вплинуло ні на її почуття, ні на світ загалом.

Дік написав про свій візит до будинку на Слоун-стріт, де він зустрівся з Ґертрудиним батьком, провідним промисловцем, якого згодом у листі назвав «сердечним дідусем». У Доті-Вайлі було повно своїх справ, пов’язаних з від’їздами на різноманітні зустрічі: спершу з лордом Кітченером, далі з представником Хартума і, нарешті, з сером Реджинальдом Вінґейтом, верховним комісаром у Каїрі. Дік попрохав Ґертруду, щоб вона надіслала йому телеграму в Аддис-Абебу. Він хотів, щоб Ґертруда написала всього два слова — «Щасливо. Багдад» — і залишила телеграму непідписаною. Наступного ранку Ґертруда пішла на пошту й зробила як він просив. Зразу за телеграмою вона надіслала Доті-Вайлі пакунок — той щоденник, який вела спеціально для нього та який зможе розповісти про все, про що не зможе телеграма. Перед відправленням вона швидко його перечитала, і записи видалися їй незбагненно безособовими:

Старі знайомі були раді бачити Ґертруду в Багдаді. Вони з недовірою слухали про її мандрівку, дивуючись тому, що їй вдалося вижити, і привітали мандрівницю «так, що аж серце зігрілося». Серед цих людей була особа, яка згодом відіграє ключову роль в майбутньому Іраку, сер Саїд Абдул Рахман. Він був відомий своїм титулом, накіб — номінальний голова Сунізму — Рахман був настільки важливим релігійним лідером, що жодній жінці, крім Ґертруди, не дозволяв перебувати в його величній присутності. «Він занадто святий, щоб потискати мені руку, — записала Ґертруда, — однак... я, як завжди, була вражена бесідою з ним».

Серед нових друзів Ґертруди був Артур Тод, директор компанії «Брати Лінч», що займалася переправами через річку Тигр, і його «чарівна італійка-дружина», яка, побачивши, наскільки втомленою була Ґертруда, одразу ж запросила її залишитися у них на ніч. Аврелія Тод, яка стане однією з найкращих Ґертрудиних подруг, простежила за тим, щоб одяг мандрівниці був випраний і випрасуваний до того, як гостя прокинеться й знову піде бродити містом. Ґертруді цей відпочинок став дуже доречним, і більшість часу вона провела, гуляючи околицями, ніби справжній турист, незважаючи на те, що температура повітря сягала 60°С. Ґертруда відвідала нову турецьку залізницю, яку побудували німці і яка згодом мала стати загрозою для британського контролю над Перською затокою. З берегів річки Тигр вона спостерігала за дерев’яними шпалами, які прибували з Гамбурґа й направлялися до берега з флотилії стародавніх латинських вітрильних кораблів. Дієвість і масштабність такого проекту не могли не вразити доньку фабриканта залізних виробів. Відомий німецький інженер, Генріх Август Мейсснер, відповідальний за будівництво залізниці, пояснив Ґертруді, у чому виникали труднощі. Імпортувати шпали було не єдиним їхнім завданням. Для того, щоб виготовити потрібну їм бетонну суміш, спершу слід було відфільтрувати з води сіль, тоді подрібнити тонни гальки через нестачу каміння та піску й нарешті додати потрібну деревину. «Каламутна вода розливу річки Тигр, пальми, невлад підхоплені арабами пісні — ось таким був стародавній Схід, — написала Ґертруда, — і серед усього цього стояли блискучі бездоганні паротяги, блакитноокі, коротко підстрижені німці з рівними військовими осанками — солдати із Заходу, які прийшли завойовувати...».