За обідом Ґертруда розповідала історії про Хаїль, а її захоплення Ібн Саудом ще більше виросло, коли їй розповіли про те, як він захопив Ель-Хасу.
Араб без жодного пострілу викурив турків з міста; відвів їхні гарнізони аж до самого берега й відібрав усю зброю. На катері Тода Ґертруда плавала вгору по річці, оглянувши дорогою один із місцевих палаців; пила чай під тамариксовими деревами; гуляла трояндовими садами й милувалася заходом сонця. «Багдад мерехтів, наче якесь казкове місто».
Безперечно, це було її улюблене місто, побудоване в перському стилі, до того ж їй подобалася річка Євфрат. Для Ґертруди Багдад був ілюстрацією «Тисячі й однієї ночі» — знаменитого циклу оповідань, який датують одинадцятим століттям. Місто заснувала династія Аббасидів на місці злиття річок Євфрату і Тигру. Усього Аббасиди заснували три міста, однак Вавилон і Ктесифон були зруйновані. Багдаду вдалося вцілити, до того ж місто збереглося з усією своєю багатою та розмаїтою культурою, незважаючи на монгольське вторгнення 1258 року та безладдя Османської імперії, у складі якої воно перебувало понад двісті п’ятдесят років. Багдад звели в алювіальній долині з добре розвиненою системою підземних каналів, які на сьогодні почасти занепали. Вода від танення снігу за допомогою підземних каналів з Анатолії текла до Багдада, завдяки чому місцеві землі були придатні для культивації. Також місто стояло на перетині старих стратегічних шляхів через Ірак, Сирію та Єгипет до Ірану, а звідти до Китаю, через Анатолію — до Константинополя і Трабзона.
Ґертруда охоче прочитала про величність міста зі спогадів історика Аль-Хатіба аль-Багдада (1002-1071) та його опису двору Халіфа аль-Муктадира в 917 році. Цей розкішний палац зі своїми залами та парками, канцеляріями та скарбницями, євнухами та солдатами, скарбниками та джурами славився в усьому світі. Одного разу, коли туди навідалися представники візантійського посольства, їм показали знамените коштовне дерево розміром зі справжнє; його гілки вкривали листя на птахи — і все зі срібла та золота. Листя на дереві гойдалося, наче від вітру, а пташки щебетали й співали. Коли послів провели до самого Халіфа, він сидів на троні між вісімнадцятьма нитками з коштовностями, а поряд з ним серед інших придворних стояв його особистий кат, готовий вчинити спрощене судочинство.
Ґертруда засуджувала цілодобові бари, підпільні гральні притони, проституцію та корупцію 1914 року, однак в них вона вбачала певне продовження екзотичного минулого: «Багдад так швидко й так цілковито поринув у такого штибу цивілізацію, тому що це, певним чином, було відголоском розкішних днів при Халіфаті», — написала Ґертруда у своєму другому щоденнику.
Вихідні скінчилися, і Ґертруда вирушила до Дамаска. Вона мала подолати ще 563 км Сірійської пустелі. Новий модернізований караван складався з восьми верблюдів і чотирьох людей: з неї, Фаттуха, Феллаха та Саїда (рафіка з племені Шерарі).
Вони йтимуть на північ Родючого Півмісяця, повз території, де мешкали кочові фермери-скотарі з Неджда. Попереду чекала захоплива мандрівка крізь історію: від перших витоків Ісламу на сході до кордонів грецької та римської цивілізацій на заході. Однак Ґертруда хотіла, щоб ця подорож скоріше закінчилася. Вона йтиме майже порожняком, через що буватиме дуже скрутно. Більшість багажу Ґертруда залишила, щоб його переправили морем, узявши з собою лише новий, придбаний у Багдаді намет, який був меншим і легшим за ті, привезені з Лондона, і свій складаний стілець; одну валізу з одягом, провізію, якої мало вистачити на три тижні, і мінімум посуду. Вона дозволила собі залишити «єдину розкіш», парусинову ванну, зате змушена була два тижні спати на тоненькій підстилці, якою в Багдаді замінила велике складане ліжко. «Ночуючи просто неба, я одразу ж захотіла його повернути. Сон на землі вже скоро мені набридне, я це знаю! О, Діку! Бідолашні наші кісточки! Коли ми спочиватимемо у могилі, це ж як вони болітимуть... А пил — кому це може подобатися... Не знаю, чи вдасться мені вимити від нього своє волосся... Ті, хто сидять удома й говорять, як це круто досліджувати пустелі, не знають, якою ціною це дається. Оце так! Який галас я зчинила через одну невдалу ніч!».
Незважаючи на піщану бурю, яка спіткала караван на третій день подорожі, і на гору піску, яку вона намела на новий намет, команді вдалося успішно дістатися до зруйнованого форту Візех. Там вони виявили «велетенську скелясту дірку» в землі. Ґертруді цих пригод було вже більше, ніж достатньо. Однак діра причарувала її так сильно, як у попередні роки вабили незаймані гори. І ніщо б не задовольнило її зараз більше, ніж спуск у той непроглядний тунель. Тож Ґертруда зняла частину свого одягу, поклала до кишені парочку свічок та сірників і спустилася вниз на шістдесят метрів у супроводі Фаттуха, який, безсумнівно, не був у захваті від ідеї скелелазки. Про свій спуск Ґертруда розповідала:
«Спустившись униз, ми рушили вперед по цій дивній тріщині серед скель. Іноді перед нами відкривалися цілі зали, а бувало, що прохід ставав настільки низьким, що доводилося повзти по піску. Зрештою ми вийшли на прозоре прохолодне озерце, яке підживлювали гірські потічки. Ми підійшли до нього й наповнили всі фляги, що мали... Дорогою туди ми в декількох місцях залишали свічки, які вивели б нас назад. І все ж, те місце видалося мені настільки дивним і так сильно нагадувало якісь ворота до пекла, що я була рада знову побачити денне світло».
Від короткого відпочинку в Багдаді не лишилося й сліду, і в Ґертрудиному щоденнику почали з’являтися описи з життя жінки настільки втомленої, що її природні інстинкти, які стосуються усвідомлення тривоги, зовсім перестали працювати. Уперше за своє мандрівне життя вона заснула на верблюді і при цьому навіть не випала з сідла. Що більш важливо, Сірійська пустеля вже не була такою безпечною, як Ґертруда розраховувала. Повсюди відбувалися рейди — газзу — і скоро до мандрівників почали доходити чутки про тіла, залишені в пустелі на поживу псам. З огляду на сильну втому, такі ритуальні обов’язки, як відвідини шейхів і придбання рафіків почали здаватися Ґертруді нескінченним повторюваним сновидінням. Вона запам’ятовувала лише якісь незвичайні події, як-от її зустріч з дитинчатком газелі у наметі шейха:
«Вони принесли його й поставили мені на коліна, де маля й заснуло. Воно скрутилося в клубочок, наче якась мікенська статуетка зі слонової кістки зі сміховинним гострим ріжком, що стирчав з-за вушка; дитинча газелі спало в мене на руках протягом усієї гостини у шейха. І я вглядалася в хитрі недовірливі погляди чоловіків, які стояли довкола багаття, де варилася кава, і уявляла своє стривожене обличчя. Єдиний, хто був зовсім вільний від страху, — це той малюк газелі, який спав на моїх колінах. Присутність його маленької самовпевненості підбадьорювала».
На десятий день шляху від Багдада Ґертруда опинилася біля велетенського табору племені Аназех; із сильним небажанням вона мусила затриматися, щоб зробити черговий візит ввічливості й узяти собі в команду ще одного рафіка. Плем’я Аназех було настільки численним і займало такі великі території, що Ґертруда назвала їх «нацією». Південна частина Аназеху підпорядковувалась Ібн Сауду, усі інші, які налічували три сотні наметів і на той час розмістилися перед Ґертрудою на трав’янистих гірських кряжах Гарах, належали Фахаду Бегу Ібн Хадхдбалу. Він був «такою важливою людиною, що, боюся, мені доведеться розбити біля нього і свій табір», — написала Ґертруда. Однак коли вона зустрілася з шейхом, то одразу змінила свою думку: «Він зустрів мене дуже люб’язно, наче рідний батько, і мені сподобався проведений з ним час. Він розстелив неймовірно гарні килими, на яких ми сиділи, обіпершись на верблюже сідло. За нами на жердині сидів його яструб, а поруч лежав собака породи борза». Це була одна з найважливіших зустрічей в її житті, яка матиме надзвичайну цінність у подальшій кар’єрі.