Передчувалося, що війна ось-ось почнеться. Через тотальну розруху після наполеонівської війни Європа уклала договори, які зв’язували одну державу з іншою цілою низкою зобов’язань. Британія мала прийти на допомогу Франції, Франція мала вступитися за Росію, Німеччина — за Австрію, Росія — за Сербію, Польщу та Італію. Туреччина ж мала діяти спільно з Росією.

Головою німецької держави був кайзер Вільгельм, пихатий агресор військового класу, який клопотався створенням резервних броненосців для свого флоту й посилював могутність армії. Однак небезпека прийшла звідти, звідки її чекали найменше — з боку старої виснаженої Австро-Угорської імперії. Імператор засуджував зміни й правив твердою рукою, тимчасом як його піддані прагнули вільного волевиявлення. Серби, зокрема, обурювались їхньому підкоренню, і солдати не бажали чекати обіцяних реформ від доброзичливого спадкоємця імператора, ерцгерцога Фердинанда. Коли одного дня Фердинанд приїхав до Сараєва у відкритій кареті, з натовпу донісся постріл, від якого ерцгерцог загинув.

Це призвело до справжнього ефекту доміно. Австрія напала на Сербію, Росія мобілізувалася на підтримку Сербії, пригрозила Туреччині й закликала на допомогу Францію. Німеччина, спостерігаючи за тим, як Європа вишиковувалася проти неї, вирішила завдати удар на випередження. На превеликий жах для Франції, німецькі солдати прорвалися через Бельгію й уже за декілька тижнів розбили табір неподалік Парижа. Для Британії оголосити війну стало справою честі; на допомогу Франції вона надіслала експедиційні війська в кількості сотні тисяч військових. Об’єднані сили взяли на себе весь удар нападу на півночі, тимчасом як два мільйони французів створили живий бар’єр аж до Швейцарії. Між тим, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія та африканські колонії прийшли на допомогу Британії. Згодом Японія окупувала Китай. Так країна за країною і, зрештою, більша частина світу втяглися у війну. Той одиничний постріл в далекій європейській столиці призвів до мобілізації 65 млн. військових, а в подальшому і до 38 млн. жертв.

Ще до закінчення 1914 року британське розвідувальне бюро в Каїрі почало ставити питання щодо арабських провінцій в Османській імперії. Росія воювала на два фронти і просила в Британії підтримки в Середземному морі. Британія, яка розглядала нову стратегію дій, була готова допомогти. Усього лише за три місяці боротьба на півночі Франції зайшла в глухий кут. Було сподівання, що коли Британія ініціює південно-східний фронт в затоці Дарданелли, Німеччина буде вимушена розділити свої сили й вступиться за Туреччину. Питання полягало ось у чому: якщо британці ініціюють південно-східний фронт, якщо Туреччина приєднається до Німеччини в тотальній війні проти Великої Британії, на чиєму боці будуть араби? Віндхем Дідс в Каїрі звернувся до військового міністерства з проханням зв’язатися з Ґертрудою Белл, відомою мандрівницею, яка зовсім нещодавно бувала у тих краях, і поцікавитися її думкою.

Ґертруда в той час була у Раунтоні. Взявши листа з обіднього столу, вона пішла з ним до свого кабінету, звільнила робочий стіл звичним для себе способом, змівши всі книги й папери на підлогу, і сіла писати відповідь. Звіт, який Ґертруда надала на прохання військового міністерства, відображав її чітке усвідомлення складної політичної ситуації. Його суть така: Сирія була пробританською країною, якій не подобалося посилення впливу Франції у їхньому регіоні. За таких обставин Сирія охоче погодилася б перебувати під британською юрисдикцією:

Суть її рапорту для військового міністерства була повністю підтримана інструкторами-наглядачами, які знали власні вілайєт[41], хоча й не могли побачити більш розгорнутої картини, яку Ґертруда з легкістю надала після своєї відважної подорожі до Хаїля. Вайтголл уперше дізнався про її вражаючу обізнаність, якою й скористався. Відтоді Ґертрудине майбутнє тісно переплелося з британським урядом.

«Звіт Белл» швидко переправили до Каїра, а також міністрові закордонних справ, серу Едварду Ґрею. Родина Беллів уже знала Ґрея, як і багатьох інших ліберальних діячів і політиків того часу. Раніше Г’ю працював з ним у виконавчому комітеті Лондонської та Північно-Східної залізниці; а Едвардовий скромний трактат про риболовлю на муху був однією з книг, яку Ґертруда взяла з собою в пустелю 1911 року як нагадування про стишену сільську місцевість Англії: вона розповіла йому про це після свого повернення з Хаїля, адже Ґрей був одним із перших гостей на Слоун-стріт.

Життя повсюди змінювалося: для когось більше, для когось менше. Журнали переповнювали фотографії світських красунь в уніформі: Графиня Батерст у своєму вбранні Червоного Хреста, маркіза Лондондеррі у формі жіночого легіону. У новому виданні британського журналу Vogue, який Ґертруда почала час від часу читати, красувалися знімки герцогині Веллінґтон, яка в’язала шкарпетку для солдата. Місіс Вінсент Астор була сфотографована у принадному солом’яному капелюшку, висловлюючи своє бажання відкрити санаторій для поранених неподалік Парижа. Леді Рендольф Черчилль «організувала якісь дуже гарні живі картини». Ґертруда, яка чудово усвідомлювала безглуздість усіх цих діянь, прагнула знайти роботу, за своїми здібностями. «Я попросила декого зі своїх знайомих з Червоного Хреста взяти мене до себе в команду, щойно з’явиться якась доречна робота, — написала вона в листі до друга, — ...а ще я писала своїм знайомим до Парижа, запитуючи, чи можу я там якось допомогти... Аравія почекає».

У той час усе, що Ґертруда могла зробити, це влитися в колектив знатних леді на робочому місці й узятися за виконання благородних завдань лікарняного клерка в маєтку лорда Онслоу в парку Клендон, графство Суррей; це був один із багатьох будинків, заповнених пораненими. Там саме ставили на ноги сотню бельгійських солдатів, однак, на превеликий жаль, Ґертруду направили виконувати рутинну паперову роботу, не дозволивши братися за сестринську справу. Вона скаржилася Флоренс, що їй критично не вистачає роботи. Недільні дні були особливо нудні. Одного разу Ґертруда пішла на прогулянку й зупинилася випити чаю зі своїми знайомими з Суррею, подружжям Джона Сейнт-Лу Стречейс, які теж дозволили пацієнтам заселитися до вільних спалень їхнього великого будинку.

А тим часом в Раунтоні Флоренс збиралася зробити те саме. Спочатку вона сказала Ґертруді, що хворих буде двадцять, а потім — що ще більше. Ґертруда все думала, як вони всі зможуть там уміститися.

Вона розповіла Флоренс про одного з перших поранених в будинку подружжя Стречейс: це був конголезький солдат, якого ледве розлучили з його велетенським ножем; чоловік уперто наполягав, щоб ніж залишився біля нього в ліжку — він пояснив, що в тій частині Африки, звідки він, в’язнів убивають та з’їдають. «Сейнт-Лу зауважив: „Ось такий украй неочікуваний результат війни — у найкращій кімнаті твого будинку спить канібал”».

Двадцять першого листопада, після трьох тижнів перебування в Клендоні, Ґертруду попрохали негайно поїхати до міста Булонь на роботу в новому відділенні Червоного Хреста — поранених і зниклих безвісти.

Це відділення відкрили в Парижі на початку війни, щоб допомагати відповідати на запити сімей, члени яких пішли на війну й припинили писати додому. Такі сім’ї й гадки не мали, були їхні близькі поранені, зниклі безвісти чи загинули. Новини вони могли отримати тільки в так званій «телеграмі страху», за допомогою якої військове міністерство повідомляло про смерть близьких; або ж знайти рідне ім’я серед списків поранених і вбитих, які публікувала газета The Times. Військове міністерство не могло впоратися з великим напливом запитів, і єдиною надією сімей залишалася Організація Червоного Хреста, куди вони й зверталися за інформацією. Завданням відділення поранених і зниклих безвісти було поділити розшукуваних чоловіків на три категорії: загиблі, про смерть яких ще не повідомили; солдати, які мали настільки серйозні поранення, що лежали в лікарнях і не могли написати листа; і ті, кого взяли в полон. Спершу ця класифікація стосувалася лише високопосадовців. У грудні відкрилося додаткове довідкове бюро, яке мало працювати з листами сімей унтер-офіцерів, а також із тими, кого було важче відстежити.