На ранніх стадіях війни найважливішим було підтримувати зв’язок з французькими госпіталями в Парижі. Оскільки британці воювали на півночі Франції, нове відділення Червоного Хреста розмістили якомога ближче до них, поряд із британськими госпіталями, що нині знаходилися в Булоні. Коли Ґертруда туди приїхала, нове відділення проіснувало лише три тижні. Німецька армія нещодавно прорвалася через Фландрію, і британські експедиційні війська направили до Іпра, щоб зупинити противника, у результаті чого британська армія втратила близько п’ятнадцяти тисяч військових. Загрузнувши в окопах, розділені колючим дротом і кулеметною чергою солдати опинилися втягнуті у війну на виснаження, яка переривалася на періодичні спроби прорватися через зловісну лінію. Такі безперервні наступи покосили від п’ятдесяти до ста тисяч солдатів, які так і не змогли досягнути тривалого успіху. Бойові дії дійшли до мертвої точки: дев’яносто метрів відвойовані в один день, за день чи тиждень були втрачені знову. Кожен об’єднаний наступ приводив до жахливих втрат і серйозних поранень; кожен військово-санітарний потяг привозив сотні солдатів на ношах; їх розміщували на вокзалах і вже звідти везли до госпіталів.

Ґертруда працюватиме у відділенні поранених і зниклих безвісти разом зі своєю подругою дитинства Флорою Рассел та її сестрою Діаною. Сестри працювали позмінно, тож одна з них завжди була в офісі, а інша тим часом відпочивала. Перед від’їздом Ґертруди в Булонь Флора була в Лондоні, й Ґертруда з нею зустрілася та дізналася про весь хаос і жахливий бруд, які на неї чекали. Флора швидко склала список одягу, що в подальшому знадобиться подрузі, і пішла насолоджуватися своїми вихідними. На те, щоб дістатися до Булоні, Ґертруда мала лише три дні, тож вона передала через Флоренс цілу купу листів до Марі Делер, своєї багатостраждальної служниці, з вимогою спакувати їй спідню білизну, годинники, жакети та чоботи для верхової їзди, щоб упоратися з брудом, її повідомлення до Марі досить різкі, хоч і дещо підправлені тактичним втручанням Флоренс. Однак прив’язаність і відданість служниці були безмежні: вона залишилася б зі своєю господинею до кінця життя, незважаючи ні на що.

Ґертруда, з властивим їй нетерпінням, як завжди, страждала від Дікової відсутності. Він уже зізнався, що кохав її, однак, перебуваючи в Аддис-Абебі, був як ніколи далеко. Коли вона зможе його побачити? Ґертруда знала, якщо Доті-Вайлі повернеться додому, то знову добровільно піде до армії і знову його не буде. Коробка з його листами була впакована на дно валізи.

На пароплаві з Фолкстона Ґертруда була чи не єдиною жінкою серед натовпу пригнічених чоловіків в уніформі, які поверталися на фронт після сімдесяти двох годин відпустки. Під сильною листопадовою зливою вона ступила на причал Булоні, ледве впізнаючи в сірому місті відправну точку стількох яскравих подорожей Європою, в які вирушала родина Беллів. Раніше цей порт кишів енергійними носіями, а тепер навколо не було жодного. Піднявши комір, Ґертруда взяла валізу й пішла за солдатами, які позвалювали на плечі своє спорядження й прямували до вантажної станції. Там вони сідали на лондонські омнібуси, які мали відвозити військових на фронт. Незважаючи на те, що ці автобуси знаходилися у Франції не більше чотирьох-п’яти тижнів, вони були так сильно заляпані грязюкою, що ніде не проглядалася навіть маленька плямка справжнього кольору їхнього корпуса. Зламаний транспорт використовували як тимчасові схованки від дощу. Під кіркою грязюки Ґертруда змогла розгледіти назви двох колишніх маршрутів цих омнібусів — Путні та Кілберн. Вона пройшла повз шеренгу машин швидкої допомоги, що належали Червоному Хресту, прямуючи до вантажних складів, які на той час використовував госпіталь військово-медичної служби. Крім Ґертруди, єдиними жінками на вулиці були медсестри, які йшли на роботу чи навпаки поверталися зі зміни, вдягнуті у сірі халати військових медсестер, довжина яких сягала щиколоток.

Ґертруда побачила службовий автомобіль, який чекав на неї біля станції, де автівки невідкладної допомоги вивантажували поранених солдатів. Ті з них, які могли ходити, здавалися глиняними фігурами: і їхні обличчя, і мундири були заляпані грязюкою. Вони шкутильгали й шаркали ногами, наче старі діди, зовсім не роззираючись навкруг. Інших солдатів переносили на ношах, або ж вони лежали й курили сигарети, очікуючи наступного етапу репатріації. Дорогою автомобіль розбризкував на всі боки грязюку з калюж, а крізь замащені вікна Ґертруда повсюди бачила один бруд і дискомфорт. Вони під’їхали до занедбаного будинку, на горищі якого Ґертруді виділили кімнату. Щоб дістатися туди, довелося підніматися довгими крутими сходами, які смерділи протухлою їжею. Діана жила разом із Флорою в кімнаті на нижньому поверсі, вона зайшла до Ґертруди й погодилася, що діра — жахлива. Ґертруда перевзулася й разом з Діаною одразу ж пішла за своїм паспортом. У листі Дікові вона написала: «Сьогодні у мене була препаршива бесіда з паспортисткою в Червоному Хресті., вік — 46, зріст — 1 метр 66 сантиметрів... без спеціалізації... рот — у порядку... обличчя — ну... Я подивилася на неї, а вона мені каже: „Кру-гом!”».

Ґертруді показали її стіл і познайомили з волонтерками, групою відданих справі, але дуже дезорганізованих жінок, які працювали у тому відділені. Видовжена кімната з високою стелею була ще похмурішою, ніж сіра картина міста за вікном. Чотирьох чи п’ятьох столів і підлоги було практично не видно під стосами пошарпаних документів. Декілька разів на день до них приходив кур’єр з новими коробками листів і списків і тим самим запускав механізм божевільної активності всього персоналу. Бувало й так, що якесь ім’я на конверті могло їх зачепити, унаслідок чого вони потім переривали ще п’ять чи шість стопок старіших листів. Ґертруда помітила, що згодом після цього всі полишали пошуки й знову сідали за свіжі газетні вирізки та стоси листів від родин.

Кожна з жінок намагалася пояснити Ґертруді, чим вона займається, але їхні пояснення настільки відрізнялися і самі волонтерки були такі заплутані, що, зрештою, Ґертруда сама в усьому розібралася. Коли приходили листи, волонтерки виписували з них імена, а тоді намагалися знайти їх в різних списках. Ґертруда одразу ж помітила, що в них не було системи: вони почали працювати ще тоді, коли листи надходили, наче маленький тихий потічок, і продовжували працювати так само, коли цей малесенький потічок перетворився на велетенський наплив води. Свіжі запити вони намагалися зіставити з іменами зі списків, яким уже міг бути місяць, а то й два: це були переліки людей, які поступили до госпіталю, звіти оглядів з лікарняних палат, списки в’язнів, а також газетні списки поранених та зниклих безвісти. Коли їм вдавалося підтвердити ім’я якогось солдата, що бувало надзвичайно рідко, вони писали його родині відповідь, повідомляючи про те, що цей чоловік поранений, чи зник безвісти, помер чи потрапив у полон. Жінки з цього відділення працювали, спираючись на зроблені поспіхом примітки на папері та на власну пам’ять; вони були завалені документами з багатьох різних джерел, а враховуючи те, що на передовій лінії фронту ніхто не перемагав, їхній моральний дух різко впав, а цілеспрямованість з кожним днем усе більше вивітрювалась. Під час останньої битви в місті Монс більше п’ятнадцяти тисяч британців загинули, отримали поранення чи зникли безвісти, після цього маленька конторка була не те, що затоплена різними листами і списками, її, можна сказати, взагалі знесло від такого потоку.

Ґертруда усвідомлювала, що для того, щоб організувати якусь дієздатну систему, їй доведеться почати все з початку. Вона зосередилася на роботі й узялася за неї з усім ентузіазмом. Багата спадкоємиця, яка все своє життя віддала пригодам і саморозвитку, тепер присвятила себе роботі за скромним столом, та ще й так старанно, ніби від цього залежало її життя: «Думаю, я успадкувала любов до офісної роботи! Я повинна була стати клерком... Я пристрастилася до цієї роботи так, як хтось може пристраститися до алкоголю... заради забуття». Ґертруда виявилася відмінним розпорядником.