— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його Уїр. — Головне, що ви зараз пам’ятаєте їх самих.
— Пам’ятаю, звичайно, я пам’ятаю. Той взвод і досі існує у якомусь сенсі. Петросян і... Бреннан, звичайно. І нові солдати. Годдард. Барлоу і Кокер. Й інші. Вони добрі хлопці. Як звали друга Бреннана? Він втратив багато крові... Дуглас. Ви не втрачаєте так багато людей під землею.
— Ми теж чимало втратили. Тайсона — у Бомон-Амелі. Багато інших солдатів у тунелях. Але я помирати не збираюся.
Ніч тривала, і очі Уїра вже світилися блакитним вогнем — від надії та сп’яніння. Те, що лишилося від його волосся, стирчало над вухами тонкими світлими пасмами. Його голос підвищився від хвилювання.
— І не дивіться на мене так скептично. Скажете, що ви ніколи не вірили в жодну магічну силу? — сказав він.
Стівен був достатньо п’яний, щоб зазнаватися. Його тимчасова красномовність зникла, але її замінила чесність.
— Вірив, коли був малим. Ми пробували викликати духи померлих. На ярмарках я завжди шукав ворожок. Мені хотілося вірити в особливу долю. Мені хотілося мати уявний світ — бо я не міг терпіти своє життя в реальному.
Поруч упав снаряд, і бліндаж затрусився від вибуху.
Уїр здивувався:
— Вже тоді?
— Коли я був у шпиталі, Грей сказав мені, що для дітей, які... як же він сказав?.. «У яких відібрали нормальну магію дитинства», якось так, це нормально.
— Та що, в біса, Грей про це знає?
— Йому розповів якийсь австрійський доктор.
Елліс, який слухав їх зі свого ліжка, запитав:
— А що сталося тоді, коли вас поранило?
— Я почав у дещо вірити.
— У що?
Стівен сперся підборіддям на руки. Його мова була нечіткою, він надовго зупинявся і добирав слова. Поміж його фразами вищали снаряди.
— Я почув голос. Там було щось поза існуванням. Я завжди вірив, що немає нічого, крім... крім плоті, крім того моменту, у якому живеш... ЩО ПОТІМ — ПОТІМ НІЧОГО. Я шукав у тих марновірствах... — він махнув рукою. — Пацюки. Але там нічого не було. А потім я відчув, як моє власне життя іде від мене. Воно йшло з таким... таким ніжним звуком... Я пошкодував, що не приділяв йому уваги. А потім повірив у мудрість, яку раніше за мене знайшли інші... Я побачив, що ці прості речі можуть бути правдою... Я ніколи не хотів у них вірити, бо вважав, що краще вести свій власний бій.
У ньому знову прокинулось красномовство, і він завершив:
— Можна вірити, не поступаючись тягарем власного існування.
Уїр, не розуміючи, подивився на нього. Елліс кахикнув.
— Так у що ж ви вірите?
— У кімнату. У місце, яке пояснює саме себе, — голова Стівена була так близько до поверхні столу, що голосу було майже не чути. — Просто кімната. У якій це розумієш.
— Думаю, вам ще треба пройти довгий шлях, аби назвати себе праведним християнином, — відповів Елліс.
Стівен підвів голову. Його очі повільно заливала злість, неприборканий норов сільського хлопця. Він підвівся та, похитуючись, підійшов до ліжка. Узявши Елліса за сорочку, він жбурнув його назад.
— Вибачте, я не хотів вас образити, — його налякало обличчя Стівена. — Ви п’яний, залиште мене у спокої.
Стівен глибоко вдихнув. Руки повисли.
— Ідіть перевірте, як там солдати, — м’яко сказав він. — Вже третя година. Поговоріть з вартовими. Ви знаєте, як їм страшно.
Елліс натяг шинель та задки вийшов з бліндажу. Стівен провів його очима, а потім повернувся до Уїра.
— Я ж правий? Він має піти та перевірити, чи все там добре.
— Хто? Елліс? Та йому ще треба було дати копняка. Можна я посплю у нього, поки він не повернувся? Я зараз сам — Адамсона поранено.
Джек Фаєрбрейс та Артур Шоу лежали, згорнувшись разом, у своєму бліндажі. Тут на площадці двадцять п’ять футів завширшки та п’ять футів заввишки містилося десять солдатів. Після того як усі влягалися, рухатися було неможливо. Джекові уже увійшло в звичку спати цілу ніч на одному боці — масивна фігура Артура Шоу поряд була непорушною. Він засинав під глибоке сипле дихання Артура. До його тіла він вже звик і тепер спав біля нього так само добре, як і в Лондоні біля Маргарет, — там він не помічав гуркоту поїздів, які мчали повз їхні вікна.
Зранку він написав листа додому:
Дорога Маргарет!
Дуже дякую за твою посилку — вона прийшла цілою та дуже вчасно. Бульйонні кубики зайвими не будуть, а пиріг нам у сім дуже сподобався. Віднедавна нас набагато краще розміщують на відпочинок, і я добре себе почуваю. У нас тут є пристойні бліндажі — і не тільки для офіцерів! Це просто розкіш, і можу тобі сказати, що ми достатньо висипаємося.
Тут ми теж на земляних роботах. Думаю, тепер піхота краще до нас ставиться — те, що ми робимо тут, має велике значення для наступної великої атаки. Так, буде ще одна.
Звичайно, це небезпечно — навіть газові тривоги були, — але нам усім краще працюється, бо дали багато канарок. Я думаю, що ворог теж встановлює міни, але ми ще нічого не знаходили. Я розповідаю тобі усе це, але прошу не хвилюватися за мене. Якщо ти будеш хвилюватися — я буду шкодувати, що написав тобі.
Піхота завжди намагається перекласти на нас частину своєї важкої роботи, але ми достатньо працюємо під землею. Одразу скажу, що ми не копали для них траншеї! Ми допомагали прокладати телефонні кабелі, але це все. Тепер піхоту навіть посилають допомагати нам з господарськими роботами. Тому й то вже краще!
Позавчора нас погнали за п’ять миль митися. Ох і скиглили вони, скажу тобі! Який сенс митися, якщо немає можливості змінити одяг, у якому повно «жителів»?Але поплюскотіли ми непогано — було багато теплої води і душ. Зрештою, усі були задоволені, бо ми трохи відпочили — а ще там продавали пиво. Ми отримали від сержанта добрячого прочухана, коли повернулися, але воно того варте.
Ти пишеш, що у тебе немає ніяких новин і мені, мабуть, нудно читати твої листи, — але це неправда. Ми тут далеко від дому. Усе, про що ми думаємо, — дім, дім, дім. Я також багато думаю про нашого хлопчика. Скажу тобі, що мені важко триматися в гарному настрої. У неділю в нас церковна служба, і тут завжди цікаві проповіді. Минулого тижня падре розповідав про блудного сина: у багатія було два сини, але один з них обрав хибний шлях. Та коли він повернувся додому, батько забив для нього вгодоване теля. Я б хотів зробити для Джона усе, що можу, але не судилося.
Я з усієї міці намагаюся радіти, тому не хвилюйся за мене. Будь ласка, подякуй місс Хаббард за її добрі побажання. Пиши мені швидше.
Під землею у блакитній глині штольні тяглися далеко. На початку найглибших із них чоловіки розширили камери, де можна було відпочити та поспати, не піднімаючись нагору. Доводилося терпіти сморід їхніх скупчених брудних тіл, але тут було тепло й безпечно. Кожна хвилина не під дощовим небом — уже було краще; будь-яку ніч можна було стерпіти, якщо був захист від крижаного вітру, від якого замерзав їх змоклий одяг і обертався на крижані дошки. Цей сопух заважав дихати, але на поверхні було не краще, хлорне вапно, здавалось, не полегшувало, а погіршувало запах гниючої плоті та туалетів — засипаних або закинутих. Уникаючи смороду фекалій, солдати віддавали перевагу отруйним парам мідників.
Дві головні штольні розроблялися уже два роки — їх поступово збільшували та прокладали все далі до гірського хребта. Рота Уїра працювала ближче до поверхні — вони слухали, чи не підкопує ворог назустріч. Одного разу вранці солдати почули рухи німців прямо над ними. Здавалося, ніби вони там мали підземну драбину, і солдати зістрибували з неї, а потім йшли своєю штольнею прямо у них над головами. Уїр наказав евакуювати усіх з тунелю та залишити двох чи трьох солдатів на постах підслуховування, щоби знати, чи німці не закладають мін. Ніхто не зголосився на це добровільно, тому довелося складати графік чергування. Вони брали із собою свічки та книжки, щоби якось убити час, поки слухають. Лише двадцять чоловік встигли сходити на ці чергування та повернутися, як земля здригнулася від страшенного вибуху. Німці підірвали у своєму тунелі величезну міну. Двох чергових накрили тисячі тон фландрійської землі.