Коли стався вибух, Уїр був у траншеях, пив чай зі Стівеном і говорив про свої труднощі. Земля під ними здригнулася — Уїр побілів на полотно. Руки затремтіли, і з кварти на руки полилася гаряча рідина, але він і не помітив.

— Я так і знав, — сказав він. — Знав, що вони підірвуть міну. Я мав спуститися туди... Це я відправив хлопців униз. Господи, я ж знав, що так і буде...

Він шалено дивився на Стівена, шукаючи співчуття, а потім швидко схопився та побіг до входу в тунель.

— Зачекайте, — погукав Стівен. — Ви, може, і втратили там трьох солдатів унизу, але якщо у ворога тунель під нашими траншеями, я втрачу половину роти. Тому вам краще точно визначити, куди, в біса, ведуть їхні підкопи.

— Якщо вас це так турбує — підіть та подивіться самі! Мені треба в першу чергу думати про своїх солдатів.

— Візьміть з собою одного зі своїх солдатів, а потім відправите його до мене доповідати.

Уїр настільки розізлився, що навіть перестав тремтіти.

— Не вказуйте, що мені робити. Якщо ви так турбуєтеся про своїх людей, тоді...

— Звичайно, я турбуюся про них. Якщо вони думатимуть, що там унизу під ними міна, то вони тут і дня не пробудуть. Буде заколот.

— Ну тоді спускайтесь униз та подивіться самі.

— Повзати під землею — не моя робота.

Стівен слідував за Уїром траншеєю, де зберігалося тунельне спорядження. Уїр узяв невеличку дерев’яну клітку з канаркою та повернувся обличчям до Стівена.

— Страшно? — запитав він.

Стівен вагався, поглядаючи на клітку.

— Звичайно ж ні. Я просто...

— Ну тоді ходімо.

Стівен, якому не часто доводилося терпіти поразку в суперечках з Уїром, не мав широкого вибору.

— На це знадобиться не більше години, — додав Уїр заспокійливо, коли побачив, що Стівен готовий поступитися. Повисла пауза. — Минулого разу під землею вас же поранило, так? Мабуть, тепер страшно знову туди спускатися?

— Ні, — заперечив Стівен. — Мені не страшно іти під землю.

Уїр передав йому каску з ліхтарем та кирку.

— Там вузько, і нам доведеться розчищати завали, коли дістанемося місця вибуху.

Стівен мовчки кивнув. Поруч стояв якийсь солдат, і той наказав йому сповістити Елліса, куди він пішов. Зрештою, він поліз у тунель за Уїром.

Над входом у штольні, за кілька дюймів від передньої стінки траншеї, встановили дерев’яну раму зі шматком брезенту. Глину, яку піднімали з шахт, мішками виносили та висипали за задньою стінкою, щоби з ворожих літаків не бачили, де вони риють. А сам вхід у тунель більше скидався на кролячу нору.

Уїр зі схвильованим обличчям повернувся до Стівена.

— Давайте за мною — так швидко, як лише можете.

Під бруствером траншеї починалася вертикальна шахта, котра зникала в темряві підземелля. Між горизонтальними дерев’яними сходинками відстань була в кілька футів. Уїр спустився зі звичною легкістю, тримаючи в зубах клітку з канаркою, а Стівенові доводилося намацувати кожну наступну сходинку. Врешті-решт він дійшов до дерев’яної платформи, де на нього вже чекав Уїр.

— Покваптеся, заради бога. Нічого страшного тут немає — це лише вузький тунель.

Стівен, важко дихаючи, відповів:

— А чому ви не послали сюди санітарів?

— Вони напоготові, але не підуть сюди, поки офіцер їм не скаже, куди саме треба іти.

Уїр ішов уперед навпочіпки в темряві з кліткою в лівій руці. Стівен просувався слідом натри-чотири кроки позаду. Пташка цвірінькала — од страху чи од радості, — і Стівена пересмикувало від її співів. Він думав про поверхню над ними: візерунок воронок, заповнених водою, від снарядів на нейтральній території, де плавали пацюки, пожираючи тіла, не забрані санітарами. А нижче — приблизно тридцять футів щільної міцної глини, через яку сюди проникала волога зі світу на поверхні.

Тунель понижчав приблизно на три фути, і Уїр поліз на карачках. Стіни тунелю ніби стискалися навколо Стівена, і йому було все важче розгледіти світло від ліхтаря Уїра попереду. Його власний ліхтар освічував тільки цвяхи у підошвах чобіт Уїра та іноді одяг, який прикривав його зад.

Вони просувалися усе глибше, і Стівенові на руки почала налипати земля. Йому хотілося розвести руки вбік та розсунути обшивку тунелю, щоби хоч трохи збільшити місце для дихання. Та поки тіло Уїра відділяло ту клітку від нього — цей страх оточення землею ще можливо витерпіти. Він готовий витримати будь-що, аби лише та пташка була подалі від нього.

Уїр дихав швидко та гучно, просуваючись уперед. Він спирався тільки на одну руку — у другій тримав клітку. Ліву долоню Стівена розрізав камінець. Зарадити не було чим. Земля над ними всуціль отруєна спорами газової гангрени — хвороби коней, яка потрапила у землю через добрива, котрі фермери щедро додавали до ґрунту; він сподівався, що зараза не увійшла глибоко. Стівен продовжував повзти, намагаючись більше спиратися на зовнішню сторону руки. Тунель настільки звузився, що його доводилося розширювати кирками, щоби протиснутися. Місця для замаху кирки тут не було, і лізли вони дуже повільно. Уїр раптово зупинився, і Стівен почув, як той лається.

— Все, — сказав він. — Кінець. А повинно бути ще тридцять футів тунелю. Вони тут усе, в біса, підірвали. Обоє мертві.

Стівен підповз ближче і побачив стіну землі перед ними. Його охопив панічний страх: а якщо позаду них тунель зараз теж обвалиться... Він рефлекторно спробував розвернутися. Такий вибух точно вплинув на стійкість усієї конструкції та хиткі опорні балки.

З наплічної сумки Уїр дістав круглий дерев’яний диск, якого притис до стінки тунелю. Слідом витяг стетоскоп, під’єднав його до виступу на поверхні диску та почав слухати. Він підніс палець до губ. Та Стівен і не збирався йому заважати. Він і сам прислухався. Було навдивовижу тихо. Було щось тривожне у цій тиші: відсутність звуків обстрілу.

Уїр вийняв із вух стетоскоп.

— Нічого не чую, — сказав він.

— А це надійна річ?

— Так, дуже. Прибор зробили паризькі вчені. Та, звісно, ніколи не можна бути абсолютно впевненим.

— А хто був під землею?

— Один з них — Шоу. А другий — Стенді, здається. Новенький.

— Як же ми їх дістанемо?

— Ніяк. Якщо ми зараз тут прокопаємо, то обвалиться стеля. Я пришлю сюди солдатів, щоб укріпили деревиною — якщо їм вдасться пробитися далі, то добре. Але зараз я хочу закрити цей тунель.

— А якщо до них не зможуть пробитися?

— Помолимося. Врешті-решт, нас усіх поховають.

Обличчя Уїра було так близько, що Стівен відчував запах алкоголю в його диханні.

— Я не знаю жодної молитви. А ви?

— Можна придумати.

Канарка коротко защебетала, Стівен сіпнувся від страху. Слова самі почали зриватися з його губ:

— У руки твої, Господи, передаємо душі цих двох солдаті в. Нехай покояться вони з миром. Нехай їх смерть буде недаремною. В Ім’я Ісуса. Амінь.

— Ходімо, — сказав Уїр. — Краще я піду першим. Посуньтесь трохи, я спробую пролізти повз вас. Ось так, притискайтеся до стіни.

Стівен якомога сильніше влип у стіну, щоб Уїр міг протиснутися. Той придавив його ще сильніше, і гострий кінець кирки зачепився за глину на стелі. На Уїра впав шматочок глини. Потім на праву руку впав ще один — більший. Уїр скрикнув. Стівен інстинктивно смикнувся назад, туди, де тунель був ширшим, на випадок якщо все обвалиться. Уїр лаявся та стогнав.

— У мене рука зламана. Витягніть мене, витягніть! Давайте швидше, а то тут усе завалиться!

Стівен повернувся до Уїра та почав обережно забирати землю, котра його придавила. Землю він штовхав у бік обваленого кінця тунелю. Уїр стогнав від болю.

— Заберіть цю землю, заберіть! Треба звідси вибиратися.

Стівен крізь зуби відповів:

— Роблю усе, що можу. Я ж намагаюсь не завдати вам болю.

Стівен лежав зверху на ньому, головою до ніг Уїра, та зчищав глину з його руки. Коли він сповзав з нього, то вдавив обличчя Уїра в землю своєю вагою. Нарешті він зліз, і тепер вони лежали обличчям один до одного: Уїр ногами до завалу, Стівен — до виходу.