Уїр виплюнув землю з рота.

— Ви можете повзти? — запитав Стівен.

— Рука зламана. Може, ще ребро. Доведеться просуватися на одній руці. Візьміть пташку.

Стівен протяг руку до клітки. Слабка дерев’яна рама зламалась під вагою землі — клітка була порожня.

— Пташки нема, — сказав Стівен. — Ходімо вже.

— От же лихо! — розхвилювався Уїр. — Не можна її тут лишати. Треба її знайти і забрати. Якщо боші її знайдуть, вони дізнаються, що ми...

— Заради бога, вони і так знають, що тут тунель! Якби не знали — навіщо б закладали міну?

Уїр сплюнув від болю.

— За жодних умов не можна тут лишати пташку. В жодному разі. Це закладено в правилах. Інакше мені загрожуватиме трибунал. Знайдіть пташку.

Стівен знову поліз на розпластане тіло Уїра. Сльози вже стояли у нього в очах, коли у глинявій темряві шукав пташку у ледь помітному світлі ліхтаря на касці. Ліворуч від діри, яка утворилася від обвалу, він побачив жовтий блиск. Стівен повільно простяг руку до нього. Його серце колотило наче просто по підлозі тунелю, одяг змокрів від поту, що заливав очі. Його рука рішуче просувалася уперед, пальці розкрилися назустріч пташці. «Господи, господи, будь ласка...» — бурмотів він. Коли до пташки лишилося не більше шести дюймів, він різко кинувся до неї. Канарка злетіла, шурхнула крилом по зовнішній стороні його руки та пролетіла повз. Стівен закричав. Його тіло звело судомою, а ноги вдарили Уїра по стегну.

— Заради бога, що там таке? Ви весь тунель обвалите!

Стівен лежав обличчям вниз, важко дихаючи, із заплющеними очима.

— Лежіть спокійно, — сказав Уїр. — Заради Бога, не ворушіться, вона поруч зі мною.

Стівен мовчки і нерухомо лежав. Уїр теж не ворушився. Стівен почув, як він тихенько насвистує, намагаючись заспокоїти налякану пташку або заманити у свою руку. Стівен усе ще був обличчям не в той бік — тіло Уїра заступало йому шлях до світла.

Раптом Уїр зробив різкий рух.

— Упіймав, — сказав він. — Вона у мене у руці.

— Добре. Тепер полізли. Ви будете першим, а я — за вами.

— У мене тільки одна рука — я не можу нести пташку.

— Так убийте її. Це лише канарка, давайте вже. Я хочу нагору. Мене вже судомить. Я хочу забратися звідси.

Повисла тиша. Уїр не ворушився. Зрештою він промовив:

— Я не можу її убити. Не можу.

Стівен відчув дивну важкість у животі.

— Ви повинні вбити пташку, — сказав він. У роті було сухо, і голос вийшов м’яким.

Знову тиша.

— Я не можу, Рейзфорде. Не можу я цього зробити. Це лише крихітна пташка. Вона не зробила нікому зла.

Стівен, намагаючись опанувати себе, повторив:

— Заради усього святого, просто вбийте її. Стисніть кулак. Або відкусіть голову. Що завгодно.

— Вбийте самі.

— Ні! Занадто ризиковано передавати мені пташку! Вона може знов утекти.

Уїр перекинувся на спину та простягнув Стівенові ліву руку. Між вказівним та великим пальцями визирнула голова пташки.

— Ось, — сказав Уїр. — Я потримаю, а ви дістаньте ножа та переріжте їй горло.

Стівен відчув, як його буравить погляд Уїра. Він засунув руку в кишеню та знайшов ніж. Відкривши лезо, він підповз до колін Уїра — той напружив спину та подивився в очі Стівенові, коли той просунув голову між його гомілками.

Двоє чоловіків дивилися один на одного та на крихітну жовту голівку між ними. Стівен згадав шеренги солдатів, які на його очах ішли під кулі. Згадав, як кричала земля у сутінках у Тьєпвалі. Уїр не відводив погляду. Стівен поклав ножа назад у кишеню та поборов сльози майже на підступі. Уїр може випустити пташку. Пташка може торкнутися його.

— Я візьму її, — зрештою сказав він.

— Вам будуть потрібні обидві руки, щоби повзти та копати, — сказав Уїр.

— Я знаю.

Стівен витяг носовичок та зробив люльку для пташки: зв’язав три кути разом, а четвертий залишив вільним.

— Ось, кладіть її сюди, а я зав’яжу.

Стиснувши зуби, він простягнув руки до Уїра, який випустив пташку в хустинку. Стівена пересіпнуло від відчуття, як вона б’ється крилами об його долоні. Тремкими пальцями він зав’язав четвертий кут, узяв вузлик в зуби та поповз назад через Уїра.

Вони повільно просувалися до виходу. Стівен розсував в боки обвалену землю та по можливості розширював тунель. Уїр старанно повз, спираючись на ліву руку.

У тісноті та темряві Стівен відчував пернату ношу під своїм обличчям. Іноді пташка починала бити крилами та намагалася вирватися, та частіше просто тихенько лежала. В його уяві виникало то розправлене крило, то поривчасті рухи голови, то чорні безжалісні очі. Він спробував відволіктися та змінити плин думок, але в голову нічого не йшло. Його мозок наче закрився, пропустивши тільки один образ: викопні залишки птаха, відбиток птеродактиля на вапняку, довгий жорстокий дзьоб з доісторично загнутим кінцем, відкрите опахало скелета, його незначна ширина та величезний розмах — особливо з нижньої сторони ламкого крила, його сильні пера, котрі з одного боку живить пташина кров, а з іншого — вони з’єднуються у дельту, яка буде ляскати та бити його по обличчі, як скажена істота, і у вирі чистої ворожості своїм величезним дзьобом виклює йому очі.

Маленька канарка, котра висіла у нього з рота, легенько ворушилася, і її довгі пера вилізли з носовичка та легенько гладили лице Стівена. Він заплющив очі та повз вперед. Йому страшенно хотілося в грязюку та сморід, до звуків артилерії.

Уїр за ним ліз так швидко, наскільки міг. Він попросив Стівена зупинитися, щоб для зручності заховати поранену руку під куртку. Дві кістки на мить потерлись одна до одної, й Уїр болісно закричав.

Вони доповзли до драбини — тут вже було достатньо місця, щоби стояти. Стівен витяг хустку з рота та простяг Уїру.

— Я вилізу нагору та пришлю двох ваших солдатів на допомогу. А ви тримайте ось це.

Уїр кивнув. Стівен бачив, що той сильно зблід. Раптом Уїр посміхнувся тією широкою посмішкою з порожніми очима, котра так лякала Елліса.

— Ви відважна людина, Рейзфорде, — сказав він.

Стівен підняв брови.

— Просто чекайте тут.

Він підіймався шахтою зі зростаючою радістю. Опинившись нагорі, у багнюці, у жовтому світлі, під дощем, він розім’яв руки і глибоко вдихнув сморід хлорного вапна — наче це був найкращий аромат з вулиці Ріволі.

Біля входу в тунель стояв знервований Елліс.

— А, Еллісе, надішліть у тунель пару каналізаційних пацюків, добре? Майор Уїр зламав руку.

— Де ви були, сер?

— Допомагав саперам. Треба ж показати їм, що ми добровільно це робимо. Тоді, якщо добре їх попросити, вони нам і бліндаж збудують.

— Я хвилювався, сер. Ви що, не могли когось іншого відправити?

— Досить, Еллісе. Давайте, відправте туди двох солдатів. Я піду прогуляюся. Хороший день сьогодні, правда?

Було чути, як нижче по лінії фронту сержант-майор роти Прайс наказує солдатам, яким доручено ремонтувати траншеї. Стівен посміхнувся. Коли європейські поля більше не будуть потрібні людям і їх поглине полум’я творіння, Прайс так і буде складати списки.

— Звичайно, ви можете поїхати, — сказав полковник Грей. — У нас же зараз цивілізована війна. Ми будемо знати, де вас шукати. Тільки пильнуйте, щоб молодий Елліс не збив вас із правильного шляху.

— Дякую, сер.

Грей знов заглибився в книгу та закинув ноги на стіл. Поки Стівен та Елліс виходили з будинку, в якому розмішувався штаб батальйону, Грей уже встиг прочитати сторінку з Фукідіда.

Наступного дня поїзд повіз їх крізь села, майже повністю поховані під уламками від сутичок. Стівена дивувала можливість визирнути з траншеї та лише за кілька миль від лінії фронту побачити нормальне сільське життя — хоча після майже трьох років війни усю територію засипало сміттям, яке виготовляла легка промисловість країн. Бочки з-під палива, гільзи від снарядів, дерев’яні ящики, бляшанки, упаковки з-під усіляких товарів та боєприпасів — усе це лежало вздовж залізниці.

Через десять хвилин вони побачили перше зелене дерево, перший стовбур, не понівечений і спалений снарядами, але дотепер вкритий коричневою корою та увінчаний гілками, в яких гуртувалися голуби та дрозди.