Гудки. Тамар побачила старовинний чорний апарат з круглим диском, почула м’який квапливий шурхіт мотузяних сандаль.

— Так? — пролунав різкий голос з лунким акцентом. — Так, хто тут? Це Тамар? Моя Тамар?

Важка червона рука з чорним квадратним перснем на пальці лягла на телефон.

— Нізащо на тебе не подумав би, — сказав Пейсах і засвітив лампу, що залила кімнату рівним світлом. — Щоб саме ти? Приватні розмови? І до кого ж ти бемкала у дзвін? До когось, з ким ми знайомі? До тата-мами? Чи до когось іще? Сядь! — гарикнув він, із силою штовхнув Тамар на стілець і заходив у неї за спиною.

У Тамар похолола потилиця. Це провал! Вона провалилася так само, як Шай. І в тій самій кімнаті.

— Теперечки у нас є дві можливості. Або ти по-доброму сама скажеш, з ким ляси точила, або ми тебе змусимо. Що вибираєш, люба?

Пейсах усім тілом навалився на стіл. Могутніми гарячими хвилями від нього йшла груба сила, біцепси перекочувалися, немов штормові вали. Тамар ковтнула слину.

— Я бабці дзвонила, — прошепотіла вона.

— Значить, бабці, га? Так, знову дві можливості, — повільно промовив Пейсах.

Тамар приголомшено дивилася, як весь жир на його обличчі, всі ці складки-ямочки всмокталися кудись усередину і назовні виступили кістки, обтягнуті пружними м’язами.

— Або я попрошу у тебе той номерок, який ти набрала, і ти даєш його по-доброму...

Тамар мовчала.

— Або я натискаю на кнопку повторного набору.

Тамар дивилась на нього без будь-якого виразу. Тільки не показувати, що вона боїться. Цього задоволення він не дочекається.

Телефон пискнув, автоматично набираючи номер. Пейсах притиснув рурку до вуха. Тиша, потім гудок. Крізь Пейсахову руку Тамар почула скрипучий Теодорин голос — він звучав стривожено і налякано. Пейсах мовчав. Теодора знову закричала:

— Алло? Алло! Хто це? Тамар? Тамі? Це ти?

Пейсах повісив слухавку. Рот його злегка скривився в сумніві.

— Ну, — нарешті сказав він, гидливо поморщившись, — цілком випадково вона звучить як бабця.

Тамар з полегкістю випросталася. Дивно, як така найдурніша помилка може обернутися рятувальним кругом. «Чорт, чорт, чорт, — одразу подумала вона, впиваючись нігтями в долоні, — я ж забула сказати Леї назву вулиці! День і годину сказала, а назву вулиці — ні. Який жахливий прокол...»

Пейсах задумливо ходив по кімнаті. Потім знову навалився перед нею на стіл:

— Вставай. Цього разу ти викрутилась. Носом чую — чимось від усього цього відгонить, але ти сяк-так викрутилась. А теперечки краще прочисти вуха...

Тамар не ворушилася, з тугою згадуючи, як вона з першої ж хвилини напакостила собі, заспівавши «Не називай мене любою», а потім ще й додала — обізвала Міко злодієм і віддала гроші тій росіянці. Де був її розум, чому дозволив почуттям узяти гору...

— Ще разок лоскотнеш мені між ногами — і тобі кранти. Навіть співай ти, як Хава Альберштейн і Йорам Гаон, разом узяті, вийдеш звідси такою, що більше ніколи співати не зможеш, ось тобі моє слово. І слухай сюди гарненько, люба...

Люба, як же!

— Я ще не зовсім просік твої заморочки, але від тебе точно чимось таким відгонить, а я в цих речах ще жодного разу не схибив.

Тамар раптом відчула, як у ній з кожною секундою тане та сама загадкова речовина, яка зв’язує між собою кістки, м’язи, руки, ноги, риси обличчя.

— Тому гарненько затям собі: ще не народився той, хто здрючить Пейсаха Бейт Талеві. Ми одне одного зрозуміли?

Тамар кивнула.

— А тепер звалюй звідсіль!

І Тамар звалила.

Коли вона доспівала останню пісню, люди зааплодували, загукали «браво». Дехто підходив, хвалив, дякував, розпитував про пісні. Тамар проти звичаю відповідала детально, затягуючи розмову. Краєчком ока вона побачила, що Міко топчеться біля найближчого рундука з шаурмою. Швидким поглядом ковзнула по людських обличчях: кому довіритись? Дві молоді туристки з якоїсь північної країни, що говорили по-англійськи з розкотистим «р», не беруться до уваги. До неї схилився високий і худий чоловік з борідкою і трохи китайським видом.

— Така чистота! Коли ти почала співати, я був на тому кінці вулиці і подумав, що чую флейту, — все нахвалював він її голос.

Але щось у ньому здалося Тамар трохи фальшивим, а може, її відштовхнуло те, що він нагадав їй про її власну фальш.

Тендітна дама з прозорою шкірою, ламаючи в погано стримуваному хвилюванні руки, процвірінькала, що вона має розповісти їй щось чудове-чудове, але краще почекає, коли всі розійдуться. Поряд з дамою стояв літній пухкий курдупель, тримаючи у руці пошарпану брунатну сумку. Тамар вирішила, що він з маленьких чиновників — старанний трудяга. У товстунчика були добрі очі, великі і круглі за скельцями окулярів, обвислі вуса, широка краватка, що давним-давно вийшла з моди, і сорочка, висмикнута з-під штанів. Курдупель вочевидь соромився. Тамар поглянула на нього, усміхнулася найпроменистішою своєю усмішкою. І він одразу відгукнувся, заусміхався у відповідь і забурмотів, що він «хоч і повний профан у законах співу, але, почувши її голос, пригадав те, чого не почував уже багато літ». Очі товстуна зволожилися, і він обома руками стиснув руку Тамар. І вона швидко, перш ніж він теж солодко затуркоче про чистоту її голосу, простягнула йому другу руку, а благальний погляд угвинтився в його очі. Подив ринув із-за стареньких окулярів, кошлаті брови поповзли догори, коли він відчув у долоні клаптик паперу.

За його спиною, метрів за двадцять, Міко, задерши голову, злизав жовтуватий соус, що стікав з коржика. З самого ранку він не спускав з Тамар очей, і вона здогадалася, що після вчорашньої пригоди Пейсах велів йому пильнувати за нею.

Курдупель нарешті схаменувся. Стиснув папірець у кулаці й напружено усміхнувся.

— До побачення, — з притиском сказала Тамар і майже відштовхнула його.

Товстун, схоже, щось зрозумів і швидко почимчикував геть. Тамар із страхом стежила за ним. Тендітна дама, дочекавшись нарешті своєї черги, нетерпляче накинулася на неї:

— Ти просто мусиш про це дізнатися, дівчинко, ось послухай! Просто мусиш! Жила колись найвидатніша співачка, Роза Рейзе, вона втекла з Білостока, звали її тоді Розою Брухштейн, і не смійся, будь ласка, багато хто вважав її найбільшою співачкою на світі після Карузо. Пуччіні і Тосканіні мріяли про таку...

Тамар машинально кивала, голова її хилиталася вгору-вниз, немов м’ячик на резинці. А товстенький курдупель віддалявся енергійними кроками. Ось він уже пройшов зовсім поряд із Міко, вони навіть не поглянули один на одного. Кругла лисина курдупеля розчервонілася — від спеки, а може, й від хвилювання. Тамар благала, щоб її вибір виявився правильним, щоб цей маленький чоловічок не підкачав.

Хтось тоненько засміявся поруч з нею. Тендітна дама тряслася, насолоджуючись своєю історією:

— І ось одного разу Розі Рейзе довелося їхати Мексикою у потязі, і на потяг напав знаменитий розбійник Панчо Вілья. І Роза сказала грабіжникам, що вона співачка, але вони їй не повірили. Та коли вона відкрила рот і заспівала — просто у вагоні, у розпал стрілянини, вони не тільки відпустили її з богом, а й почастували своєю славнозвісною мексиканською текілою...

Тамар неуважно всміхнулася, подякувала дамі, підібрала гроші та магнітофон, покликала Дінку й пішла до обумовленого місця — зустрічатися з Міко. Краєм ока вона встигла помітити, що чоловічок з брунатною сумкою вже в кінці вулиці. Їй сподобалося, що він не зупинився тут-таки прочитати записку і жодного разу не обернувся. У неї в кишені лежали ще дві такі самі записки, заготовлені напередодні. Вона збиралася передати їх трьом різним людям, але довіру у неї викликав лише він один. У неї було таке відчуття, що цей товстун — саме той, хто їй потрібен.

Моше Хоніґман, колишній судовий стенографіст, а нині самотній пенсіонер, удівець із сорокалітнім стажем, скрашував одноманітність професійної кар’єри скромними захопленнями. Він був збирачем старовинних географічних мап, книжок про подорожі у Святу землю і платівок із записами духових оркестрів. Ще Моше Хоніґман грав у шахи, листуючись з аматорами цієї стародавньої гри по всьому світу, а крім того, завів собі звичай вчити щороку по одній новій мові на рівні сякої-такої вуличної балачки. Це була вічно натхненна і вічно чимось зворушена людина, яку старість застукала десь у розпалі дитинства. На додачу до всіх перелічених вище занять він був також завзятим читакою детективів, що продаються по п’ять шекелів за штуку в маленьких букіністичних крамничках і допомагають на кілька годин заглушити нестерпну душевну нудьгу.