Зараз Моше Хоніґман квапливо йшов однією з відгалужених від Бен-Єгуди пішохідних вуличок. Його немолоде серце страшенно калатало, але він не дозволяв собі затриматись і заспокоїтись. Він усе ще бачив перед собою благальні очі дівчини, яка — ясно як божий день — була в серйозній небезпеці. Моше Хоніґман швидко йшов і гарячково, але більш ніж логічно, розмірковував: за дівчиною хтось стежить, саме тому вона так дивно повелася. Від хвилювання його ноги трохи ослабли в колінах, і він змусив себе сповільнити крок. П’ятдесят років спілкування із злочинним світом (окрім сотень проковтнутих детективів до уваги бралися й довгі роки, проведені на судових засіданнях) чітко диктували Моше Хоніґману, що треба зробити. Він раз у раз зупинявся перед якою-небудь вітриною, поправляв рештки волосся, що прилипли до спітнілого лоба, й уважно перевіряв, чи не відіб’ється у склі яка-небудь підозріла особа.
Миттю занурившись у незвичайну історію, Моше Хоніґман кружляв вулицями, напружено розробляючи серцезворушливі сюжети, що сягали кульмінації тієї миті, коли дівчина зверталася до нього. І між цими фантазіями він благословляв свою зірку, що зробила його зовнішність такою буденною, такою непримітною, такою непідозрілою. І він постарався зробитися ще буденнішим і непримітнішим, удавши на обличчі застиглу страхітливу посмішку, що надавала йому, на його думку, вигляду добродушного підсліпуватого дідуся.
Профланірувавши ось так цілу годину, викликаючи найтяжчі підозри у всіх здибуваних на його шляху перехожих, Моше Хоніґман прослизнув у кафе «Гранат», замовив собі тост із сиром і поміняв свої вуличні окуляри на окуляри для читання. З брунатної сумки він дістав і врочисто розправив газету «Маарів», з головою сховавшись за її сторінками, і лише тоді нарешті розгорнув заповітну записку.
Дорогий добродію чи добродійко, мене звуть Тамар, і я дуже-дуже потребую вашої допомоги. Я знаю, це звучить дивно, але ви повинні мені повірити, що йдеться про життя і смерть. Будь ласка, допоможіть мені. Не чекайте ні хвилини. Не відкладайте цього назавтра. Зараз же, просто зараз, подзвоніть, будь ласка, за телефоном 6255978. Якщо не відповідають, спробуйте зателефонувати пізніше. Прошу вас, не губіть цієї записки! Попросіть до телефону жінку на ім’я Леї. Розкажіть їй, як до вас потрапила ця записка, а найголовніше, будь ласка, скажіть їй, що Тамар просила повідомити: у призначений час, у призначений день, на вулиці Шамай, навпроти стоянки таксі. Потім, прошу вас, будь ласка, знищте цю записку...
Із-за «Мааріва» повільно спливло здивоване кругле обличчя Моше Хоніґмана. Отже, він мав рацію, чорт забирай! Крихітка справді ускочила в страшну халепу! Він ще і ще раз перечитав записку, пробуючи вгадати, звідки вирвано аркуш. Потім подивився папір на просвіт, намагаючись знайти які-небудь таємні знаки.
— Ваш тост, будь ласка, — сказав офіціант.
Моше Хоніґман очманіло втупився в нього. Тост? Зараз? У таку відчайдушну мить? Схопив свою сумку, кинув на стіл купюру і стрімголов вискочив на вулицю. Знайшовши на розі телефон-автомат, набрав номер.
— Так! — пролунав грубуватий жіночий голос, на фоні дзвону посуду, звуку розливаної води і людського гомону.
— Пані Лея? — з тремтінням у голосі запитав Моше Хоніман.
— Так. Хто це?
Він заговорив квапливим напівшепотом, важко задихаючись:
— Це Моше Хоніґман. Зараз у мене, на жаль, немає змоги відрекомендуватися як належить, але я маю розповісти вам деяку виняткову з певного погляду історію. Історію про... — він зазирнув у записку, — про Тамар. Чи не знайдеться у вас для мене хвилиночки?
А вже незабаром Моше Хоніґман впурхнув назад у кафе, змусив офіціанта повернути його все ще теплий тост і відкинувся на спинку стільця з виразом мрійливої радості на обличчі. Голова паморочилася від неймовірних подій. Але не минуло й хвилини, як він уже з усієї сили нервував через те, що Леї досі немає. Він схопився, виглянув на вулицю, повернувся на своє місце і голосно зітхнув. Подивився на годинник, потім ще раз і ще. У нього був старий годинник — з тих, що випускали в Ерец-Ісраель в епоху британського мандата, — замість цифр на них були позначені імена дванадцяти колін Ізраїлевих. Було якраз Завулон[50] і двадцять хвилин, і Моше Хоніґман не знав, як йому згаяти час до без десяти Нефталима[51]. Він без кінця розгортав записку, пестячи її поглядом, немов це був виграшний лотерейний квиток, перечитуючи раз по раз останні слова:
...Я наперед вдячна вам за величезну допомогу. Мені хотілося б відплатити вам добром за добро чи бодай сплатити за телефонну розмову. Я сподіваюся, що дуже скоро з вами трапиться щось гарне і вам віддячиться за вашу сердечну доброту. Дякую, з найвищою повагою, Тамар.
Усього шість днів залишалося до втечі, а вона все ще жодної гадки не мала, як зробити так, щоб вони з Шаєм зустрілися на півдорозі між місцями їх виступів. Тамар була така налякана, що їй не вдавалося подумати про це ні під час коротких переїздів, ані вночі, в ліжку. Це було безглуздо й безвідповідально, але вона ніяк не могла змахнути завісу з туману, що опускалася перед нею щоразу, як тільки її думки наближалися до небезпечної зони.
У п’ятницю після вечері хлопці й дівчата розставили стільці в їдальні уздовж стін. Пейсах з двома бульдогами всілися в центрі. Прийшла навіть Пейсахова дружина, маленька мовчазна жіночка, що поглядала на чоловіка із захопленням і усміхалася, не розтуляючи губ. Приплентався і Шай, опустився на вказане йому місце. Решта теж сіли — таким собі затишним кружком. Потекла легка розмова. Орталь, фокусниця, сказала, що ці дерев’яні стільці точнісінько як шкільні, ті самі, від яких ниє спина, і почалися балачки про вчителів, про заняття, про турпоходи. На якусь хвильку Тамар примарилося, що вона в літньому таборі або, як одного разу сказала Шелі, в будинку творчості для юних обдарувань.
Шай, занурений у себе, наполегливо уникав дивитися на неї. Підтоптаний старий вісімнадцяти років. Тамар сиділа навпроти і за звичкою, що перетворилася на другу натуру, вбирала його слабкість. Уже за хвилину її геть розвезло, тіло осіло в такій самій, як у нього, розчавленій позі. Вони були у цю мить схожі одне на одного, мов дві однакові карти, і якби хтось звернув на них увагу, підозри виникли б неминуче. Тамар згадала домашні суботи — до того, як на них впало нещастя з Шаєм, — згадала марні мамині спроби хоч раз на тиждень влаштувати спокійну вечерю, без скандалів і суперечок, щоб хоч раз на тиждень вони побули родиною. Мама запалювала свічки і промовляла благословення, ба більше, придумала якийсь «церемоніал», аби кожен член родини розповів про що-небудь «зворушливе», що він пережив за минулий тиждень... Вперше з того часу, як вона покинула дім, у Тамар прокинулася туга за мамою, за дурною її захопленістю, яку всі вони вічно давили, навіть з якоюсь жорстокістю давили, за цими її безглуздими, відчайдушними вивертами... Мама, яка так не вписувалася в їхню колючу, похмуру сімейку. Життя з ними перетворило її на жовчну і сварливу істоту, а колись же вона була зовсім іншою... А й справді, думала Тамар, роздивляючись минуле в новому світлі, бідолашна мама все життя прожила на ворожій території, побоюючись, що почнуть потішатися з її слів, надриваючись у безнадійній війні за те, щоб пробитися крізь броню батьківського сарказму, геніальність Шая і небажання Тамар бути їй за подругу, сестру і домашнє звірятко... На мить Тамар поринула у свої думки і забула, де вона зараз. Її затопила хвиля жалості й болю, жалю про непоправний крах їхньої родини, про чотирьох людей, що залишилися посеред усього світу наодинці з собою. Але разом з тим її затопило ще й бажання щиросердо поговорити з ким-небудь стороннім, який не належить до їхнього клану, передати йому хоч дещицю тягаря, що надсаджує їй серце.