Шай зітхнув. Вона почула його легке зітхання в загальному гулі, і в неї теж вихопилося зітхання. Вони подивилися одне на одного. Хто знає, що зараз роблять батьки, подумала Тамар. Самі вдома, по обидва боки величезного обіднього столу. Кілька днів тому вони повернулися з відпустки.

— Саме цього року ми від поїздки не відмовимося! — категорично заявив її батько з властивою йому підкресленою жорсткістю. — Життя триває. І крапка.

Сказав, як одрізав, і права брова у нього судомно сіпнулася, немов хвіст у ящірки, суперечачи масці непроникної байдужості. А потім, звісно ж, вони почали одержувати листи, які вона залишила Леї. «Не шукайте мене» — в кінці найнудніших і найзаспокійливіших історій, які вона вигадала. І ще: «У мене все гаразд, правда. Не хвилюйтеся. Дайте мені місяць, не більше. Тридцять днів. Коли я повернуся, то все поясню. Ось побачите, все буде добре. Повірте мені, будь ласка, я обіцяю».

— Ну тепер тримайся, — шепнула їй Шелі, виводячи її з напівдрімоти. — Коли Аді тут, урочистий спіч забезпечено, готуй хусточку до носа.

— Дорогі юнаки й дівчата, — почав Пейсах, піднімаючи келих з вином. — Ось і пройшов-пролетів ще один тиждень, і ми раді знову зібратися тутечки всі разом, як одна велика і дружна родина, і в святості зустріти царицю-суботу.

— А-мен! — шепнула Шелі, і Тамар штрикнула її в бік, щоб та припинила смішити.

— Ось і цього тижня кожен з нас робив свою роботу, старався і трудився, заслуживши по праву свій суботній відпочинок.

Тамар подивилася на Пейсаха, і він знову здався їй іншим, повним педагогічної — якщо не сказати, державної — величі.

— Старожили знають мій девіз: мистецтво — це максимум двадцять відсотків таланту і вісімдесят відсотків тяжкої праці.

— І ще п’ятдесят відсотків доходу, — шепнула Шелі, і хтось праворуч од неї пирснув.

Пейсах устромив у неї обурений погляд.

— І я хочу ще раз сказати вам, який я гордий і щасливий бути тим, хто вирощує і плекає вас. Я знаю, що є серед нас друзі, які переживають зараз не найлегші часи, і ми не ліземо один одному в душу і поважаємо незалежність кожного. Але, попри все це, як ваш друг і наставник, я дозволю собі сказати вам, що кожен тут суперпрофі, і ми завжди пам’ятаємо наше залізне правило: шоу має тривати, навіть коли ти встав не з тієї ноги, головне — щоб публіка нічого такого не відчула.

— А тепер — Рубінштейн, і всі вільні, — крізь зуби процідила Шелі.

— І як сказав один великий артист, Артур Рубінштейн...

— Хай святиться ім’я його, — продовжила Шелі, й кілька голосів пошепки відгукнулися:

— Амен...

— Врешті-решт, саме мистецтво — головне джерело людського щастя! — процитував Пейсах. — І ви знаєте, дорогі юнаки й дівчата, що для мене кожен з вас — кандидат на те, щоб коли-небудь стати Рубінштейном, і Адіночка, моя дружина, може засвідчити, що я кожного вечора і кожного ранку говорю їй... — (його невиразна дружина енергійно затрясла головою ще до того, як дослухала) — що, можливо, одного чудового дня з’ясується, що один з тих, хто сидить отут зараз, стане Рубінштейном двадцять першого століття!

Хтось зааплодував, хтось вигукнув «ура». Пейсах зупинив вияв захоплення величним помахом руки:

— І я вірю, що й тоді він згадає, що найважливіші основи: як видати номер, як тримати цю публіку, як зберігати професіоналізм за всяку ціну — за всяку ціну! — всі ці базиси і фундаменталії він здобув у нас тут, у нашій скромній сімейній артілі артистів. Доброї суботи і ваше здоров’я!

— І во славу Держави Ізраїль, — підсумувала Шелі, зітхнувши з полегкістю.

Пейсах перехилив свій «Кондітон»[52] до дна, смикнувши кадиком. Кілька хлопців зааплодували з перебільшеним ентузіазмом і гукнули: «Лехаїм!»[53]

— Ось який він у нас душевний, — прошепотіла Шелі на вухо Тамар. — Не можу дивитися на нього. Минулого тижня я зайшла до них додому по хали[54] на суботу. Так він з такою гордістю повів мене глянути на його кімнату. Ти не Повіриш, Тамі, — кімнатка підлітка-сімдесятника: гігантський постер із Джимі Гендріксом на півстіни, і ще череп, не інакше як пластмасовий, з червоними лампочками в очницях, і якась довжелезна колючка в артилерійській гільзі, художньо — всцятися можна, і всі ці його фотки і кубки із змагань, і якась старовинна гітарка — факт, заникав її у своєму армійському ансамблі...

— А зараз, — сказав Пейсах, витерши відпрасованою хусточкою спітніле обличчя, — давайте трохи повеселимося. Ось ти, Тамар, ти новенька...

Вона завмерла, мов кролик, що втрапив у промені фар. Чого він од неї хоче? З того вечора, коли він застукав її у своєму кабінеті, Пейсах не приховував підозрілості.

— Заспівай-но що-небудь, народ тебе ще не чув.

Тамар зіщулилась, зашарілася, зітнула плечима. Їй було ясно, що це пастка, щоб вивести її на чисту воду. Кілька хлопців почали скандувати: «Та-мар! Та-мар!», налягаючи голосом на перший склад, і навмисно аплодувати.

Гутаперчева дівчинка із злим обличчям прошипіла ненавидячи:

— Відчепіться від цієї задаваки, не личить їй співати для нас.

Тамар скам’яніла, не маючи сили відповісти. Вона знала, що її тут не люблять, вважають задавакою, яка тримається осторонь від усіх, і все ж її вразила ненависть цієї дівчини. Шелі одразу кинулася на допомогу.

— Ей ти, резинко! Ану лиш, чого наїжджаєш?! — закричала вона несподівано грубим басом. — Шо, забула, яка сама була, коли сюди прийшла? Наче не сиділа тут віником, місяців два тому, боялася свій поганий хавальник роззявити!

Гутаперчева дівчинка злякано моргнула кілька разів. Тамар з вдячністю подивилася на Шелі, але ця раптова грубість лише дужче придавила її.

Пейсах з усмішкою підняв величезну руку, закликаючи всіх утамуватися, випростав ноги, обійняв дружину, що зразу скособочилася під вагою його лапи, і сказав:

— Ну, навіщо ж лаятися, тут усі — одна родина. Заспівай що-небудь, щоб ми з тобою трохи познайомились.

Його маленькі хижі очки хитро і неквапливо вивчали її, ніби вивуджуючи з неї таємницю.

— Гаразд, — Тамар підвелася, намагаючись не дивитися йому в очі.

— «Квітка в моєму саду!» — гукнув хтось, і всі розсміялися.

— Давай що-небудь Еяля Голана! — гукнув інший.

— Я хочу заспівати «Starry, starry night»[55], — тихо промовила Тамар. — Це пісня про Вінсента Ван Гога.

— Ну що за кара, — прошепотів хлопець, що втік з єшиви, й кілька чоловік хмикнули, підтримуючи його.

— Ц-ц-ц, — підняв палець Пейсах, випромінюючи добродушність. — Дайте дівчинці заспівати!

Це було вкрай важко, майже нестерпно. Касети із супроводом, що Її записав Шай, вона при собі не мала, і Тамар почувалась беззахисною під поглядом Пейсаха. А навкруги фиркали, хихикали, і Тамар бачила, що дехто ховає обличчя в долонях, а їхні плечі трусяться від сміху. Так було не раз, коли вона починала співати, змінюючи свій звичайний, розмовний голос, який так відрізнявся від співочого. Але через кілька секунд, як завжди, вона цілком опанувала себе і знайшла потрібний тон.

Вона співала для одної-єдиної людини, яка вже довгий час не чула, як вона співає, яка пам’ятала її непрофесійний, невпевнений спів, пам’ятала її колишній, ще не сформований голос.

Під час співу вона жодного разу не поглянула в його бік, але їй і не треба було його бачити, щоб знати, що він там, що він слухає її кожною клітинкою свого змученого тіла. Вона співала про Ван Гога, про те, що цей світ не призначений для таких, як він, а ще вона розповідала Шаю — ніжними дотиками свого голосу, яскравими і соковитими відтінками — про все, через що вона пройшла за цей час, про своє дорослішання, яке він пропустив, про те, чого навчилася, відколи він зник, про себе і про інших. Шар за шаром вона скидала з себе шорстку шкіру розчарувань і прозрінь, доти, допоки залишилася лише незахищена серцевина, з якої випурхнули останні відгомони пісні.