Вони підійшли до брами. Матіас хапав ротом студене вогке повітря, наче смоктав крижинки. Він був страшенно зморений. Брак сну, імла, а особливо це почуття безсилля перед навіженством, яке щодня множить свої обличчя…

Що наготував йому цей новий пацієнт? Що зможе він зробити для нього? Фрер знав, що в нього небагато шансів дізнатися про минуле цієї людини. А вилікувати її — ще менше.

Оце таке воно, бути психіатром.

Наче вичерпувати воду наперстком із дірявого човна.

Була дев’ята ранку, коли він сів у своє авто — старе «вольво», придбане у зв’язку з переїздом до Бордо півтора місяця тому. Міг він піти додому й пішки — до помешкання було майже кілометр, — та він звик бодай трохи побути за кермом свого потовченого дряпака.

Спеціалізований медичний центр імені П’єра Жане містився у південно-західній частині міста, неподалік від медичного комплексу імені Пеллеґрена. Фрер мешкав у кварталі Флемінґа, поміж Пеллеґреном та університетським містечком, точнісінько на кордоні Бордо, Пессака й Талянса. Квартал його був нудним нагромадженням однакових рожевих кам’яниць із черепичними дахами, підстриженими живими загородами і малесенькими садочками, що гордо прозивалися «приватною власністю». Щастя рядової людини, що повторювалося вулиця за вулицею, наче іграшки з фабричного конвеєра.

Фрер їхав помалу, пливучи в густій імлі, що ніяк не хотіла танути. Небагато було йому видно, та це місто його і не цікавило. Йому казали: «Ось побачите, це маленький Париж». Або: «Це престижне місто». Або ж: «Це винний Олімп!» Багато чого казали йому. Та він нічогісінько тут не побачив. Невиразно відчував, що Бордо — це буржуазне місто, чванливе і мертвотне. Холодне і плоске скупчення будинків, де на кожному розі тхнуло задушною атмосферою провінційності.

Не доводилося йому зустрічатися і з іншим утіленням Бордо — його славетною буржуазією. Його колеги-психіатри були давні ліваки, що боролися з цією традицією. Крикуни, що самі того не помічаючи, становили невіддільну частину того класу, який так ревно критикували. Спілкування з ними він обмежив розмовами за сніданком, де розповідали чудернацькі історії про те, як навіженці ковтають виделки, нарікали на систему французької психіатрії, балакали про плани на вакації та пенсії.

Хоч би й кортіло йому належати до світського товариства, та нічого з того не вийшло б, тому що була в нього одна дуже серйозна вада: він не пив вина. В Аквітанії це все одно, що виявитися глухим, сліпим чи паралізованим. Ніхто за те не докоряв йому, але мовчання довкола нього промовляло саме за себе. У Бордо так: якщо не п’єш вина, то й друзів не маєш. Просто, та й годі. Йому ніхто ніколи не дзвонив, не надсилав листів електронною поштою чи повідомлень на мобільник. Тільки спілкування з фахових питань — внутрішньою шпитальною мережею.

Він дістався до свого кварталу.

Кожен будинок тут мав назву якогось коштовного каменя. Топаз, самоцвіт, бірюза… То був єдиний спосіб відрізнити ті озіяки одну від одної. Фрер мешкав у «Опалі». Попервах йому здавалося, що він обрав цю кам’яницю, бо вона була близенько від клініки. Та він помилявся. Оселився в цьому кварталі, бо він був ніякий. Не мав свого обличчя. Це було ідеальне місце для втечі, для маскування, щоб розчинитися у його масі. Він приїхав сюди, щоб перегорнути сторінку свого паризького минулого. Сторінку, що на ній ішлося про людину, якою він колись був, — відомим лікарем, якого поважали і навіть шанували колеги.

Він поставив авто за декілька метрів од будинку. Туман був такий густий, що місцева влада залишила ліхтарні засвіченими.

Гаражем він ніколи не користувався. Насилу випхавшись із авто, він зазнав прикрого відчуття, неначе пірнув у басейн із молочно-каламутною водою. У повітрі висіли міріади крихітних краплинок, немов на полотні пуантиліста.

Він пішов хутчій, мимохідь порпаючись у кишенях плаща. Ще раз вище звів коміра — шию колов зимний дотик імли. «Їй-богу, — подумав собі він, — геть як той детектив із давнього голівудського фільму, самотній герой у пошуках світла».

Пхнувши хвіртку, він перетнув лискучого від вологи моріжка, що тягнувся з кілька кроків, і обернув у замковій шпарині ключа.

Усередині будинку обстава теж не тішила самобутністю. Розташування кімнат таке саме, як і в десятках, якщо не в сотнях таких самих будинків: передпокій, вітальня, кухня, спальня. Навіть матеріали ті самі. Рипучий паркет. Потиньковані білі стіни. Двері з фанери. Мешканці району виражали свою неповторність за допомогою меблів.

Він скинув плаща і, не запалюючи світла, увійшов до кухні. Фрерова самобутність полягала в тому, що в нього взагалі (чи майже) не було меблів. Коробки з його лахами стояли нерозпаковані попід стінами й видавалися немовби декораціями для цього приміщення. Він мешкав у типовій зразковій квартирі, яку показують майбутнім власникам. Тільки зразок той не такий як слід…

Він запарив чаю при світлі вуличної ліхтарні. Зважив свої шанси на те, щоб заснути бодай на кілька годин. Виснував, що шанси нульові. О першій удень йому знову йти на чергування. Либонь, за той час, що ще лишився, ліпше попрацювати з історіями хвороб. Наступна робоча зміна скінчиться о десятій вечора. Тоді він і вкладеться спати, навіть вечеряти не буде, лише подивиться напівзаплющеними очима якусь музичну програму. Наступного дня, у неділю, він повторить те саме. Нарешті, добряче поспавши, він зможе взятися до праці в понеділок згідно з нормальним робочим розкладом.

Спостерігаючи за чайними листочками, що запарювалися на денці чайничка, він умовляв себе змінити спосіб життя. Не хапатися до чергувань. Змусити себе провадити здоровіший спосіб життя. Зайнятися спортом. Регулярно харчуватися… Утім, такі міркування вже стали часткою його безладного, одноманітного і безцільного існування.

Досі стоячи на кухні, він вийняв чайне ситечко і якусь мить дивився на брунатну рідину, що ставала дедалі темнішою, — точнісіньке відображення його мозку, охопленого похмурими думами. Авжеж, мовив він до себе, знову занурюючи ситечко з листям, він хотів сховатися від чужого навіженства. Щоб хутчій забути про своє.

Два роки тому сорокатрирічний Матіас Фрер, який працював у спеціалізованому медичному центрі в Вільжуїфі, порушив лікарську етику, а це був найстрашніший з-поміж усіх гріхів. Він спав із пацієнткою. Анна-Марія Штрауб. Діагноз: шизофренія і маніакально-депресивний психоз. Хронічна хвора, що мала прожити всеньке життя у психлікарні й у ній померти. Згадуючи про свій гріх, Фрер і сам не вірив у нього. Адже він порушив найголовніше табу медика.

І водночас у всій тій історії не було нічого ні розпусного, ні нездорового. Якби він познайомився з Анною-Марією поза клінікою, то вмить закохався б у неї по вуха. І почував би до неї ту самісіньку нездоланну і нерозсудливу тягу, яку відчув, коли побачив її вперше у себе в кабінеті. Ні одномісна палата, ні ліки, ні галас інших пацієнтів не зміг би зупинити ту пристрасть, що ото спалахнула в нім. Кохання з першого погляду, та й годі.

У тому Вільжуїфі Фрер мешкав на території лікарні, у будинку, що був розташований на її околиці. Щоночі прямував він до корпусу, де була Анна-Марія. Він ніби увіч знову все те бачив. Коридор із підлогою, вкритою лінолеумом. Двері з віконцями. У нього були ключі до всіх приміщень. Він скрадався, мов тінь власної тіні, його спонукало чи, точніше, несамовито пхало бажання. Щоночі він прокрадався крізь залу для занять художньою творчістю й опускав очі, щоб не дивитися на картини Анни-Марії, що висіли на стінах. Вона малювала чорні рани, кособокі, відразливі — на червоному тлі. Часом вона, як ото Лючіо Фонтана, дерла свої полотна шпателем. Розглядаючи ті картини в денному світлі, Матіас казав собі, що Анна-Марія — одна з найнебезпечніших пацієнток лікарні. А вночі біг до неї в палату, відвертаючись од її мальовидл.

Ті ночі геть його випалили. Жагучі обійми в замкненій на ключ кімнаті. Таємничі, натхненні, чарівливі пестощі. Маячня, що палючим шепотом промовлялася на вухо. «Не дивися на них, любий. Вони зовсім не злі». Вона мала на увазі духів, що, як вона гадала, оточували їх у пітьмі. Матіас нічого не відповідав, але й очей від пітьми не ховав. «Я замуровую себе, — казав він собі. — Просто замуровую».