Якось після такого кохання він заснув. На годину чи й менше. Але прокинувшись годині о третій ночі, побачив, що голе тіло Анни-Марії висіло над ліжком. Вона повісилася. На його паску.

На мить він завмер, не тямлячи, що ж сталося. Йому здавалося, ніби він іще спить. Він навіть захопився красою її силуету з тяжкими персами і знову відчув збудження. Потім у кров шугонула паніка. Він раптом збагнув, що всьому край. Для неї. Для нього. Він убрався, покинувши тіло висіти на паску, зачепленому за віконну клямку. Промчав коридорами, не зустрівши жодного санітара, і повернувся додому, немов злочинець, що намагається забитися в нору.

Задихаючись від гонитви, сам себе не тямлячи, він уколов собі у ліктьовий згин добрячу дозу снодійного і впав у ліжко, напнувши на голову ковдру.

Коли за дванадцять годин він прокинувся, новина вже облетіла весь шпиталь. Ніхто не здивувався — Анна-Марія вже не раз намагалася накласти на себе руки. Розпочали розслідування, щоб з’ясувати, кому ж належить той пасок. Та його походження так і лишилося для всіх загадкою. Матіаса Фрера ніхто й не запідозрив, навіть не допитував. Анна-Марія Штрауб уже понад рік не була його пацієнткою. Близької рідні в неї не знайшлося. Ніхто не звертався в поліцію. І справу закрили.

Відтоді Фрер виконував свою роботу мов на автопілоті, чергуючи антидепресанти і транквілізатори. Як у тій приказці: нарешті і кравець виявився в цілому жупані. Він майже нічого не пам’ятав про цей період свого життя. Наче в тумані, приймав недужих. Ставив приблизні діагнози. Уночі крутився з боку на бік, бо сон не брав його. Доки не випала нагода переїхати в Бордо. Він ухопився за неї. Видерся зі звичних обставин. Запхав свої лахи у валізи і стрибнув у потяг. І навіть не озирнувся.

Улаштувавшись на новому місці, він обрав зовсім інший фаховий підхід до пацієнтів. Не давав, щоб робота захопила його. Хворі перестали для нього бути людьми й обернулися історіями хвороб, які він ретельно заповнював, рядок за рядком. Шизофренія, депресія, істерія, токсикоманія, параноя, аутизм… Він ставив помітки в потрібних клітинках, призначав відповідне лікування і тримав дистанцію. Про нього казали, що він холодний, бездушний чоловік, не людина, а робот якийсь. То й нехай. Він більше не зблизиться із жодним пацієнтом. І більше ніколи не порине у працю з головою.

Лікар Фрер помалу повертався до тями. Як і раніше, стояв він біля кухонного вікна, дивлячись на пустельну вулицю, що тонула в імлі. Чай у нього вийшов чорний, барвою більше схожий на каву. Дніло. За тими самими огорожами стояли ті самі будинки. За їхніми вікнами точилося те саме життя, щоправда, воно ще не прокинулося. Суботній ранок для того й існує, щоб добряче виспатися.

Та одна деталь не вписувалася в обстановку.

Біля хідника, метрів за п’ятдесят від його будинку, стояв чорний всюдихід із засвіченими фарами.

Фрер протер запітніле скло. Тієї ж таки миті з авта вийшли двоє чоловіків у чорних пальтах. Фрер примружився. Видно було погано, та постаті тих чоловіків скидалися на фебеерівців із кіно. Або ж комічну пару з «Людей у чорному». Що їм треба тут?

«Може, це хлопці з приватної охоронної компанії, яких найняли мешканці кварталу?» — запитував себе Фрер. Та ні, навряд. Надто вже розкішне авто. Надто дорогі пальта. Тепер вони стояли, спершись на капот всюдихода, не звертаючи уваги на мжичку. І дивилися в одному напрямку. Матіасові знову заболіло у глибині ока.

Те, на що дивилися ті два змоклі чоловіки, був його дім. Точніше, на його силует, що завмер у квадраті кухонного вікна.

Фрер повернувся до шпиталю о першій годині дня, устигнувши трохи подрімати на дивані. За ковдру йому були теки з історіями недуг. У відділенні швидкої допомоги не було нікого. Ні змордованих депресією пацієнтів, ні п’яних мов чіп волоцюг, ні навіжених психопатів, яких загарбували просто на вулиці. Ото вже пощастило. Він поздоровкався з медсестрами, забрав у них свою пошту і видруковані напередодні історії й подався до свого кабінету, що був йому і кімнатою для консультацій, і заразом покоєм для відпочинку.

Спершу він відкрив конверта з протоколом затримання чолов’яги з амнезією в районі вокзалу Сен-Жан. Підписав його якийсь Ніколя Пеляс, капітан поліційної дільниці на майдані Капуцинів. Учора вночі Фрер не став розпитувати ковбоя і навіть не намагався з’ясувати, що з ним сталося. Просто оглянув його, призначив знеболювального укола і послав спати. Завтра буде видно.

Перші рядки протокола змусили Фрера забути про все.

Незнайомця знайшли залізничники приблизно опівночі у мастильні біля першої колії. Він зірвав замка й ховався у повітці. Коли його спитали, що він там робив, той нічого не зміг відказати до ладу, навіть імені свого не назвав. Крім стетсонівського бриля і техаських чобіт із вузькими носаками, на ньому було сіре вовняне пальто, пошарпаний вельветовий піджак, бавовняний светр із написом «Чемпіон» і подерті джинси. Документів, що дозволяють з’ясувати особу, в нього не було. Чоловік вочевидь перебував у шоковому стані, насилу балакав і, напевно, не завжди розумів, про що його запитують.

Ще й надто, у руках він тримав два предмети, з якими не хотів розлучатися. Величезного розвідного ключа завдовжки 450 міліметрів і телефонного довідника Аквітанії за 1996 рік — одну з тих цеглин, надрукованих на цигарковому папері, де налічуються тисячі сторінок. На ключі й на довіднику були сліди крові. Пояснити, звідки в нього ці предмети, «техасець» не зміг, як і не зміг сказати нічого про кров на них.

Співробітники залізничної охорони привели його до вокзального медпункту, гадаючи, що він поранений. Та огляд не виявив на ньому й подряпини. Отож, кров на ключі й на довіднику належала іншій людині. Старший охоронець зателефонував до поліції. За чверть години підкотив Пеляс зі своїми людьми. Вони забрали чолов’ягу і викликали чергового районного лікаря, який зв’язався з Фрером.

Допит у поліційній дільниці нічого не дав. Чолов’ягу сфотографували і зняли відбитки пальців. Криміналісти взяли проби слини і волосся, щоб перевірити його ДНК у базі даних автоматизованої національної системи генетичної інформації. Крім того, на долонях і під нігтями у нього виявилися частинки пилу, які відразу ж послали на аналіз, — на його результати ще й досі чекали. Звісно ж, поліція вилучила розвідного ключа й телефонного довідника як речові докази. А докази чого?

Задзеленчав сигнал виклику. Фрер зиркнув на годинника — 15.00. Еге ж, розпочинається. З недужими, що їх привозила швидка, і пацієнтами стаціонару йому не загрожувало безділля. Він прочитав повідомлення на екрані ручного монітора: проблема в одномісній палаті для несамовитих у західному корпусі. Узявши лікарського саквояжа, він побіг центральною алеєю, що так і тонула в імлі. У шпиталі було з десяток корпусів. У частині з них утримувалися хворі з різних країв Аквітанії, інші спеціалізувалися на певних захворюваннях — токсикоманії, сексуальних збоченнях, аутизмі тощо.

Західний корпус був третій зліва. Фрер кинувся вперед центральним коридором. Білі стіни, брунатний лінолеум, зовнішні рури опалення — кожен корпус ізсередини мав однаковий вигляд. Нічого дивного, що, повертаючись сюди на повторне лікування, пацієнти ходили манівцями в пошуках своєї палати.

— Що тут скоїлося?

Інтерн розлютився від того запитання.

— А ви що, самі не бачите, що скоїлося, еге?

Фрер не звернув уваги на ту грубість. Він зазирнув крізь оглядове віконце у палату. Там у кутку, зібгавшись клубком, сиділа гола жінка з дуже білою шкірою, замурзана лайном і сечею. Закривавленими пальцями вона здирала зі стін вапно, пхала до рота і старанно жувала.

— Зробіть ін’єкцію, — незворушно звелів Фрер. — Три одиниці локсапаку.

Він упізнав її, хоч імені й не пам’ятав. Вона вже тут лікувалася. Певно, її привезли вранці. Шкіра в неї була біла, немов пігулка аспірину. На обличчі жах. Страшенно худа, самий скелет, кістки аж стирчать. Вона знай дерла зі стіни вапно і жменями, немов кукурудзяні пластівці, запихала до рота. Кров була в неї на пальцях, на шматках вапна і на губах.