Знаючи, хто він такий, Фрер міг поступово оживити пам’ять пацієнта, що стосувалася його достеменної особистості. А потім узятися до причин, які викликали амнезію. З’ясувати, що той бачив на вокзалі.

— Дякую, Міріам, — сказав він, підводячись. — Ці нові факти сприятимуть лікуванню… Патріка.

— Ви вже вибачте мені, лікарю, але… Не дуже насідайте на нього, добре? Щось мені вигляд його не до вподоби. Якийсь такий… засмучений.

— Не турбуйтеся. Ми будемо потроху просуватися.

Медсестра вийшла.

Так само навстоячки Фрер перечитав свої нотатки. І сказав собі, що, навпаки, не можна було гаяти часу. Він замкнув двері й посунув до себе телефона. Дзвінок у довідкове бюро, і ось перед ним уже лежав номер телефона Патріка Бонфіса в Ґетарі.

Після третього дзвінка слухавку взяла жінка.

— Це Сільвія Бонфіс? — навпрямки запитав Фрер.

— Не Бонфіс моє прізвище. Мене звати Сільвія Робен.

— Ви подруга Патріка Бонфіса?

— А ви хто?

У голосі вчувалася суміш надії та неспокою.

— Я лікар Матіас Фрер, психіатр зі шпиталю П’єра Жане в Бордо. Патрік Бонфіс тепер перебуває у мене у відділенні. Він прибув до нас три дні тому.

— О Боже…

Голос жінки урвався, і Матіас почув щось на кшталт легенького свисту. Вона плакала. Безгучно, але гірко.

— Пані…

— Я так хвилювалася, — схлипуючи, видихнула вона. — Він же пропав, і нічого не чутно було про нього…

— Коли він зник?

— Сьогодні шостий день.

— Ви зверталися до поліції?

Замість відповіді пролунав той самий свистючий звук.

Матіас вирішив не наполягати.

— Ви подруга Патріка Бонфіса, рибалки з Ґетарі?

— Авжеж.

— За яких обставин він зник?

— Це сталося минулої середи. Він пішов у банк.

— У Ґетарі?

Вона засміялася крізь сльози.

— Ґетарі — це село. Він подався до Біарріца нашим авто.

— Якої марки авто?

— «Рено». Давня модель.

— Коли ви захвилювалися?

— Відразу ж. По-перше, я потерпала за те, що йому скажуть у банку. У нас проблеми… великі проблеми.

— Борги?

— Кредит. За човна. Розумієте… одне слово… рибалити стало нелегко. Багато податків. Та ще й правила весь час міняються. Та й ці іспанці… Вони просто-таки обдирають нас. Хіба ви не дивитеся теленовини?

Матіас хутко нотував.

— То що ж усе-таки сталося?

— Нічого! У тім і річ. Він не прийшов додому. Я зателефонувала до банку. Вони сказали, що він до них не заходив. Я пішла в порт. Обнишпорила всі каварні, де він полюбляв бувати.

— Він пиячив?

Вона нічого не сказала. Він зрозумів її мовчання. Заразом він далі писав. Виходило, що Патрік Бонфіс був типовий випадок. Під гнітом фінансових проблем він скинув із себе власну особистість мов незручне пальто. Потім сів на потяга до Бордо. Гаразд, але до чого тут випадок на вокзалі? Він і справді став свідком якогось страхіття? І звідки в нього взявся розвідний ключ і телефонний довідник?

— А далі що було?

— Увечері я пішла до жандармерії. Вони оголосили його в розшук.

Либонь, у жандармерії не надали особливого значення зникненню рибалки, який до того ж і чарчину полюбляв хильнути. Принаймні до Жиронди повідомлення про розшук так і не дісталося.

— Він уперше отак щезає?

— Авжеж! Патрік, він, знаєте, трохи загальмований. Наче мішком його втелющили. Але таке він уперше оце утнув.

— Давно ви живете разом?

— Три роки.

У балачці настала пауза. Потім Сільвія тихо запитала:

— Як він там?

— З ним усе гаразд. У нього деякі проблеми з пам’яттю. Гадаю, від тих ваших прикрощів мізки його трохи… е-е… заклинило. У нього амнезія. Мабуть, його підсвідомість намагається стерти минуле, щоб дати йому змогу розпочати все з нуля.

— Як це з нуля? Що все це означає?

Сільвія розгубилася. Справді, Фрер діяв неначе танк.

— Він не хотів од вас утекти, — похопившись, якомога м’якше сказав він. — Та на нього забагато навалилося. Борги, проблеми з роботою… Усе це змусило його втікати від самого себе.

Співрозмовниця мовчала. Фрер теж не поспішав поновлювати розмову. Адже правди він теж не знав. Усе могло відбуватися цілком інакше. Патрік поїхав до банку. Дорогою десь хильнув чарчину. Сів на потяга до Бордо. І тут, на вокзалі, щось таке побачив. І воно було таке жахливе, що геть стерло йому пам’ять. Ковбой ховався у мастильні, цілком згубивши уяву про те, хто він такий.

— А можна мені відвідати його?

— Авжеж. Тільки зачекайте мого дзвінка. Я незабаром вам зателефоную.

Фрер попрощався з жінкою. На годиннику було пів на десяту. Історії хвороб нових пацієнтів, що він їх переглядав завжди вранці, нехай зачекають. Він замкнув кабінет, попередив секретаря, що на часину піде, і подався до зали художньої терапії. Чомусь певен був, що чолов’яга у стетсонівському брилі буде там.

Він вибрав із в’язки відповідного ключа і відімкнув двері. Мимохідь поздоровкався з кількома колегами. Як він і припускав, Бонфіс був у майстерні. Сьогодні він вирішив ліпити і тепер працював над чимось, що скидалося на примітивну глиняну машкару.

— Вітаю.

Обличчя пацієнта осяяла широка усмішка, аж ясна стало видно.

— Як ся маєш?

— Добре.

Фрер сів поруч. Почав здалеку:

— Ти вже думав про те, що розповів мені вчора?

— Ти маєш на увазі мої… спогади? Навіть не знаю. Сьогодні вранці до мене підійшла якась жінка, дуже приємна. Вона назвала мене Патріком…

Він замовк. Сидів, не відводячи очей від своєї машкари. Наче в’язень, що невдало втік із буцегарні. Фрер чув, як він гучно ковтає слину.

І тоді Матіас зважився.

— Я допіру розмовляв із Сільвією.

— Сільвією?

Здоровань завмер. Зіниці його розширилися, наче у звіра, що провадить нічний спосіб життя. Напевне, в цілковитій пітьмі безпам’ятності для нього засяяв тоненький промінчик світла. Фрер і так хотів під час майбутнього сеансу розворушити його глузд, щоб показати пацієнтові правильний шлях до себе. Та зараз йому стало зрозуміло, що механізм відновлення пам’яті вже почав діяти — Патрік Бонфіс просто-таки на очах ставав самим собою. Лікареві залишалося тільки прискорити той процес.

— Я одвезу тебе додому, Патріку.

— Коли?

— Сьогодні.

Ковбой помалу похитав головою. Незакінчена машкара випала в нього з рук, і він перевів на неї погляд. Ось і все. Це квиток в один кінець, і дороги назад не буде. Що ж стосується Фрера, то він як психіатр усі свої надії пов’язував із поверненням пацієнта до Країни Басків. Там, у знайомій обстановці та за підтримки близької людини, він знайде своє Я.

Але тепер Матіаса охопили сумніви. Коли до втікача повертається пам’ять, він найчастіше забуває вигадану особистість. І Фрер боявся, що Патрік заразом забуде і про те, що бачив на вокзалі. Однак заводити розмову з ним про Паскаля Мішелля він не буде.

Фрер підвівся і приязно торкнувся Патрікового плеча.

— Відпочивай. Я зайду по тебе після обіду.

Чолов’яга у стетсонівському брилі кивнув. Із його обличчя неможливо було збагнути, чи радий він новому поворотові подій, чи, навпаки, вони засмутили його. Фрер хутко ішов назад, до свого кабінету. Двері. Ключі. Столи і ліжка, наглухо прикручені до підлоги. І непозбутнє враження, наче він наглядач, що стереже чужі душі.

Він попросив секретаря придбати йому свіжих газет і подзвонив Сільвії, щоб попередити про їх приїзд. Жінка, здавалося, була й досі приголомшена.

Наприкінці розмови він із пафосом сказав:

— Найкоротший шлях Патріка до самого себе — це ви.

Вони домовилися зустрітися о третій годині дня в порту Ґетарі, і Фрер поклав слухавку. Він просувався вперед навмання. Ще ніколи йому не доводилося стикатися з такою ситуацією. На мить у нього виникла спокуса зателефонувати капітанові Шатле і сповістити їй ту новину. Потім він згадав, що розлучилися вони не друзями. А головне, він пошив у дурні експерта з криміналістичної служби. Цікаво, за таке карають?

Залишалася ще одна проблема. Уранці Анаїс мала отримати результати аналізів, про які він довідався минулої ночі. Наявність планктону на руках ковбоя і в ямі посилить її підозри до нього. Може, вона захоче взяти його пацієнта під варту. Найліпше буде завезти його подалі. Якщо вже геть не пощастить, вони пошлють когось за Патріком до Ґетарі, та в нього буде день чи два, щоб у знайомій обставі згадати, хто він такий.