Деколи Анаїс почувала якийсь дискомфорт. Незрозумілий. Її охоплювала паніка. Її змагав жах у присутності батька. Наче її тіло знало те, що залишалося невідомим її свідомості. Що саме?

Відповідь вона отримала 22 травня 2002 року.

Вона була надрукована на сторінках газети «Сюд-Вест».

Стаття вийшла під заголовком «Кат у наших виноградниках». Автор її був тележурналіст, що незадовго перед тим подивився документальний фільм, знятий для каналу «Арте» і присвячений ролі французьких військових у діяльності південноамериканських диктатур у 70-х роках. Активісти ультраправих рухів, колишні члени Секретної військової організації, відставні агенти Служби громадянського сприяння співрацювали з кривавими режимами як інструктори. Знайшлися і такі французи, що брали безпосередню участь у репресіях. Так, відомий винар, що працював у Чилі, особисто орудував ескадронами смерті. Він і не збирався ховатися під псевдо. Усі знали його як уродженця Аквітанії Жана-Клода Шатле. Удень — винар. Уночі — кат і вбивця.

Після публікації статті телефон удома дзвонив без угаву. Новина поширилася містом наче пожежа. В університеті Анаїс чула приглушений шепіт у себе за спиною. На вулиці перехожі озиралися на неї. Незабаром фільм продемонстрували на каналі «Арте». Істина вихлюпнулася назовні. У кадрах були світлини її батька — він був молодший і не мав такого імпозантного вигляду, до якого звикла Анаїс. Про нього казали як про «чільну постать в організації тортур у Сантьяго». Свідки згадували його виправку, сивуватого чуба і світлі очі, а головне, кульгавість, через яку його неможливо було переплутати з кимось іншим. Жан-Клод Шатле кульгав на одну ногу змалку, бо якось невдало впав із коня.

Люди, яких він катував, розповідали про його м’який голос і ті звірства, що він коїв: електрошок, понівечення, видалення кісток і впорскування камфори. В арсеналі у Кульгавого, El Cojo, як його прозивали, була улюблена витівка: щоб спровадити на той світ чергового в’язня, він пускав йому в горлянку живу гадюку. Свідки протилежної сторони, переважно військові, казали, що Шатле, молодий учень генерала Осареса, який служив в Аргентині, зробив неоціненний внесок у формування і підготування загонів бойовиків…

Анаїс дивилася фільм у гостях, у подруги. Приголомшена, вона втратила голос. Наступними днями місцева преса оприлюднила відразу декілька статей. Батько від тих атак замкнувся в гордому мовчанні й покропив дім святою водою — він-бо завжди був ревний католик. Анаїс була приголомшена; вона зібрала свої речі. Їй був уже двадцять один рік, і від матері, що призначила її своєю єдиною спадкоємицею, у неї залишалися сякі-такі грошенята від продажу землі в Чилі.

Вона винайняла двокімнатне помешкання на центральній торговій вулиці Фондодеж і відтоді жодного разу не бачилася з батьком. Та її невідступно переслідували слова свідків, що змальовували Кульгавого. Його балачку. Його жести. Його руки.

Ті самі руки, що звично бралися за електричні контакти picana[10]. Руки, що мордували, різали, кололи інших людей. Ті руки купали її, коли вона була дитиною. Тримали її, проводжаючи до школи. Боронили від усього на світі.

Як по правді, вона передчувала все це. Наче її матінка, замурована в божевіллі, встигла подумки сповістити їй свою страшенну таємницю: вона побралася з дияволом. І Анаїс була донька цього диявола. На ній лежало прокляття крові.

Голос до неї потроху повернувся, так само як і вона повернулася до нормального життя. Навчання на правничому факультеті. Диплом. Вища державна школа офіцерів поліції. Скінчивши її, Анаїс попросила місяць на роздуми. І подалася до Чилі. Вона добре розмовляла іспанською, недарма ж у її жилах бігла чилійська кров. Розшукати батьків слід виявилося просто. Гадюка уславився в Сантьяго. За місяць вона провела розслідування. Зібрала речові докази, свідчення, світлини. Матеріалу виявилося досить, щоб домагатися екстрадиції батька із Франції до Чилі чи принаймні для підтримання позовів чилійських утікачів у Франції.

Та вона нічого цього не зробила. Не звернулася до суду. Не зв’язалася з адвокатами потерпілих. Просто повернулася до Бордо. Орендувала в банку панцерну шафу і заховала там зібрані документи. Замикаючи ту залізну коробку, вона оцінила чорний гумор ситуації: то було її перше розслідування, її бойове хрещення в ролі працівниці поліції. Та вона розуміла, що програла. У неї забрали все. Дитинство. Походження. Особистість. І майбутнє віднині уявлялося їй чистим аркушем.

Вона звелася на ноги й розсунула галуззя. Напад минувся. Як завжди, Анаїс дійшла до того ж висновку, що й передніше. Їй треба знайти собі чоловіка. Терміново. Чоловіка, що в його обіймах минуться всі її згадки, всі її страхи і весь її біль. Вона втерла сльози, обтрусила коліна і почвалала вгору по схилу. Чоловік у її житті. Вона думала не про координатора з криміналістичної служби, отого привабливого араба, і не про дурнів у мережі.

Вона думала про психіатра.

Рафінований інтелектуал у бібліотеці з полицями зі сполірованого дерева.

Їй хотілося поринути у мрії, та образ Фрера повернув її до вбивства. Вона перевірила мобільника. Нових повідомлень нема. Ото й добре. Можна буде хоч поспати трохи. А завтра зранку взятися до розслідування. Для неї вже розпочався зворотний відлік.

Вона підійшла до авто. Холоднечі вже не відчувала. Тільки в очах трохи пекло — забагато плакала. У горлі стояв гірко-солоний присмак.

Вона відчинила дверцята, аж задзеленчав телефон.

— Алло?

— Це Зак.

— Де ти пропадав, скажи на милість?

— На півдні. Знайшов твого бугая.

— Ви певні цього?

— На всі сто відсотків. Це Патрік. Патрік Бонфіс.

Медсестра стояла напроти його стола, узявшись у боки. Міріам Феррарі. Тридцять п’ять років. Зріст один метр сімдесят сантиметрів. Вага вісімдесят кілограмів. Фрер добре знав її. Дужа, як чоловік, та добра, мов нянька. Вона ще не скинула пальта, і з плеча звисала сумка. Вона прийшла до відділення вранці у понеділок і почала вимагати зустрічі з Матіасом Фрером.

Вона щойно впізнала ковбоя-забудька у коридорі відділення.

Психіатрові аж не вірилося в такі збіги обставин.

— Я з басків, пане. Моя родина мешкає в Ґетарі, в селі на узбережжі, неподалік від Біарріца. Кожними вихідними я їду додому. У мого зятя продуктова крамниця біля фронтону. І ось…

— І що ж?

— Приходжу сьогодні на роботу і бачу його. Я відразу його впізнала. Та це ж, думаю, Патрік! Патрік Бонфіс. Рибалка. Його в нас усі знають. У нього свій човен біля причалу.

— Ви з ним розмовляли?

— Авжеж. Здоров, кажу, Патріку. Що ти тут робиш?

— А він щось відказав на те?

— Та нічого. Але ж і це відповідь, правда?

Фрер сидів, опустивши очі, і вивчав предмети на столі. Записник. Ручка. Довідник французьких лікарських препаратів «Відаль». Книга з англійською назвою «Diagnostic and Statistical Manual», американський довідник із класифікації душевних розладів. Він дивився на ті звичні речі й розумів, що вони німе свідчення обмеженості його знань. Свідчення його безпомічності.

Якби не випадок, хіба зумів би він з’ясувати особу пацієнта?

— Розкажіть про нього детальніше, — попросив він медсестру.

— Та я не знаю, що й розповідати.

— У нього є дружина чи діти?

— Дружина є. Ну, не зовсім дружина. Ніби подруга. Вони не одружені.

— Як її звати?

— Сільвія. Або ні, Софі. Не пам’ятаю гаразд. Вона в каварні працює, біля порту. Як сезон, звісно. А решту часу допомагає Патрікові. Невода полагодити чи ще там щось…

Фрер записував усе. Він згадав про планктон, що виявили під нігтями пацієнта. Ґетарі розташоване в зоні, де водиться цей мікроорганізм. Патрік Бонфіс. Він підкреслив ім’я.

— Давно вони мешкають у Ґетарі?

— Я й не знаю. Принаймні поселилися там раніше, ніж ми. А ми в Ґетарі вже чотири роки.