— У вас на фермі є запас снодійних препаратів?

— Ні. Як треба приспати бичка, ми викликаємо ветеринара. А в нього свої ліки. І свій пістолет.

— А ви не знаєте когось, хто цікавився б худобою для кориди?

— Знаю. Їх тисячі. Щороку приїздять до нас на свято.

— Маю на увазі людину, що вешталася коло вашої ферми. Ніхто тут не тинявся, не пхав носа?

— Ні, таких не було.

Анаїс вдивлялася в перерубану шию худобини. Мертві тканини прибрали темно-синьої барви. Наче кошик зі стиглою ожиною, подумала вона. Поверх рани лисніли якісь дрібні кришталики.

— Розкажіть, як вони гинуть.

— Що?

— Як бугай гине на арені?

Фермер стенув плечима.

— Матадор заганяє йому в загривок шпагу по самісіньку гарду[16].

— Який завдовжки клинок шпаги?

— Вісімдесят п’ять сантиметрів. Щоб сягнув артерії або легеневої вени.

Анаїс ніби навіч побачила, як гострий клинок пронизує чорну шкіру, прошиваючи органи і тканини. А ось і вона маленьким дівчам сидить на кам’яних східцях амфітеатру. Від жаху вона притуляється до батька, а він обнімає її, захищаючи. І регоче. Мерзотник.

— Але перед цим пікадор перерубує бичкові потиличне сухожилля списом, — сказала вона.

— Авжеж.

— Потім до діла беруться бандерильєро. Вони розширюють рану, щоб побігла кров.

— Якщо у вас на це є відповідь, то нащо питати?

— Я хочу скласти чітке уявлення про всі етапи умертвіння бичка. Це ж досить кривава картина?

— Нітрохи. Усі травми мають внутрішній характер. Матадор не повинен зачіпати легені. Публіка не любить, як бугай харкає кров’ю.

— Ви мене дивуєте. То матадор своєю шпагою просто завдає милосердного удару?

— Послухайте, чому ви до мене прискіпались оце? Що вам насправді од мене треба?

— Я хочу з’ясувати, чи убивця міг бути матадором.

— Швидше різником.

— Хіба це не те саме?

Mayoral подався до дверей, показуючи, що балачці край. І знову вона все зіпсувала. Анаїс наздогнала його на порозі. Дощ уже вщух, крізь хмари проглянуло сонечко, і калюжі засяяли мов люстерка.

Замість того, щоб спробувати прихилити до себе фермера, вона не втерпіла і поставила ще одне запитання.

— А правда, що бичків для кориди ніколи не підпускають до самок? Щоб лютіші були?

Бернар Рампаль обернувся до неї і процідив крізь зуби:

— Тавромахія — це мистецтво. І, як і кожне мистецтво, воно має свої закони. Віковічні закони.

— А мені казали, ніби в оборах вони намагаються вилізти один на одного. Як ви гадаєте, якби публіка дізналася, що всі ваші бугаї — гейки, їй це сподобалося б?

— Забирайтеся відсіля.

На біса! На біса! На біса!

Вона сиділа за кермом і вголос проклинала себе. Учора зіпсувала розмову з лікарем, що полюбляє гольф. Сьогодні з фермером, який знав про бичків усе. Вона просто не може не бути агресивною. Не може не псувати все своїми дитячими наскоками і жалюгідними провокаціями. Їй доручили серйозне кримінальне розслідування, а вона грається в підлітковий бунт проти буржуазного способу життя.

Кров гупала у скронях. Лице вкрилося холодним потом. Якщо хтось із них зателефонує до прокуратури, їй гаплик. Справу передадуть іншому працівникові поліції. Досвідченішому. І не такому імпульсивному.

Діставшись Вільнев-де-Марсана, вона зупинила авто. Висякалася. Ще раз попирхала ліками в горло і закапала носа. Треба було заглянути до жандармерії, та її опосіли сумніви. Тепер як ніколи треба бути дипломатом, а вона просто нездатна до цього. Надто ж тепер. Та нехай. Пошле до них Ле Коза. У нього талант на такі речі.

Вона ввімкнула запалювання і натисла на газ. Цього разу вона не стала кружляти по шосе департаменту, а якомога хутчіше виїхала спершу на магістраль N10, а потім на Е05. І подалася до Бордо.

Задзеленчав мобільник. Не відриваючи погляду від шосе — авто рухалося зі швидкістю сто вісімдесят кілометрів на годину, — вона плечем притиснула до вуха телефон.

— Це Ле Коз. Я цілу ніч прочісував мережу. А вранці обдзвонив усі загси і служби соціального захисту.

— Кажи, але коротко.

— Філіпп Дюрюї народився в Каєні у вісімдесят восьмому році. Батьки невідомі.

— Навіть мати?

— Навіть вона. Мати відмовилася від нього, а в цих випадках гарантується анонімність. Звичайно, можна дізнатися, але тут потрібен офіційний запит…

— Далі.

— Його взяв під опіку дитячий відділ служби соціальної допомоги населенню. Він поміняв декілька інтернатів і родин. Поводився тихо, принаймні більш-менш. У п’ятнадцять років опинився в Ліллі. Вступив до профтехучилища, на відділ підготовки працівників громадського харчування широкого профілю. Потім мав працювати у їдальні. Провчившись там декілька місяців, раптом усе покинув. Знайшов десь пса і вирушив у мандри. За два роки його бачили на фестивалі в Орільяці.

— Що за фестиваль?

— Вуличного театру. Там його затримали за вживання наркотиків. Та незабаром відпустили — адже він був неповнолітній.

— Які наркотики він вживав?

— Амфетаміни, екстазі, кислоту. Потім його ще два рази затримували, тобто принаймні двічі. І завжди на фестивалях. Року або рейву. У квітні 2008 року — в Камбре, а в 2009 — у Мійо.

— Знову за дурман?

— Ні, за бійки. Хлопчина він був задерикуватий. Надто ж не любив викидайлів у барах.

Анаїс не забула, який вигляд мало тіло вбитого хлопчини. Шкіра і кістки. Та, певне, він був не з боязливих. А може, просто завжди під дурманом? Принаймні навряд чи дозволив уколоти собі невідому дозу, не з власної волі. Отож, убивця задурив йому голову…

— Гаразд. А що останнім часом?

— Найсвіжіша інформація стосується січня цього року.

— У Бордо?

— У Парижі. Ще один концерт. 24 січня 2010 року в залі «Елізе-Монмартр». Дюрюї там знову встряв у бійку. У нього знайшли два грами героїну. Його забрали до комісаріату Гут-д’Ор. Спершу до витверезника, а потім до камери попереднього ув’язнення. За вісімнадцять годин за рішенням суду відпустили.

— Справи не завели?

— Два грами — це для особистого споживання.

— Що потім?

— Потім нічого. Аж до ремонтної ями. Можна припустити, що він повернувся в Бордо наприкінці січня.

Не варто детально простежувати життя цього бурлаки. Увагу слід звернути на останні його дні. Тоді він і зустрівся з убивцею, і той не належав до волоцюг.

— Від решти новини є?

— Джафар цілу ніч згаяв із волоцюгами.

У неї потепліло на серці. Усупереч її наказу ні Ле Коз, ні Джафар не розбіглися спати додому. Один за всіх, і всі за неї…

— Щось дізнався?

— Та небагато. Дюрюї майже ні з ким не водився.

— А що в нічліжках? У безплатних їдальнях?

— Він зараз ходить по них.

— Що в Конанта? Усі плівки переглянув?

— Ще дивиться. Але в нього поки що нуль. Дюрюї на жодній нема.

— А Зак?

— Про нього нічого не знаю. Наче зранку мав трусонути дилерів. Як я второпав, ти його лишила замість себе.

Ле Коз говорив сухо, та Анаїс не мала часу порпатися в його кривдах. Їй спала на думку нова ідея.

— Зателефонуй Джафарові. Нехай шукає собаку.

— А що з тим собакою? Ми обдзвонили всі притулки. Ніяких слідів того пса. Тим паче що ми навіть породи його не знаємо. Найпевніше, убивця порішив його і десь закопав.

— Треба побалакати з різниками. Обійти ринки. Особливу увагу звернути на гуртових продавців. Сам подумай, адже Дюрюї повинен був якось годувати того пса.

Ле Коз мовчав, здається, він був розгублений.

— Не втямлю, що ти хочеш дізнатися…

— Нам потрібен свідок. Хтось міг бачити Дюрюї в товаристві іншого чоловіка. Того, що врешті і зробив йому смертельного укола.

— Різники навряд чи розкажуть нам про нього.

— І щодо вбрання. Де купував собі одяг Дюрюї? Або на складах, де за копійки віддають неліквіди, або в «Еммаусі». Перевірте їх усіх. З’ясуйте, коли він там з’являвся востаннє.