— Мені здається, він переважно сидів у своєму лігві.

— Авжеж. Тож потрібно знайти місце, де він зазвичай жебракував. Не забувай, що раніше цю саму роботу виконав убивця. Він його помітив. Простежив за ним. Вивчив усі його звички. Нам доведеться зробити те саме. Може, нам пощастить зловити його тінь. Нові фото Дюрюї вже готові?

— Так, після затримання його фотографували.

— Показуйте ці світлини всім, із ким будете розмовляти. А мені надішли їх на айпод.

— Добре. То що мені зараз робити?

Анаїс звеліла йому розробляти слід ліків. Перевірити всі рецепти на імальген і кетамін, виписані в Аквітанії. З’ясувати, чи не було випадків пограбування у клініках і фармацевтичних лабораторіях. Ле Коз відказав, що все виконає, та особливого ентузіазму в його голосі не було.

Перш ніж скінчити розмову, вона попросила його зателефонувати до жандармерії Вільнев-де-Марсана і чемно — вона особливо підкреслила це — поцікавитися, чи немає в них новин.

Вона вже під’їжджала до Бордо. Думала вона зараз про того пещеного колегу, з яким допіру балакала. Лейтенант відзначався однією цікавою особливістю — жив розкішно, а заробляв небагато. Пояснити це родинною заможністю теж не можна було: його батько, простий інженер, уже був на пенсії. Раніше чи пізніше цими обставинами мав зацікавитися відділ внутрішніх розслідувань, та Анаїс запитань собі не ставила, бо знала на них відповідь.

Та метаморфоза сталася з її колегою 2008 року, після пограбування кам’яниці на проспекті Фелікса Фора. Ні, Ле Коз не був грабіжник, та він провадив слідство в цій справі. І декілька разів розмовляв із господинею кам’яниці, вже не надто молодою баронесою, що володіла однією з найліпших марок вина, яке вироблялося в районі Медока. Після того знайомства в Ле Коза з’явився годинник «Ролекс», авто «Ауді-ТТ» і чорна кредитна картка «Інфініт». Грабіжників він так і не знайшов, зате знайшов своє кохання. І те кохання суттєво поліпшило його добробут, як подейкували в коридорах комісаріату. До речі, якби сталося навпаки, це нікого не здивувало б.

Знову задзеленчав телефон. Джафар.

— Ти де? — запитав він.

— Під’їжджаю до Бордо. Щось викопав?

— Рауля.

— Це хто?

— Останній, хто розмовляв з Дюрюї до того, як його закатрупили.

На скронях Анаїс знову виступив піт. Напевне, в неї температура. Не кидаючи керма, вона ковтнула з аптечної пляшечки.

— Розповідай.

— Рауль — це жебрак, живе на набережній. Біля Сталінградського майдану, на лівому березі. Дюрюї вряди-годи ходив до нього.

— Коли вони бачилися востаннє?

— У п’ятницю 12 лютого, десь надвечір.

Либонь, тоді, коли його забили. Дуже важливий свідок.

— Як він сказав, Дюрюї збирався на якусь зустріч. Того ж таки вечора.

— З ким?

— З янголом.

— З ким?!

— Так сказав Рауль. А йому таке сказав Дюрюї.

Анаїс почувалася розчарованою. Алкогольна маячня. Або маячня під дурманом.

— Ти привіз його до дільниці?

— Не до нашої. У комісаріат на вулиці Дюко.

— Чому туди?

— Найближче було. Він зараз у витверезнику.

— О десятій ранку?

— Зачекай, то сама побачиш.

— Я на хвильку загляну на Франсуа-де-Сурді, а потім відразу до них. Хочу сама його допитати.

Вона завершила розмову. До неї поверталася надія. Зрештою їхня ретельна праця виправдає себе. Вони детально з’ясують пересування і вчинки жертви і дістануться до його вбивці. Вона перевірила, чи прийшли на айпод світлини Дюрюї. Прийшли, і то декілька. Молодий панк був не дуже гарний собою. Кудлата темна чуприна. Темні очі з кружалами довкола них. Пірсинг на скронях, на крильцях носа, у кутиках вуст. Чудернацький хлопчина. Наполовину панк, наполовину гот. І стовідсотковий фанат неформальної музики.

Вона вже рухалася містом, уздовж набережної. Над еспланадою Кенконс сяяло сонце. З неба, наче промитого зливою, на ще мокрі дахи струмувала сліпуча блакить. Анаїс звернула на бульвар Клемансо, поминула розкішний квартал Ґранз-Ом і, щоб не потикатися до середмістя, подалася вулицею Жудаїк. Вона не думала над маршрутом: рефлекс служив їй навігатором і провадив її сам.

На вулиці Франсуа-де-Сурді вона хутко побігла до свого кабінету і перевірила пошту. Надійшов звіт від координатора криміналістів, того красеня араба. Вони зробили сенсаційне відкриття: у глибині ями знайшлися часточки особливого різновиду планктону, що водиться в морі біля Баскського узбережжя. Та головне, точнісінько такий самий планктон виявили під нігтями того чолов’яги, що згубив пам’ять, — ковбоя з клініки П’єра Жане.

Анаїс нетерпляче зняла слухавку телефона. Це прямий зв’язок поміж злочином і велетнем-забудьком! Дімун повторив усе, що виклав у своєму звіті, а потім спитав:

— Ви знаєте психіатра на ймення Матіас Фрер?

— Так.

— Він експерт у цій справі?

— Ми не залучали експертів. Нащо, як у нас нема поки що жодного підозрюваного? А чому ви запитуєте?

— Він телефонував мені вчора ввечері.

— І що він хотів?

— Дізнатися про результати аналізів.

— З місця злочину?

— Ні. Зі зразків, які взяли з рук чолов’яги з амнезією.

— І ви все йому розповіли?

— Він казав, що телефонує від вашого імені.

— А про планктон у ямі ви теж йому сказали?

Дімун нічого не відповів, та його мовчання було досить промовисте. Вона не могла гніватися ні на психіатра, ні на криміналіста. У кожного тут свій інтерес. На війні, як на війні.

Вона вже хотіла було повісити слухавку, аж Дімун раптом знову озвався.

— Маю для вас іще дещо. Саме тоді, як я надсилав вам свій звіт, з’явилися нові результати. Я спершу очам своїм не повірив.

— І що ж воно?

— Ми обробили стіни ями методом хімічної трансмутації. Це новий спосіб, завдяки йому можна знімати відбитки навіть із мокрої поверхні.

— І ви знайшли відбитки?

— Декілька. І це не відбитки пальців жертви.

— Ви порівняли їх із відбитками забудька?

— Щойно. Це не його сліди. В ямі побував іще хтось.

Їй аж морозом продерло. Третій. Убивця?

— Надіслати їх вам? — не дочекавшись відповіді, запитав Дімун.

— Давно вже треба було це зробити.

Навіть не попрощавшись, вона кинула слухавку. Авжеж, гарна стратегія зваблення вродливого чоловіка! Та їй зараз воно було анідесь. Тільки розслідування важило. Перш ніж податися до комісаріату на вулицю Дюко, вона набрала номер Закрауї, бо у відділку його не було.

— Заку, в тебе є новини?

— Поки що нема. Опитую дилерів. Дехто знав Дюрюї, та ніхто не чув про чистий героїн. А ти що дізналася на фермі?

— Потім розкажу. Зроби мені ласку, добре? Заїдь до клініки П’єра Жане і перевір, чи там ще забудько з вокзалу Сен-Жан. І попередь психіатра, його звати Матіас Фрер, що вдень я заїду з ним побалакати.

— Із психіатром чи із забудьком?

— З обома.

— Дивне відчуття — повертатися додому.

Вони котили по магістралі N10, прямуючи до Країни Басків. Вибралися раніше, ніж планували, ще до півдня. Фрер посадив Бонфіса на задньому сидінні. Здоровань умостився точнісінько посередині й обіруч вчепився у спинки крісел. Наче дітвак.

За декілька годин він геть змінився. До нього на очах поверталася достеменна особистість разом із поведінкою рибалки. Наче його психіка складалася з якоїсь податливої тканини і зараз набувала звичної форми.

— А що Сільвія? Що вона тобі сказала?

— Вона рада твоєму приїздові. Хвилювалася за тебе.

Бонфіс енергійно струснув головою. Широкі криси його бриля затуляли огляд, і Фрерові доводилося стежити за дорогою через зовнішні люстерка.

— Я не можу отямитися, лікарю. Так і не можу отямитися… Що ж ото зі мною скоїлося, га?

Фрер не відповів. Мжичка вкривала лобове скло. Обабіч шляху росли сосни. Ох і ненавидів він Ланди! І цей нескінченний ліс, і ці дерева — надто вже тонкі та прямі, що глибоко сягають корінням у пісок. Ненавидів океан, берегові дюни і пляжі, що схожі були мов дві краплі води. Нескінченна монотонність краєвиду викликала в нього невиразне почуття тривоги.