— То що ти там казав про Філіппа Дюрюї?

Волоцюга втерся рукавом і гучно відригнув. Його червона мармиза була мов дохле звіря, що заплуталося в колючому дроті. Щетина на бороді, чуб і брови стояли сторч, наче спиці, застромлені в закривавлене тіло.

— Фіфі? Знаю я його! Він завжди каже, що серце в нього діє в режимі сто двадцять, а мізки — в режимі вісім і шість.

Анаїс зрозуміла, про що він. Сто двадцять ударів за хвилину — в такому ритмі виконується музика техно. А вісім і шість градуса — міцність пива «Баварія». Пива чемпіонів — панків, рокерів та інших маргіналів. Рауль говорив про Фіфі в теперішньому часі. Отож, не знав про його смерть.

— Як по правді, він схибнутий.

— Мені здавалося, ви з ним друзі.

— Дружба не заважає об’єктивним оцінкам.

Анаїс мало не зареготалася. А це жалюгідне створіння провадило:

— Фіфі то такий, то сякий. То героїн коле, то ні. То слухає метал, то техно. Сьогодні гот, завтра вже панк…

Анаїс спробувала собі уявити спосіб життя покійного хлопчини. Мандри, дурман, бійки. Утіха від героїну, галюцинації від екстазі, ночі під тином, пробудження в невідомих місцях. Хтозна, як потрапив сюди і що робив напередодні. І так день крізь день. А в глибині душі — надія на те, що таки колись злізе з голки.

Рауль почав розпатякувати про музичні вподобання Дюрюї.

— Я казав йому: гівно твоя музика. Вони ж нічого не вигадують, лише крадуть. Мерілін Менсон — це Еліс Купер. Техно — той-таки Крафтверк. А ар-енд-бі…

— Айзек Гейз.

— Авжеж! Крадуть чужі пісні й подають як свої.

— А на що Фіфі жив?

— На жебрущому хлібі був. Як і я оце.

— У Бордо?

— І в Бордо, і в інших місцях. Чуй, а в тебе випити більш нема?

Анаїс дістала з пакета ще одну коробку. Рауль видудлив її вмить. Цього разу не відригував, та Анаїс перелякалася, щоб він не надзюрив у штани. На ньому було пальто з якоїсь ряднини, але таке брудне, що малюнка тканини вже й не видно було. Штани від спортивного костюма від бруду аж сторчма стояли. Зі стертих до корду сандалів виглядали голі чорні ноги. Анаїс намагалася не дихати носом, хоч про всяк випадок намастила ніздрі запахущою маззю «Вікс Вапораб».

Рауль замахнувся і жбурнув коробку в стіну камери. Анаїс утямила, що треба клепати залізо, поки гаряче.

— Кілька днів тому Фіфі казав тобі про янгола…

Рауль забився в куток, сів долі й, соваючи плечима, заходився чухати спину, немов худобина.

— Еге, янгол! — озвався він урешті. — Той чолов’яга пообіцяв дати йому янгольського дурману.

Його убивця. Нарешті балачка звернула в потрібне річище.

Анаїс нахилилася до Рауля і, чітко вимовляючи кожне слово, запитала:

— Він добре його знав?

— Ні, допіру зазнайомилися.

— Що саме розповів він тобі про нього?

— Що той відправить його на небо. І чомусь весь час верзякав про якогось святого Юліана…

— Святого Юліана Гостинного?

— Еге ж, про нього.

— А чому?

Рауля раптом осяяло.

— Фіфі в школу недовго ходив, та цю легенду він добре запам’ятав. Один принц помилково вбив своїх батьків. Утік із дому, став перевізником через річку. І тут якось приходить до нього лепрак і просить перевезти на той берег. Юліан його прийняв у себе, нагодував і зігрів своїм тілом. І тоді той лепрак узяв його на небо. Бо то ж був Ісус Христос. Так ось, Фіфі казав, що той янгол і до нього прийшов. І що він відправить його на сьоме небо…

— Чому він згадав саме цю легенду?

— Тому що його ангел теж був лепрак.

— Лепрак?

— У нього всенька морда була ганчір’ям обмотана.

Анаїс спробувала уявити собі, як усе воно діялося. Чоловік із замотаним обличчям знайомиться з Філіппом Дюрюї. Пропонує йому небувалу втіху. Хлопець починає міркувати про особу милостивця, і уява підказує йому різні версії, зокрема й геть казкові. Цікаво, чи потрапила їхня бесіда бодай на одну спостережну камеру?

— Коли ти бачився з Фіфі востаннє, що він тобі сказав?

— Що ввечері в нього зустріч із лепраком. І що вони разом переправляться через річку. Дурня, одне слово.

— А де вони мали зустрітися?

— Не знаю.

— А ти де з ним бачився?

— На набережній. У районі Сталінградського майдану. Фіфі мало зі шкури не пнувся, так йому кортіло до того лепрака бігти.

— О котрій годині воно було?

— Та не пам’ятаю. Надвечір.

Анаїс не збиралася пропускати жодної подробиці.

— У Фіфі є пес?

— А певно! Як і в кожного бурлаки. Послухай, а ще випити в тебе нема?

— Ні, нема. Як звати собаку?

— Мірван. На честь грузинського святого. Кажу ж тобі, Фіфі геть дурний.

— Пес того вечора був із ним?

— Еге ж.

— А потім ти десь бачив того пса?

— Ні, не бачив. Ні пса, ні Фіфі.

Він балакав дедалі тихіше. Ненадовго вистачило йому снаги. Ось його очі згасли. Може, вино й оживило б його, та в Анаїс більше нічого не було із собою. Вона випросталася, намагаючись не торкатися того сміття, що валялося перед нею.

— Зараз тебе випустять.

Вона постукала в засклені двері камери. З’явився вартовий.

Позаду почувся Раулів голос.

— А з Фіфі що сталося?

— Поки що невідомо.

Рауль зареготався; засклені двері відчинилися.

— Ви, поліцаї, думаєте, що ми дурні, та найбільші дурники — це ви самі. Гадаєш, я не второпав, що Фіфі простягнув копита?

Вона мовчки вийшла з камери. Не вийшла, а вискочила, немов кісточка із гнилого персика. Рукавом витерла мазь під носом. Зиркнула на годинника: дванадцята. Просто-таки фізично відчувала вона, як цокаючи спливають секунди, нагадуючи їй, що зворотний відлік давно вже йде. Як надіялася вона на ту розмову! Та вона майже нічого не додала.

Сідаючи в авто, вона зателефонувала Ле Козові. За дві години її колега став експертом із виробництва і продажу імальгену. Він склав повного списка тих, що протягом останніх чотирьох тижнів виписували рецепти на препарат. Тепер залишалося тільки зателефонувати всім ветеринарам і в усі установи, що спеціалізуються на лікуванні худоби. Жаді слід було перевірити комори, замовлення і звіти про продажі. На цілий день вистачить.

Пощастило з’ясувати, що в січні були пограбовані дві ветеринарні клініки, одна біля Бордо, друга на околицях Лібурна. Та слід цей був безнадійний. Ле Коз попросив консультації і з’ясував, що кетамін має галюциногенну дію. Існує навіть щось на кшталт підпільної мережі, яка поширює цей препарат. Як гадали поліцаї, що займалися розслідуванням обох випадків, підозрювати треба швидше наркодилерів…

Анаїс поцікавилася, як справи у Джафара. Той не дізнався нічого важливого ні про пса Дюрюї, ні про те, де він добував собі одяг. Від Зака й Конанта новин теж не було ніяких.

— Ти в офісі? — закінчуючи розмову, запитала вона.

— Ага.

— Відбитки від криміналістів надійшли?

— Годину тому.

— І що?

— Ще не перевірили. У нас вірус.

Поліційні комісаріати забезпечують найдешевшими комп’ютерами і найпримітивнішими програмами. І те, що вони виходять із ладу мало не щодня, звичне явище.

— А що каже наш експерт?

Експертом вони прозивали між собою лейтенанта, що тиждень провчився на курсах інформатики. Ле Коз промовисто мовчав.

— Ото халепа! — буркнула Анаїс. — Покличте фахівця. Справжнього.

— Він уже працює.

— Хто?

— Сусід зі сходового майданчика. Програміст. Ігри пише.

Анаїс нервово зареготалася. Це вже було занадто. Уявила собі схибнутого на програмуванні дивака, що допомагає поліції. Контркультура у спілці з правоохоронцями.

— І що?

— Уже полагодив усе.

— То ти увійшов до центральної картотеки?

— Ні.

— Чому?

— Ми зошита згубили.

Ще одна халепа! Начальство запровадило правило, що для роботи з кожною програмою треба ввести пароль, тобто комбінацію літер і чисел, які неможливо запам’ятати. Усю ту нісенітницю записували до особливого зошита, одного для всіх.

Нема зошита, то нема і пароля.