Нема пароля, нема і доступу до бази даних.

Анаїс увімкнула запалювання. Експерти! Цокання годинника дедалі дужче дратувало її. Вона сховала телефона і знову згадала про Зака. Він дістав завдання поїхати до клініки і перевірити, чи там ще той забудько, адже він підозрюваний номер один! Чому ж він не дзвонить? Вона знову взяла мобільника.

— Це що ще за дурня?

Вона не розмовляла, а гарчала. Фрер спробував заспокоїти її.

— Як лікар я взяв на себе сміливість перевезти пацієнта…

— Свідка номер один?

— Пацієнта з утратою пам’яті.

— Ви повинні були сповіщати нас про кожне його слово і вчинок.

— Та невже?

Фрер прямував автострадою N10. Ось уже й Анаїс Шатле дізналася про те, що він сам вивіз із клініки Бонфіса. Крім того, вона встигла побалакати з координатором експертно-криміналістичної служби, і той розповів їй про вчорашній обман, а головне, розповів, що на Бонфісових руках і ремонтній ямі виявили сліди планктону. Що ж, вона мала право обурюватися.

— Мене вже нудить од вас! Ким ви оце себе вважаєте? — репетувала Анаїс.

— Як це розуміти — ким я себе вважаю?

— Так ото ж! Корчите тут знавця людських душ! Ставите вбивчі діагнози! Рятівник людства, ти ба! Тут наразі йдеться про вбивство, а це — справа поліції, чорт забирай!

— Повторюю, мій пацієнт…

— Ваш пацієнт — підозрюваний номер один!

— Ви не казали мені цього.

— А ви від учора вже знаєте, що він лишив сліди в ямі. Мало вам цього?

— Нема ніяких доказів того, що він…

— Сприяння втечі — раз. Незаконне отримання інформації у справі про розслідування кримінального злочину — два. Знаєте, скільки вам за це дадуть?

Довкола Фрера знову були нескінченні ландські ліси. Корабельні сосни впиралися верховіттями простісінько в небо. Знову почав накрапати дощ.

— Послухайте, — заговорив він поважно, як ото балакав завжди з шаленими пацієнтами, — у мене є для вас новина. Ми з’ясували особу цього чоловіка.

— Що?!

Матіас коротко виклав події, що сталися в першій половині дня. Анаїс слухала його і не перебивала. Він уже вирішив був, що заслужив у неї на милість, аж вона накинулася на нього мов фурія.

— Ви кажете, що до нього повернулася пам’ять, а потім спокійнісінько везете його до хати?!

— Не вся пам’ять. Він не пам’ятає, що сталося на вокзалі Сен-Жан. Йому…

— Завтра вранці я пошлю по нього поліцію. Ми заарештуємо вашого ковбоя!

— Не робіть цього! Дайте йому бодай декілька днів. Він повинен заспокоїтися, отямитися…

— Ви що там собі думаєте? Що ви на морських купальнях?

Фрер відчув, як йому уривається терпець, і перемігся.

— Ми з вами однаково зацікавлені в тому, щоб Патрік Бонфіс цілком відновив свою колишню особистість. Тільки так він зможе згадати те, що сталося перед тим, як він згубив пам’ять…

— Не його, а вас я першого заарештую!

Вона урвала зв’язок.

Якусь хвилю Фрер ще тримав слухавку біля вуха. Обабіч шляху бігли і бігли сосни. Він допіру поминув Ліпосте і під’їжджав до повороту на магістраль А63. І тієї ж секунди вгледів у люстерку заднього огляду відблиск фар. За ним ішов чорний всюдихід. Фрер ладен був заприсягнутися, що півгодини тому бачив це авто.

Він запевняв себе, що це ще нічого не значить. За нинішнього часу водіння стало суто механічною справою. Авто прямують одне за одним, на кожному стоїть обмежувач швидкості, а люди, які сидять за кермом, тільки й клопоту мають, щоб не натрапити на радар або дорожню поліцію. Та біле світло фар і далі переслідувало його…

Він знову спробував заспокоїтися, аж йому здалося, неначе він упізнав двох чоловіків, які сиділи в авто. То були ті хлопці в чорному, що вешталися біля його хати. Лише тоді він звернув увагу на марку авто. Всюдихід «ауді». Модель Q7.

Матіас різко скинув швидкість, кілометрів на тридцять. Крізь завісу дощу він побачив, що «ауді» точнісінько повторило його маневр. У глибині ока спалахнув біль, неначе під черепом, пульсуючи, увімкнувся червоний сигнал тривоги.

Він притиснув акселератора. Всюдихід теж піддав ходу, не відпускаючи його від себе ні на метр. Біль за оком дедалі посилювався. Матіасові здалося, ніби в його голові спалахнув ліхтар. Пальці вкрилися липким потом, аж нелегко стало тримати кермо. Дощ шалено бив прямо в лобове скло, засліплючи Фрера, здавалося, наче потік намагався змити все з поверхні землі.

Раптом він побачив відгалуження від шосе. Не замислюючись, Фрер крутнув кермо праворуч. Він навіть не встиг прочитати на вказівнику назву населеного пункту. Зараз він був у самісінькому осерді Ланд. Шлях вивів його на шосе департаменту, він ще раз звернув праворуч і додав газу. Кілометр. Два кілометри. Довкола стіною стояли сосни. Ні села, ні хатини, ні станції автосервісу. Нічого. Ідеальне місце для нападу. Він зиркнув у люстерко заднього огляду. «Ауді» йшла за ним наче приклеєна. З увімкнутими фарами.

Фрер понишпорив у кишені й добув мобільника. Знизив швидкість до сімдесяти кілометрів за годину. Обрав у меню опцію «Фото» і спрямував об’єктива на авто. Потім збільшив масштаб і спробував зловити в кадр решітку радіатора, по якому рікою текла вода. Його цікавили номери автомобіля. Він зробив декілька знімків, міняючи ракурс, потім знову притиснув педаль газу. Попереду нічого не було видно, крім прямовисних цівок дощу і дерев, що стояли щільними лавами. У нього було враження, наче він пропихається крізь ґратчасту огорожу.

І тут праворуч з’явився ґрунтовий прослідок.

Наче відкрита рана, що зяяла в зеленому тілі того лісу.

Фрер звернув, і авто відразу ж загрузло в грязюці. Він позадкував, потім рвонув уперед. Двигун аж гарчав, але авто буксувало на місці. Лобове скло заляпало брунатними бризками. Тут потрібне було авто з чотирма тяговими колесами. Він зиркнув у люстерко заднього огляду. Всюдихід зник.

Він знову притиснув акселератора. Авто завищало, гаркнуло, але видряпалося з ями. Знову сосни. Папороть. Ялівець. Фрер насилу просувався вперед. У шибки стукали гілляки, з-під коліс летіла грязюка, зусібіч лунав тріск галуззя. Авто ледве повзло, продираючись крізь чагарі, провалюючись у вирви і підстрибуючи на горбках.

Фрер сидів, учепившись за кермо, і не зводив очей із дороги. Підсвідомо він чекав якоїсь завади у себе на шляху. Здоровезної калюжі. Рову. Бурелому.

У світлі фар промайнуло дерево, що лежало впоперек прослідку. Фрер натиснув на гальма і заразом крутонув кермо. Кілька секунд — це зовсім небагато, та їх було доста, щоб відчути, що зараз загинеш. Авто вихнуло вбік і втелющилося в болото. Двигун заглух. Колеса заклинило.

Фрерові й дух забило. Кермо впиралося в ребра. Чолом він стукнувся в лобове скло. Всеньке тіло боліло. На обличчі була кров. Утім, він розумів, що ще легко відбувся. Якусь часину він посидів, скоцюрбившись над кермом, відчуваючи, як із кожною хвилиною кров хутчій струмує жилами.

Дощ барабанив по даху і шибах авто, шмагав по гілляках дерев. Матіас насилу розстебнув ременя безпеки. Зачепив двома пальцями клямку дверей і натиснув плечем. Вилетів із розгону надвір і шубовснув у калюжу. Потім звівся на одне коліно. Дощ періщив мов несамовитий. Всюдихода не видно було ніде. Таки відірвався він од них.

Він ледве зіп’явся на ноги. Зіпершись спиною на авто, глянув на свої руки. Вони дрібно тремтіли. І в тому ж таки шаленому ритмі калатало серце. Отак він постояв декілька хвилин. Шум дощу перемежовувався з квилінням вітру у верховіттях дерев. Матіас заплющив очі. Його охопило відчуття, наче він стоїть по шию у воді. Він справді змок мов хлющ, та вода змивала з нього залишки страху, що його допіру зазнав. Він вдихав запахи живиці, моху й опалого листя. Аж усвідомив, що закляк.

Коли він страшенно промерз і серце перестало шалено гамселити, то знову заліз в авто. Зачинив дверцята. Увімкнув опалення до краю. І замислився. Хто ті двоє? Чому вони його переслідували? Може, вони на шляху його чекають? Відповіді на ті запитання не було.