Він обійшов споруду вокзалу. З одного боку була будова, де знай кипіла робота. Скрізь височіли піднімальні крани, гуркотіли екскаватори, видно було купи будівельних матеріалів і сміття. Пречудово. Він погукав носія, чолов’ягу з візком, одного з тих, які проводять пасажирів на потяг і зустрічають на пероні. Фрер одвів його в куток і пропросив придбати йому квитка.

Чолов’яга в растаманському капелюсі й залізничній помаранчевій камізельці спершу відмовився.

— А чому ви самі не купите його?

— Мені терміново потрібно побалакати телефоном.

— Чому це я повинен вам вірити?

— Це я вірю тобі! — відтяв Фрер, простягаючи йому двісті євро. — Придбай мені квитка до Марселя.

Носій трохи подумав і запитав:

— А прізвище як?

— Нарцис.

Те слово вирвалося саме, він і гадки не мав, звідки воно взялося. Носій обернувся, щоб іти до кас.

— Зачекай. Ще сто євро за твою камізельку і капелюха.

Чолов’яга змовницьки всміхнувся. Остання пропозиція заспокоїла його. Тепер йому все стало зрозуміло. Хлопець хоче дременути з міста, як тут не зрозуміти? Вочевидь, лише зараз носій збагнув, що на вокзалі повнісінько поліцаїв. Він іще ширше усміхнувся. Певне, був не проти пошити в дурні кляту поліцію. Скинув капелюха і камізельку — стало видно, що в нього дреди, довгі, як у Боба Марлі, — і простягнув усе те Фрерові.

— А я поки що постережу твого візка, — сказав той, хутко вбираючись.

Чекав він понад десять хвилин. Стояв, недбало зіпершись на візка, наче йому на все начхати. Поліцаї минали його, та не помічали. Звісно, вони шукали втікача. Того, хто йде, скрадаючись попід стінами і намагаючись обернутися власною тінню. Нащо здався б їм лінькуватий носій у капелюсі, помальованому барвами ямайського прапора, і в залізничній камізельці?

Незабаром прийшов Боб Марлі.

— Прямий до Марселя допіру пішов. Я взяв тобі квитка на потяг Тулуза — Матабіо. Він відбуває о сімнадцятій двадцять дві. О сьомій будеш в Ажені, там пересядеш, о двадцятій п’ятнадцять прибудеш до Тулузи. Пасажирський до Марселя відбуває о двадцять п’ять на першу, вночі, прибуває десь о п’ятій. По-іншому ніяк. Хіба що завтра вранці.

Думка про те, щоб перебути ніч між різними містами, сказати б, на нейтральній території, припала йому до вподоби. Ніхто не буде шукати його цієї ночі у краю Південь-Піренеї. Він лишив негрові решту і сказав, що до відходу потяга побуде в його вбранні.

Чекати залишалося з годину. Поліцаї так само минали його, не звертаючи ніякої уваги. Звичайнісінький носій — Фрер поклав на візок свою сумку, — що відпочиває, поки пасажир купує газети десь у ятці. А сам він і не дивився на поліцаїв. Намагався розібратися в тому, що сталося.

Не міг він бути вбивцею Мінотавра. Щоб таке утнути, йому довелося б роздобути відрізану бичачу голову. І високоякісного героїну. Вистежити Філіппа Дюрюї й заманити його в пастку. Перенести тіло і голову до ями… Нехай через провали в пам’яті його правиця не тямила, що коїть лівиця, та уявити собі, що він чинив усі ці дії задля втілення страшного задуму і про жодну нічогісінько не пам’ятав, було геть неможливо. Філіппа Дюрюї забив хтось інший. Проте відбитки пальців свідчили про те, що і він побував у тій ямі. О котрій порі? Може, він застав там убивцю? Чи прийшов разом із Патріком Бонфісом?

До перону підійшов його потяг. Фрер скинув капелюха і камізельку, покинув візка і подався до вагона. Сів на своєму місці і знову поринув у роздуми. Він присягнувся собі, що ще до прибуття в Ажен знайде відповідь на всі запитання. Та за десять хвилин по тому, як потяг рушив із вокзалу, він уже спав як убитий.

Матіас Фрер зник. Щез, як імла на воді.

Ле Коз і Закрауї подалися до нього додому. Конант і Джафар поїхали до клініки П’єра Жане. Ні вдома, ні на роботі його не було. Анаїс навіть не чекала від них звісток і відразу ж звеліла взяти під контроль автобусні та залізничні вокзали й аеропорти, в’їзди на автомагістралі та шляхи місцевого значення.

Вона надіслала світлини Януша-Фрера до всіх комісаріатів півдня Франції. Зв’язалася з редакціями крайових часописів і домовилася, що вони опублікують його фото вже в завтрашніх ранкових випусках. Зателефонувала до місцевих радіостанцій і продиктувала оголошення із закликом до свідків, які бачили такого чоловіка, звертатися до поліції. Ось-ось мала вступити в дію безплатна телефонна лінія і сайт у мережі. Одним словом, розпочиналася велика гра.

Внутрішній голос підказував їй, що вона помиляється. Вона віддала Фрера на поживу засобам масової інформації та широкої публіки, не кажучи вже про своє начальство, та прямих доказів його вини не мала. Їй телефонував комісар: «Знайдіть його негайно!» Телефонувала Вероніка Руа: «Що за дурня?» Дзвонив префект: «То все гаразд? Ви з’ясували особу злочинця?» Телефонували газетярі: «Правда, що злочинець утік?» Усе воно працювало на її імідж і репутацію і сприяло її кар’єрі. Та ніхто з цих людей не запитав про те, що справді мало значення: «Ви певні, що Мінотавра вбив Януш?»

Тепер вони ловили втікача. Не вбивцю Філіппа Дюрюї, а психіатра, що дременув із міста. І ніщо не свідчило про те, що це та сама людина. Поки не знайдуть остаточних доказів, Фрер, він же Януш, буде тільки свідком злочину. І оголошувати його злочинцем означало бігти поперед воза.

Хоча насправді вони вже запізнилися.

Своєю втечею психіатр уже вирішив свою долю. Хіба ж буде чоловік із чистою совістю тікати від поліції? Читаючи рапорти і звіти, що надходили їй звідусіль, Анаїс у глибині душі весь час проклинала Матіаса. Чому він не довірився їй? Чому не дочекався її в комісаріаті? Вона зуміла б захистити його.

Вона порозкладала папери і зробила перші висновки. Попервах вони подумали, що Фрер поїхав автомобілем. З’ясували, що в нього був автомобіль «Вольво-960» із дизельним двигуном, номер 916 AWX 33. Ні біля хати, ні на стоянці клініки П’єра Жане авта не знайшли. Потім стало відомо, що він подався до аеропорту Бордо-Меріньяк, там зафіксували сигнали його мобільника. Крім того, він узяв у банкоматі дві тисячі євро.

Та цей слід завів їх у глухий кут. Авта біля аеропорту не виявили. Пасажир на ймення Матіас Фрер чи Віктор Януш не реєструвався на жоден рейс літака, що вилітали вдень. Анаїс відразу втямила, що це облуда. Фрер навмисне пустив їх цим шляхом, аби виграти час. Так воно і виявилося. За годину вони знайшли лікаревого мобільника і плаща у смітниці аеропорту.

Відтоді ніяких звісток, ніяких слідів.

Звернення до свідків, як водиться, дало цілу зливу безглуздих, дурнуватих і найсуперечливіших звісток. На жодному контрольному пункті, що були на шляхах, лікареве авто не проїздило. Жоден поліцай і жоден жандарм Матіаса Фрера не бачив. Цілковитий провал на всіх напрямках слідства.

Анаїс анітрохи не сумнівалася: Матіас уже далеко. Принаймні сподівалася на це. Вона й не хотіла затримувати його. Спершу їй треба розібратись у цій справі. Матіас Фрер був причетний до неї, та був лише однією з ланок. У неї залишалися й інші версії. До них і слід було взятися. Вона вже вирішила це. Уранці вона поїде до Ґетарі й побалакає з тим ковбоєм, який згубив пам’ять. Витрусить із нього правду.

18.50.

Не було вже сенсу сидіти в кабінеті. Анаїс підвелася із-за столу і рішуче попрямувала до виходу. Сіла в авто і подалася до кварталу Флемінґ. Сирена. Ліхтар. Ніколи ще на вулицях Бордо не бачили такої кількості поліційних авт і стількох охоронців порядку. Дякую тобі, Януше.

Анаїс рвучко загальмувала. Ось і місце призначення. Кварталу було не впізнати. Поліційні фургони. Службові авта. Машини криміналістів. На вечірку зібралися геть усі.

Вона вимкнула двигуна. Уявила собі, як поліцаї перекидають догори коренем спорожнілий дім. Цю вбогу хату, де ще вчора вона пила шато-лесаж зі звабливим чоловіком. У неї виникло прикре відчуття, неначе чужі люди топчуться по її спогадах.

Поліцаї, що стояли в оточенні, впізнали її й розступилися, пропускаючи до хати. У Фреровій вітальні юрмилися детективи та криміналісти, що скидалися на астронавтів у паперових скафандрах. До неї підійшов Ле Коз і простягнув пару бахіл.