— Надягнеш?

— І так згодиться.

— А якщо там сліди?

— Здурів, еге? Хіба для нас тут є щось цікаве?

Ле Коз мовчки кивнув. Вона наділа лише гумові рукавички. Лейтенант озвався, з повагою зиркаючи на неї:

— Ти мала рацію. Цей чолов’яга — мара якась. Коробки порожні. У хаті жодної особистої речі, жодного документа.

Вона промовчала і ввійшла до кухні. Тут панувала охайність. Бездоганна охайність. Певне, Фрер ніколи не харчувався вдома. Вона відчинила шафки. Тарілки. Ножі, виделки. Каструлі. Харчів геть нема. Щоправда, на одній полиці стояло декілька упаковок чаю. Вона перейшла до холодильника і відчинила двері. Пустка. Тільки надпита пляшка шато-лесажу. Ото вже йолоп. Поставити бордо до холодильника…

З вітальні пролунали кроки, перекриваючи гомін голосів. Анаїс пішла з кухні. Назустріч їй поспішав захеканий Конант.

— Зловили? — запитала вона.

— Ні, але в нас проблеми.

— Які ще?

— Той чолов’яга з вокзалу. Забудько. Патрік Бонфіс. Сьогодні вранці його забили. На березі моря в Ґетарі. Разом із його жінкою.

— Що?!

— Клянуся. Прошили, мов те решето. Поліцаї з Біарріца обіцяли зателефонувати.

Анаїс позадкувала до кухні. Зупинилася біля раковини, ухопившись за неї обома руками. Значить, на шахівниці з’явилася ще одна фігурка. Може, і головна. Хоча, може, і другорядна.

— Є ще одна проблема, — докинув Конант.

— Слухаю.

— Психіатрове авто. «Вольво-універсал». Його знайшли неподалік од берега. Наш лікар якось причетний до стрілянини. До речі, авто його геть подзьобане кулями… Що з тобою?

Анаїс одвернулася від нього і схилилася над раковиною. Відкрила крана з холодною водою і заходилася пити. Увіччю все розпливалося. Кров одпливла від мізків і гупала десь у животі та ногах. Ще трохи — і вона зомліє.

— Фрере… — прошепотіла вона струменеві крижаної води. — У яке лайно ти оце вліз?

Марсель. Вокзал Сен-Шарль. 6.30.

Хоч як це дивно, Фрер почував, що таки відпочив. Він спав, поки їхав із Бордо до Ажена. Спав і від Ажена до Тулузи. На вокзалі в Тулузі подрімав, очікуючи потяга, що відбував опівночі. Потім сів у вагон і спав до самісінького Марселя. Утім, він розумів, що така сонливість — своєрідне зцілення. Утеча від своїх думок. У підсвідомість.

За шибами вікон помалу пропливали будівлі вокзалу. Дивлячись на вкриті памороззю рейки, Фрер відчував, яка холоднеча надворі. Його знову посіли сумніви. Авжеж, Марсель був останнім місцем, де його шукатимуть. Тут він правильно вирішив. Але розслідування обов’язково перекинеться і на це місце. А він зуміє сховатися від патрулів, од поліційних нишпорок і взагалі від усіх, хто знає його в обличчя?

Потяг протяжно зарипів і зупинився. Він прибув із запізненням на півтори години. Фрер обачно зачекав декілька хвилин. І тільки тоді, коли перон заповнили пасажири, він вислизнув із вагона і пірнув у юрму. Сумку він повісив на плече, ноутбука ніс у руці.

Вокзал Сен-Шарль нічим не відрізнявся від вокзалу Сен-Жан. Ті самі скляні стіни. Ті ж таки сталеві опори. Ті самісінькі нескінченні платформи. Те саме білясте світло ліхтарів.

Фрер простував разом із юрмою. Та зненацька завмер, неначе приклеєний.

Наприкінці перону стояв гурт поліцаїв.

Вони були в цивільному, та їхні нахабні мармизи, самовпевнена хода і гострі очі не залишали місця для сумнівів. Отож, Анаїс зі своїми поплічниками відтворила увесь хід його думок. Принаймні передбачила навіть найнеймовірніше: що він повернеться до міста, де його вже зловили колись…

Повз нього пливом пливли пасажири. Їхні валізи били його по ногах. Його пхали чиїсь плечі. Почуваючи, як шалено гамселить серце, він помалу рушив уперед, намагаючись уторопати, що ж робити тепер. Обернутися? Плигнути на колії? Марно. Там стояли два потяги, і шляху до відступу не було.

Фрер знову збавив ходу. Нічний перепочинок скінчився. Він знову почувався зацькованим звіром. А що як?.. Повернутися до вагона, ніби він щось там забув. Дочекатися сприятливої миті й… А як її ото впізнати, ту мить? Щойно перон спорожніє, поліцаї погукають залізничну варту із собаками, обшукають кожне купе, перевірять кожну вбиральню, обнишпорять кожне місце.

Вони злапають його мов щура.

Ліпше вже лишатися тут.

Він ще ішов чи, точніше, не йшов, а плентався. Та відстань до виходу невблаганно скорочувалася. А він так нічого й не вигадав.

— Перепрошую!

Він обернувся. Невисока жіночка однією рукою тягла валізу на коліщатах, у другій тримала торбу і заразом стискала за руку хлопчика років дванадцяти. Оце нагода!

— Вибачте, будь ласка, — усміхнувся він тій жінці. — Може, вам допомогти?

— Дякую, не треба!

Вона поминула його. У неї було зморене люте обличчя й очі, які аж блискавки кресали. Фрер наздогнав її, зайшов уперед і, ще дужче всміхаючись, простягнув до неї руки.

— Дозвольте, я все ж таки допоможу вам. Я ж бачу, як вам важко…

— Відчепіться від мене!

Вона цупко вхопилася за ту валізу і торбу. Хлопчина спідлоба зиркнув на нього. Двоє маленьких вояків, що повстали супроти цілого світу. Фрер задкував, не покидаючи матір із сином.

Ще метрів із п’ятдесят, і він потрапить до лабет поліції.

— А ви мене випробуйте, — запропонував він. — Бодай до краю перону. А потім увімкнете блакитне або червоне світло.

Хлопчина зрадів.

— Як ото в «Новій зірці»?

Фрер сказав це навмання, згадавши телепередачу, яку колись бачив. Співаки-початківці виступали перед вимогливим фаховим журі, що мало сигнали із двома барвами.

Ті слова і скинули напругу. Побачивши, як відреагував син, жіночка раптом аж розслабилася. Спідлоба зиркнула на Фрера і, певне, подумала собі: «А чом би й ні?» І простягнула йому валізку і торбу. Фрер поправив на плечі свою ношу, поклав туди ноутбука і взяв багажа нових знайомців. Обернувся і всміхаючись попрямував уперед. Радісно підстрибуючи, хлопчина висів у нього на руці.

Поліцаї й не глянули на нього. Вони шукали самотнього переляканого і зацькованого втікача, а не батька родини із дружиною і синочком. Та Фрер не поспішав заспокоюватися. Приміщення вокзалу, цей величезний скляний акваріум, захаращений пластмасовими соснами, здавався йому переповненим поліцаями й охоронцями зі служби безпеки. Куди йому тепер іти? У пам’яті не лишилося ніяких спогадів про Марсель.

— Я не знаю Марселя, — озвався він. — Як мені потрапити до середмістя?

— Автобусом або на метро.

— А пішки далеко?

— Вам треба спуститися східцями Сен-Шарль. Вихід до них там, ліворуч. Потім звернути на Афінський бульвар. Він виведе вас на Канеб’єр. Ідіть просто по цій вулиці, нікуди не звертаючи, да самого кінця, і вийдете до Старого порту.

— А ви зараз куди?

— На автовокзал.

— Я проведу вас.

Біля автовокзалу Фрер попрощався з жіночкою і хлопчиком і подався шукати в крижаній пітьмі отого виходу ліворуч. Незабаром він уже стояв біля монументальних східців, що провадили в діл, до міста.

Була сьома година ранку.

Він спустився. Тісно притулившись до кам’яного поруччя східців, під ліхтарем сиділи бурлаки. Довкола валялися пакети з-під дешевого вина, стояли напхані якимись лахами торби. Тут-таки спало декілька псів. Фрерові здалося, ніби ті люди сидять у якійсь величезній калюжі, що складається з убозтва, вина і страху.

Усеньке його тіло струсонув дрож.

Він побачив своє найближче майбутнє.

Спустившись, він зупинився біля східців. Потойбіч шосе була крамниця, де продавали товари для військових. Він перейшов бульвар і прочитав, що крамниця відчиняється о дев’ятій ранку: тут він знайде все, що йому потрібно. Він увійшов до каварні «Великі сходи», що містилася напроти. Сів біля вікна, з якого було добре видно, що робиться надворі, й замовив кави.

У нього забурчало в животі. Від голоду. Він зі смаком з’їв три рогалики і випив ще філіжанку кави. Бурчання заступила нудота. То був страх. Проте перемога, яку він здобув на вокзалі, наповнила його якимось нервовим збудженням. Він замовив чаю і подався до вбиральні, благаючи подумки, щоб його не знудило.