Він знову взяв барильце і вижлуктив з нього добрячу порцію вина за здоров’я марсельських щурів. Утерся рукавом і замовк.

Януш спробував трохи розпитати його.

— Ми з тобою вже зустрічалися?

— А я звідки знаю? Ти давно в Марселі?

— Допіру приїхав. Але я був тут на Різдво.

Бернар нічого не сказав. Він стежив за перехожими. Коли бодай хтось зважувався пройти повз нього, він відразу ж починав смикати ногою бляшанку — той жест, певне, став у нього вже рефлексом. Над склепіннями арки світало, і гамір у порту ставав дедалі гучніший.

— Давно волочишся? — спитав Бернар.

— Уже рік, — збрехав Януш. — Хіба тут роботи знайдеш…

— Усі так кажуть, — навіть не поспівчувавши, відтяв Бернар.

Януш зрозумів його сарказм. Жертви суспільства. Усі, хто опинився на дні, завжди отак виправдовуються, тільки ніхто їм не вірить. Якщо судити з того, як реготав Бернар, усе було навпаки: це суспільство було їхньою жертвою.

— Скільки тобі років? — ризикнув спитати Януш.

— Десь із тридцять п’ять.

Віктор дав би йому з п’ятдесят, як не більше.

— А тобі?

— Сорок два.

— Ого! Певне, добряче било тебе життя…

Януш сприйняв це як комплімент. Його маскарад був переконливіший, ніж він собі гадав. Утім, він усе дужче почувався дедалі бруднішим і занедбанішим. Ще кілька разів переночувати надворі, видудлити кілька плящин вина, перебути кілька вечорів із цими покидьками — і він буде одним із них.

Сусіда ще раз присмоктався до барильця. До нього повернулася його люта веселість. Януш збагнув принцип існування цих людей. Вони жили, щоб пиячити, і ковток дешевого вина скрашував їхнє убоге життя, поки вони відригували. Від ковтка до ковтка, від пляшки до пляшки, потроху вони поринали у стан цілковитого остовпіння. Потім прокидалися й ішли, щоб трохи розім’ятися.

Януш підвівся і пройшов трохи вперед, під арку. Він навмисне виставлявся напоказ. Та ніхто не підморгнув йому, не впізнав. Ніхто не махнув рукою. Ні, він іде хибним слідом. Ніколи не був він частинкою цього наброду.

Повернувшись, він знову сів коло Бернара.

— А люду замало…

— Наших, чи що?

— Еге ж.

— Ти що, з глузду зсунувся? Нас тут до дідька! Щоб тобі давали, треба самому сидіти. Осьо я скоро піду відсіля. — Він раптом розлютився з доброго дива. — Добре, час вже й до праці. А то тільки балакаємо!

Отож, удень Януш може знайти тільки декотрих волоцюг, що жебракують на вулицях.

— А де ти ночуєш? — спитався він знову.

— В Оборі. Тимчасовий притулок для бурлак. Ми прозиваємо його Оборою. Щовечора сотні з чотири збирається. Там добре.

Чотириста волоцюг під одним дахом. Це добре… Чи, може, й недобре? Що ж, поміж ними таки знайдеться бодай один, який упізнає в ньому Віктора Януша. Бернар засмучено помахав порожньою пляшкою.

— Чуєш, а в тебе там грошенят нема часом? Може, ще одну взяли б…

— Може, і є.

— То гайда.

Бернар спробував підвестися, та не зміг — тільки гучно перднув. Януш відчув, як його охопив гнів. Страх, недовіра і відраза переросли в гостре почуття ненависті до цих людських покидьків.

Та він не дозволив собі піддатися цьому почуттю, а замислився. Цікаво, була в нього потаємна причина ненавидіти волоцюг? І чи вона потужна? І чи могла стати мотивом для вбивства?

— Тут неподалік продають вино, — сказав Бернар, нарешті звівшись на ноги.

Януш подався за ним. Його долали сумніви. Подумки він знову і знову повторював слова записки, яку залишив на столі Анаїс Шатле.

Я не вбивця.

Ще одна безсонна ніч. Або майже безсонна.

На сніданок — ліки.

Було вже ополудні. Анаїс Шатле у товаристві Ле Коза їхала до Біарріца. Цілу ніч керувала вона пошуками втікача. Кожна група, кожен кордон були на постійному зв’язку з центральним пунктом, під’єднаним до поліційного управління. У місті перевернули догори дном кожну автозаправну станцію, кожен притулок, кожен порожній будинок, кожну нічліжку. Крім того, звернулися до колег із Марселя з проханням запровадити спостереження за вокзалами й аеропортами — на той випадок, якщо Януш засумує за рідними місцями — хоч Анаїс у це й не вірила.

Усього в її групі працювало понад триста душ: детективи з відділу судової поліції Бордо, працівники антикримінальної бригади, міські жандарми і жандарми з департаменту. Очільниця слідчої групи капітан Шатле за однісіньку ніч стала орудувати цілим військом.

І все марно.

Не натрапили на жоден слід.

Для заспокоєння совісті вони залишили по одному поліцаю в нього вдома і в клініці. Узяли під контроль його банковий рахунок, кредитну картку і телефон. Та Анаїс знала, що все воно дарма. Януш вислизнув у них із рук. І помилки він не скоїть. У тому, який він розумний, вона упевнилась особисто.

Уночі, керуючи пошуками і змагаючись із застудою, через яку її не покидало відчуття, що на ній скафандр, який не дає дихнути, Анаїс провела власне розслідування свого дволикого знайомця. Вона обнишпорила всеньке минуле Матіаса Фрера і Віктора Януша. На безпритульного волоцюгу багато часу не змарновано. Ніяких записів в актах громадянського стану. Ніяких слідів у жодному офіційному джерелі. Анаїс поговорила з поліцаями, що затримували Януша в Марселі. Вони запам’ятали того забіяку. Затримали його в жалюгідному стані, з ножовою раною, і відразу ж одвезли до лікарні. Вміст алкоголю в крові становив 3,7 проміле. Паперів у нього не було. Він назвав себе Віктором Янушем, і те наймення лишилося в протоколі. Інакше кажучи, той чолов’яга виник із небуття на ті кілька годин, коли його тримали в поліційному управлінні Марселя, і знову щез.

Психіатр залишив трохи більше слідів. Анаїс відвідала спеціалізовану клініку П’єра Жане і вивчила особову справу Матіаса Фрера. Дипломи. Записи про прийняття на роботу до державних установ. Характеристика, видана в клініці Поля Ґіро у Вільжуїфі. Усе мало солідний вигляд. І все виявилось облудою.

Уранці вона звернулася до ради фахової медичної асоціації. У Франції ніколи не існувало психіатра Матіаса Фрера. Терапевта з таким прізвищем теж не було. Вона зателефонувала до клініки Поля Ґіро у Вільжуїфі. Про Фрера там ніхто й не чув.

Як роздобув Януш усі ці папери?

Як дізнався, що в клініці П’єра Жане є вакансія психіатра?

О дев’ятій Анаїс знову подалася до клініки. Викликала на бесіду всіх психіатрів. Вони поприходили, не приховуючи свого невдоволення. Такі таємничі, наче і справді винні в чомусь. Про Фрера ніхто нічого не міг сказати цікавого. Лікар поводився скромно, ні з ким не спілкувався. Виявляв високий професійний рівень. Брехун? Ні, це неможливо. Нікому й на думку не спадало поставити під сумнів його компетентність. Із усього цього Анаїс виснувала: Фрер справді здобув медичну освіту і спеціалізацію в царині психіатрії. Але де? І під яким іменем?

Потім вона спробувала дізнатися про походження «Вольво-універсала». Зв’язалася з компанією, яка продала Фрерові авто. Їй сказали, що, купуючи, Фрер показав водійські права, а за авто заплатив готівкою. До речі, ще одне питання: де він узяв гроші, якщо місяць тому бурлакував? Вона увійшла до бази даних дорожньої поліції. Чоловікові на ймення Матіас Фрер ніколи не видавали водійських прав. Техпаспорта він не реєстрував. Страхуваня не оформляв.

Звернулася вона і до банку, і до агенції, в якої він найняв дім. На перший погляд і тут усе було гаразд. У Фрера був рахунок у банку, клініка переказувала туди йому платню. Наймаючи дім, він надав усі необхідні папери. Працівник агенції уточнив: «Він приніс довідки про зарплату за останні роки і податкові декларації». Щоправда, у вигляді ксерокопій, які можна легко підробити.

Знову і знову ставила вона собі те саме запитання: яку наличку наліпити на підозрюваного? Убивця? Шахрай? Ошуканець? Шизофренік? Чому він приходив учора до неї в комісаріат? Хотів здатися? Чи сповістити їй щось таке, що звільнило б його від усіх підозр? Чи розповісти про вбивство Патріка Бонфіса і Сільвії Робен?