Вона знову перечитала записку, що він лишив на столі. Я не вбивця. Проблема була в тому, що й вона так гадала. Фрер не брехав. Інстинкт також підказував їй, що він не розігрував перед нею психіатра. І не морочив їй голову, коли казав, що Патрік Бонфіс не винен і що його завдання — допомогти йому згадати, що саме побачив він на вокзалі Сен-Жан уночі на 13 лютого. Якби він був убивця, то так не поводився б. Хто ж буде шукати докази проти самого себе? То що ж тоді виходить? Невже він теж згубив пам’ять?

Двоє забудьків на один вокзал — це занадто.

Увіччю промайнув вказівник БІАРРІЦ. Вона зосередилася на іншому аспекті справи, який геть ні з чим не пов’язувався. Нащо хтось убив Патріка Бонфіса і Сільвію Робен? Яку небезпеку і для кого могли становити простий рибалка з купою боргів і його подруга?

Відучора вона марно намагалася додзвонитися до відділу жандармерії, що провадив розслідування на Баскському узбережжі. Керівник, майор Мартено, так і не відповів їй. Об одинадцятій ранку, побувши під душем, вона вирішила, що мусить поїхати на місце злочину. Разом із Ле Козом.

— А це що за халепа?

На виїзді з міста утворилася тиснява. Анаїс вийшла з авта й одразу ж упевнилася, що надворі та ж таки клята негода. Похмуре небо. Арктичний холод. Цівки холодного дощу, наче ножицями, різали обличчя. Вона приклала дашком долоню над очима і побачила попереду людей у жандармських одностроях. Вони стояли поперек шляху.

— Увімкнути ліхтаря? — поспитав Ле Коз.

Анаїс не відповіла. Вона намагалася бодай приблизно визначити, які сили правопорядку тут зосередилися. На звичайну дорожню пригоду не схоже. Упоперек шосе напнули заставні стрічки. Довкруги стояли поліційні фургони з мигтючими ліхтарями на дахах. Ні, це не жандарми. Чорні однострої, панцерні жилети й шоломи… Більшість тримала автомати.

— Піду пішки, — нахилившись до Ле Коза, сказала Анаїс. — Як махну, прямуй узбіччям.

Напнула відлогу светра, якого вбрала під куртку, і попрямувала уздовж авт, що непорушно стояли біля шляху. Вона аж дригоніла вся від холоду. Ідучи ковтнула ліків із пляшечки. Наблизившись до тих людей метрів на п’ятдесят, вона високо підняла над головою посвідку з кольорами національного прапора.

— Капітан Анаїс Шатле, Бордо! — гукнула вона суворо.

Ніхто й слова не сказав на те. Чоловіки в каламутних засклених шоломах здавалися чорними роботами-вбивцями, позбавленими власного розуму, бо підкоряються лише наказам згори.

— Хто тут орудує?

Мовчання.

Дощ посилився. Вона бачила, як заборолами шоломів біжать цівки води.

— Хто старшина у вас, питаю?

До неї вже прямував чолов’яга в дощовику.

— Я старшина. Капітан Деланек.

— Що тут скоїлося?

— Такий наказ. Шукають злочинця, який утік.

Анаїс відкинула відлогу. В обличчя вдарили дощові краплі.

— Це мій підозрюваний. Та поки вину його не довели, він не злочинець. Презумпцію безневинності ще ніхто не скасував.

— Таж він божевільний.

— А ви звідки це знаєте?

— Він забив волоцюгу в Бордо. І брав участь у вбивстві двох ні в чому невинних людей у Ґетарі. До того ж він психіатр.

— То й що?

— Психіатри й самі навіжені, бодай наполовину.

Анаїс не стала сперечатися.

— У мене зустріч із майором Мартено. Мені можна проїхати?

Це ім’я послужило гаслом. Анаїс махнула Ле Козові, і той виїхав на узбіччя й помалу покотив до неї. Вона сіла в авто і подякувала тому бевзеві в дощовику.

— Це через Януша? — поспитав Ле Коз.

Анаїс мовчки потакнула. Він сказав: «Януш». Вона подумала: «Фрер». Оце й була різниця поміж ними. Перед її внутрішнім зором постав Матіас із бляшанкою дієтичної коли в руках. Чорний чуб. Зморене обличчя. Одіссей, який повертається до рідної домівки, стомлений, виснажений, проте збагатившись новими враженнями і погарнішавши від того. Цей чоловік уявлявся їй укритий патиною, наче антична статуя. Добре було б сховатися в його обіймах…

І раптом вона здригнулася.

Того вечора, прощаючись із нею, Фрер тихо сказав:

— Убивство — дивний привід для того, щоб зустрічатися.

— Що ж, усе залежить від того, що станеться далі.

Обоє відчули, що поміж ними повис знак запитання. З рота в них виривалися хмарки пари, ніби втілюючи примарну, кришталеву, прозору будучину. Все залежить від того, що станеться далі.

І ось що сталося.

— Не встрявай.

Жінка дістала вже третій удар у щелепу, та, як і раніше, трималася на ногах. Чолов’яга вжив іншого способу. Тепер він щосили стусонув її в живіт. Вона зігнулась удвоє, захлинувшись власним криком. Вигляд у неї був страшний. Потворна, як відьма, брезкла, замурзана. Червоне обличчя, заяложені коси. Віку її неможливо було визначити. Чоловік, який катував її, — негр у бейсболці — скористався тим, що вона нахилилася, звів зчеплені в замок руки і щосили вгатив її по потилиці. Жінка повалилася на пісок. Нарешті-таки. Тіло її затіпалося, потім її знудило.

— Лярва! Бидло!

Тепер він місив її носаками. Януш підвівся. Бернар сіпнув його за руку.

— Не лізь, кажу тобі! То не твоє діло.

Януш дозволив собі знову сісти. Не міг він більше дивитися на те, що коїлося в нього перед очима. Одна рука тієї мандрьохи повисла, то вона затуляла обличчя другою. Удари вона терпіла мовчки, тільки здригалася всеньким тілом.

Януш вештався з Бернаром чотири години і бачив уже третю бійку. Вони побували в різних місцях і поміж різними волоцюгами, поєднувало яких тільки одне — страшенний сморід. Янушеві здавалося, наче в легенях у нього лайно, в носі стояв стійкий дух сечі, а в горлянці застряг кім’ях бруду.

Спершу вони подалися на майдан Віктора Желю, в одне з тих місць, де збиралися бурлаки. Януша ніхто не впізнав. Він балакав із волоцюгами, ставив запитання, та не здобув жодної відповіді. Потім вони піднялися вище на Канеб’єр, до театру «Жимназ», але й тут недовго пробули: на східцях приміська наволоч лупцювала новачка. Віктор із Бернаром завернули до провулку і за хвилю вийшли на вулицю Кюрйоль, де збиралися транссексуали.

Зрештою вони доплуганилися до реформаторської церкви на перетині Канеб’єр і проїзду Леона Ґамбетти. Тут аж кишіло волоцюгами. Одні щось наминали, умостившись на східцях паперті, другі дзюрили простісінько на плити хідника, але всі дивилися на перехожих із неприхованою ворожістю. Вони понапивалися ще зранку і ладні були вбити одне одного за один євро, за цигарку чи за ковток дешевого вина.

Але й тут ніхто не пожвавішав, угледівши Януша. Він і засумнівався вже, чи був коли-небудь у Марселі. Та він так зморився, що все одно не міг уже кудись іти. Тим часом катування скінчилося. Жінка лежала долі в калюжі крові та блювотиння. «Я в пеклі», — подумав Януш мимохіть. Мерзенність оточення, сіра днина (була лише друга година, а вже сутеніло), холоднеча, байдужість перехожих — усе воно зливалося у видовисько прірви, що помалу його поглинала.

Жінка поплазувала до намету над закладом швидкого харчування і завмерла. Януш змусив себе роздивитися її. Обличчя стало суцільним синцем, де блищали тільки налиті кров’ю очі. На розтовчених набряклих губах скипала рожева піна. Вона закашлялася, виплюнула уламки потрощених зубів, що заважали їй дихати. Потім сіла на сходинці й, поки її не нагнали, підставила обличчя вітрові, щоб той підсушив її рани.

— Сама винна, — ухвалив вирок Бернар.

Януш нічого не сказав. Його приятель почав пояснювати. Ненета, ця побита відьма, — жінка негра Тітуса. Він її продавав охочим за кілька євро, за талон на обід чи жменю пігулок. Януш не міг уторопати, як це беззуба п’яничка у когось могла розбудити хоча б найменше бажання.

— То й що? — спитався він.

— А вона зв’язалася з чужинцями.

— З чужинцями?

— Не з нашими, а з району Паньє. І спала з ними без грошей. А може, і за гроші… Та дарма, Тітус дуже ревнивий.

Януш дивився на купу закривавленого ганчір’я, що колись було жінкою. В її руках раптом звідкись узявся картонний пакет із вином. Вона заходилася жадібно цмулити з нього, надаючи сама собі першу допомогу. Видно було, що вона вже геть забула, як її щойно лупцювали.