Вуличний світ був світом теперішності.

Без спогадів. Без майбутнього.

— А що тут такого? — незворушно провадив Бернар. — Посварилися, побилися…

Напилися мов свині, подумки докинув Януш. За його підрахунками, Бернар допивав уже п’ятий літр вина. Решта дотримувалася такої самої дієти. Щодня кожен випивав од восьми до дванадцяти літрів дешевого пійла.

— Гайда, — пхнув його приятель. — Ходімо відсіля. А то тут уже яблуку нема де впасти. Нема чого тим самим клієнтам очі муляти…

Бернар не взяв під захист, а швидше терпів його присутність, бо Януш уже купив йому три коробки вина. Оце начувайся, подумав собі він. Якщо волоцюга простягає тобі руку, то знай, що він чекає від тебе заплати. А валюта тут — винце.

Вони знову рушили вперед. З моря віяло холодним вогким вітром, що пронизував до самісіньких кісток. Януш ніяк не міг зігрітися. У нього боліли ноги. Руки закоцюбли. Очі сльозилися. Він ішов за Бернаром неначе сліпий, нічого не бачачи. Єдине, від чого він здригався, були поліцаї. Варто було йому почути сирену, побачити авто з блимавкою чи правоохоронців в одностроях, як він відразу ж опускав голову якомога нижче. Він не забував, хто він такий. Він — зацькований звір. Утікач, якого підозрюють у вбивстві. Підозрілий чоловік, що встиг накоїти багато лиха. Бруд, лахміття замість одягу і сморід кепського вина були його машкарою. Він ховався за ними, як за фортечними стінами. Та чи довго простоять ці стіни?

Вони з Бернаром посідали на невеличкому майдані. Януш не знав, як він зветься, та йому було нахчати на те. Його потроху охоплювала та сама байдужість, що володіла і його новими братами. Вона виявлялась у млявості рухів, апатії та загальному остовпінні. Він усвідомлював, що без годинника втрачає відчуття часу і простору.

До дійсності його повернуло бряжчання бляшанки. Бернар уже скинув шкарпетку з ноги і, ворушачи замурзаними пальцями, знову показував перехожим свій трюк. Дзень-дзелень…

— Один шеляг небораку альпіністові…

До них попідходили й інші бурлаки. Бернар невдоволено матюкнувся. Вони були п’яні мов чіп і самі вже не жебрали, а тільки лякали потенційних милостивців. Один совгав лицем по асфальту, до крові здираючи шкіру. Другий скинув штани і рачки лазив довкола свого друзяки, який уже й на ногах не тримався, намагаючись запхнути йому в рота свого прутня. Ще один трохи далі виголошував палку промову, звертаючись до муру, і вряди-годи махав кулаками, погрожуючи небесам.

Януш дивився на них, не почуваючи ні жалості, ні спочуття. Навпаки, лють, яка душила його ще зранку, тільки зміцніла. Він не сумнівався: кілька місяців тому, коли він справді був Вікторем Янушем, він уже ненавидів їх. Та ненависть підтримувала його і допомогла йому вціліти. Але невже вона підштовхнула його до вбивства?

— Гайда, — пхнув його в бік Бернар, збираючи дрібняки на землі. — Треба вже й хильнути.

— А попоїсти?

— А для цього є безплатні їдальні й пункти роздачі. І відділи «Еммаусу». Доброчинність! — Він зареготався. — Здуріти можна, як ото їм кортить нагодувати нас! А щоб чарчину налляти, то дзуськи!

Смеркало, і надворі стало холодніше. Януш тривожно думав про те, що чекає на нього найближчою порою. Усередині наче скрутило все. В очах закипіли сльози. Ніби мала дитина, що боїться пітьми.

Та він мусить бути непохитний.

Мусить потрапити до нічліжки, що зветься Оборою, де збираються всі марсельські бурлаки.

Якщо й там ніхто його не впізнає, то він пішов хибним слідом.

Майор Мартено погодився провести їх на місце подвійного вбивства. Кожен їде своїм авто, сказав він. І, поки вони були в його кабінеті, більше й слова не сказав. І ось вони їхали за «субару» WRX, одним із тих авто зарубіжного виробництва, якими останньою порою забезпечили поліційні служби швидкого реагування.

Вони поминули Бідар і Ґетарі, прямуючи уздовж залізничних колій. Дощ не ущухав. Усі барви, відчуття і рухи змішалися в ньому. Він висів над зеленими гаями і лискучим асфальтом. Пацьорки дощу спалахували на поверхні океану білястими блищиками.

Авто зупинилися на вершині бескиду. Густі чагарі, декілька самотніх хат, у долині бляклий берег, стиснутий чорними скелями. Анаїс і Ле Коз підійшли до жандармів. Мартено показав їм на бетонну споруду за сотню метрів од них, де на даху видніла рибина-вивіска.

— Дім Бонфісів.

Споруда була й досі оточена жовтими стрічками огорожі, на вікнах і на дверях висіли печатки. Майор пояснив, що попереднє обстеження помешкання жертв, тобто фотографування, зняття відбитків пальців, зробили ще вчора, а ретельний обшук призначили на завтрашній ранок.

— Де саме сталося вбивство?

— Унизу. На березі. — Майор тицьнув пальцем у бік океану. — Тіло жінки знайшли он там. Тіло чоловіка — трохи далі, біля підніжжя скелі.

— Я нічогісінько не бачу.

— Це місце зараз під водою. Приплив.

— Ходімо туди.

Вони почали спускатися крутим узгір’ям. Анаїс знай крутила головою, розглядаючи довколишні краєвиди. Лопотіли мокрим листям дерева і кущі. Удалині бовваніла вілла з терасою, яку затуляли сосни. Блищали під дощем рейки залізниці, прямої та рівної, наче слід від ножа, що розітнув полотно картини.

Вони дісталися берега, піщаної сірої крайки. Анаїс здригнулася. Дрижаки від застуди чи таки страх? Чомусь згадалася легенда про Трістана та Ізольду — бурі та приворотне зілля…

Вона зміркувалася.

— О котрій годині воно сталося?

— Як кажуть свідки, десь опівдні.

— То й свідки є?

— Двоє рибалок. Вони саме йшли на берег метрів за сто звідсіля.

— Що вони бачили?

— Та не зовсім зрозуміло. Наче бачили, як тікав чоловік у плащі. Ваш підозрюваний, Матіас Фрер.

— Вам сказали саме це ім’я?

— Хіба його не так звати?

Анаїс не стала уточнювати: досить плутанини, нащо все ускладнювати.

— Звідки він біг?

— З берега.

— То, виходить, Фрер забив Бонфіса з дружиною і кинувся тікати? — запитала вона, взявши на себе роль адвоката диявола.

— Ні. Стріляли не впритул. До того ж свідки бачили двох чоловіків у чорному. Вони теж мчали до берега. Хтозна, чи то за Фрером гналися, щоб затримати його за вбивство, чи, навпаки, самі були вбивці. Вони поїхали на чорному всюдиході, якщо судити з опису, марки «ауді», модель Q7. На жаль, номера свідки не запам’ятали.

От халепа. Як могла вона про це забути? Фрер ще позавчора дав їй знімки номерного знака. І розповів, що упродовж останніх двох днів його скрізь переслідував чорний всюдихід. Ті знімки й досі в неї…

— Відтоді, — провадив жандарм, — свідчення очевидців гублять визначеність. Як вони кажуть, проїхав потяг і чоловік у плащі зник. А ті двоє в чорному сіли в авто і поїхали собі…

— А далі що?

— Та нічого. Всі наче здиміли.

Згори долинув хрипкий крик. Анаїс звела очі. Над ними кружляли чайки, креслячи вісімки під поривами вітру. З тими звуками перемежовувався шум прибою, що з гуркотом кидав на темний пісок бурун за буруном.

— Під яким кутом стріляли? — запитала Анаїс, глибше ховаючи руки в кишені.

— Найпевніше, стрілець стояв на терасі он тієї вілли. Узимку там ніхто не живе.

Дім, що про нього він казав, був розташований на відстані понад п’ятсот метрів од місця злочину.

— Ви хочете сказати, що вбивці…

— Стріляли з далекої відстані. Робота снайпера.

Справа вже вкотре повернула на інакше. Невже хтось найняв стрільців, щоб прибрати рибалку, який заборгував банку, і його подругу?

— Як ви визначили, що стріляли саме відтіля?

— Ми знайшли на терасі стріляні гільзи.

Це вже геть не вкладалось у рамки. Фаховий кілер нізащо не припустився б такої помилки. Лишити за місці стрілянини такі докази! Хіба що… У Анаїс виникло інше бачення цієї події. Припустимо, вбивці дістали завдання розправитися з трьома жертвами, та одній із них, Фрерові, пощастило втекти. Вони кидаються за ним. І забувають зібрати гільзи.

Поліцай простягнув їй пластикову торбинку, де було якесь залізяччя. Анаїс узяла її і побачила, що там лежать циліндрики із золотавим полиском. Для неї вони нічого не означали. Її знання в балістиці дорівнювали нулеві. Калібри. Потужності. Віддалі. Хоч убий, нічого того не знала.