Вона вирішила поговорити з ним лагідно.

— Це авто кілька разів помічали в Бордо. Один лікар звернувся до нас із повідомленням, що авто скрізь їздить за ним. Тепер ми з’ясували, що воно зареєстроване на вашу компанію.

— Він подав скаргу?

— Ні.

— Вам відомі дати так званих переслідувань?

Фрер казав, що стеження за ним розпочалося відразу після того, як виявили Патріка Бонфіса.

— Тринадцяте, чотирнадцяте і п’ятнадцяте лютого дві тисячі десятого року.

— Що у вас ще є?

Голос звучав так само спокійно. Як видно, Саєса бавила ця розмова. Вона не втрималася від спокуси.

— Можливо, той-таки всюдихід був на місці подвійного вбивства, скоєного вчора, у вівторок шістнадцятого лютого, на березі в Ґетарі.

Власник агенції тільки зареготався.

— Вам це здається кумедним?

— Кумедними мені здаються дії вашої поліції. Поки ви будете працювати так, як тепер, люди, що хочуть гарантованої безпеки, будуть звертатися до мене.

— Що ви маєте на увазі?

— Я заявив про викрадення цього авто шість днів тому. Якщо точно, одинадцятого лютого.

Анаїс ковтнула й облизалася.

— До якого комісаріату подали ви заяву?

— До жандармської дільниці в Брюжі. Найближчої до нашого офісу. Мені здавалося, війні поміж поліцаями вже край.

— Ми тісно співпрацюємо з відділами жандармерії.

— Тоді вам залишається тільки налагодити з ними сталий зв’язок.

Їй раптом пересохло в горлі. Вона відчувала, що він бреше, та поки що їй ні´чого було заперечити. Вона спробувала завершити розмову, не втративши гідності.

— Вам доведеться дати детальні пояснення в комісаріаті. Вулиця Франсуа-де-Сурді…

— Нізащо.

— Прошу?

— Я був терплячий з вами, панно. Та мушу розставити крапки над «і». Ви маєте право викликати до себе підозрюваних, але не потерпілих. Коли — і якщо — ви знайдете моє авто, тоді чемно попросите мене завітати до комісаріату, а я подумаю, чи буде в мене час для цього. Бувайте.

У слухавці пролунали гудки. Нахабство цього мерзотника приголомшило Анаїс. Напевно ж у нього є зв’язки з можновладцями в Бордо. Вечірки для світського товариства. Пожертви політикам. Різні привілеї. Вона добре знала, як воно відбувається насправді. Вона сама виросла в тім болоті.

Анаїс озирнула свого номера. Бляклі тони. Меблі минулого століття. Дух плісняви і мийних засобів. Ідеальне місце для того, щоб ночувати біля вмирущої бабці. Анаїс умостилася за крихітним письмовим столом, укритим клейонкою, і ще раз проглянула інформацію, яку вдалося зібрати про ту агенцію.

Існує вже дванадцять років. Надає стандартний набір послуг. Охорона. Дресування псів. Безпека і нагляд. Особисті охоронці. Оренда престижних авт… Анаїс зайшла на сайт фірми в Мережі. На взір наче все респектабельно, але… Ніяких конкретних даних. Підприємство належить якомусь холдингу, але якому, хтозна. Жан-Мішель Саєс стверджує, що володіє «чималим досвідом роботи у сфері безпеки», але про те, як і де він набув його, нема жодного слова. І, звісно ж, ніяких покликань на клієнтуру. Конфіденційність.

Анаїс спробувала знайти додаткову інформацію у статтях і коментарях, сподіваючись, що вискіпається бодай щось цікаве. Нічогісінько. Складалося таке враження, що та агенція — примара, що не має ні історії, ні клієнтів, ні партнерів.

Вона зателефонувала Ле Козові. Він був у найпохмурішому настрої. Повернувшись до Бордо, її помічник тільки те й робив, що аналізував повідомлення, які плавом пливли, і докази проти лікаря-втікача — геть усі — з царини фантастики. Додатковий бонус — тиск преси і влади, яких цікавила відповідь на одне-однісіньке питання: КУДИ ПОДІВСЯ ВІКТОР ЯНУШ? Анаїс відчула докори сумління. Може, вона вирішила лишитися у Біарріці через підсвідоме бажання не встрявати до тієї бучі?

— Є новини щодо судді?

Розмови про швидке призначення слідчого судді точилися з учорашнього дня. Фрерова втеча лише пришвидшила плин подій. Про розслідування гарячими слідами вже й мови не могло бути. Прощавай, незалежносте. Прощавай, свободо. А може, її й геть усунуть від цієї справи…

— Поки що нема, — відказав Ле Коз. — У прокуратурі про нас буцім забули.

— Де ж пак! А з іншим як?

«Інше» — то був Януш зі своєю втечею.

— Нічого. Він прослизнув у нас поміж пальцями. Треба це визнати.

Із одного боку, Анаїс зраділа. З іншого — вона боялася гіршого. У в’язниці Януш був би в безпеці. Злочинець-утікач ризикує щохвилі заробити кулю в лоба. А на нього, слід визнати, полюють фахові вбивці.

— Ти де зараз?

— У кабінеті.

— Сили ще є?

Ле Коз скрушно зітхнув.

— Слухаю тебе.

Анаїс звеліла Ле Козові податися до офісу охоронної агенції й обшукати його. Поки офіційно не призначили слідчого суддю, її група має право вдаватися до будь-яких заходів.

— Мені потрібна інформація про діяльність цієї компанії, — сказала вона. — Список клієнтів. Список працівників із посадами та зарплатами. Назва холдингу, якому вона належить. Одне слово, все.

— Гаразд. Поїду туди завтра вранці.

— Ти поїдеш туди простісінько зараз.

— Таж десята вечора вже!

— Там нічний охоронець. Доведеться тобі переконати його.

— Слухай, якщо Деверса дізнається про це…

— Коли він про це дізнається, в нас буде вся інформація. Переможців не судять.

Ле Коз мовчав. Він чекав чарівного слова.

— Усе беру на себе.

Лейтенант відповів, що зробить усе. Він наче трохи заспокоївся. Анаїс мить подумала і вирішила зателефонувати комісарові. За особистим номером.

— Чекав я на вашого дзвінка, — менторським тоном озвався він.

— А я на ваш чекала.

— Мені нема чого вам сказати.

— Ви певні цього?

Деверса відкашлявся.

— Призначили слідчого суддю.

Анаїсине серце пропустило черговий удар. Вона запитала про всяк випадок, і те запитання бумерангом повернулося до неї.

— Хто він?

— Філіпп Ле Ґаль.

Гіршого й бути не могло. Новачок, трохи старший від неї, нещодавній випускник Вищої суддівської школи. Вона з ним якось уже працювала. Він був як той суддя, що готував справу Утро`[20]. Той самий комплекс відмінника. Та сама молодість. І та ж таки недосвідченість.

— Мене усувають?

— Це не належить до моєї компетенції. Спробуйте запевнити Ле Ґаля в тому, що ви йому конче потрібні.

— У цій справі мені нічого не можна закинути?

— Анаїс! Ви розслідуєте вбивство. І немає сумніву, що воно пов’язане з іще двома вбивствами у Країні Басків. На сьогодні ваші результати дорівнюють нулю. Ваше єдине досягнення полягає в тому, що ви дозволили підозрюваному утекти.

Вона швиденько пригадала все, що пощастило зробити. Вона з’ясувала особу жертви. Знайшла свідка чи підозрюваного. З’ясувала, як діяв убивця. Не так і погано за три дні. Та, по суті, Деверса має рацію. Вона просто робила свою роботу. Добротно, але без іскри натхнення.

— І ще дещо є, — докинув комісар.

Анаїс здригнулася. Невже все-таки її усувають? Вона весь час боялася, що її звільнять. І не тому що вона жінка. Не тому що молода. А тому що вона — донька Жана-Клода Шатле, чилійського ката, якого звинувачують у вбивстві понад двох сотень політичних в’язнів.

Та Деверса завдав удару з несподіваного боку.

— Кажуть, у вас особисті стосунки з підозрюваним.

— Що-о? Хто це каже?

— Не має значення. Ви зустрічалися з Матіасом Фрером поза межами службової діяльності?

— Ні, — збрехала вона. — Я взагалі тільки раз із ним зустрічалася. Розпитувала про його пацієнта, Патріка Бонфіса.

— Два рази. Ви були в нього вдома ввечері п’ятнадцятого лютого.

— Ви що ж… стежили за мною?

— Та ні, звісно. Це випадково спливло. Хтось із наших працівників бачив ваше авто біля дому Матіаса Фрера.

— Хто?

— Не має значення, кажу ж вам.

Ото вже негідники. Самі мерзотники на світі. А поліцаї — найгірші з-поміж них. Не дихнуть, як не донесуть на когось. Вона нейтральним тоном промовила: