Вони сиділи біля самісінької води, навпроти акведука, що розлініював своїми прогонами небо і гладінь моря. Ідеальний момент, щоб знов почати розпитування.

— Звідки ти знаєш, що я лікар?

— Та нічого я не знаю! А що, ти справді лікар?

— Ти ж сам допіру репетував про це у притулку.

Шампунь стенув плечима. Він збирався поснідати і діставав із торби все, що треба для цього. Два погнуті вояцькі казанки. Учорашні круасани, що дала добротлива пекарка. Непочату плящину дешевого вина, що придбав Януш. Наллявши з пляшки в обидва казанки, він умочив у те пійло черствого круасана.

— А ти не їстимеш?

— Казав я тобі раніше, що я лікар?

— Ти взагалі нічого не казав! З тебе й слова не можна було витягнути. Але ти буцім щось тямив у цьому ділі. Надто ж про те, що в нас у довбешці коїться.

— Щось на кшталт психіатра?

Шампунь мовчки трощив круасана. Прибій тихо лизав їхні підошви.

— Ти пам’ятаєш, коли ми познайомилися?

— Здається, в листопаді. Холоднеча була, що можна здуріти.

Януш дістав записника і заходився нотувати.

— Бачу, ти інтілігентом зробився… — буркнув Шампунь. — А чого не п’єш?

— Ми познайомилися в гуртожитку «Еммауса»?

— Авжеж.

— А де це?

Бурлака підозріливо зиркнув на нього. У нього була гладенька і дуже біла шкіра, геть позбавлена рослинності, — ні брів, ні щетини на підборідді. Крізь неї стирчали гострі кістки, що робили обличчя схожим на череп. Багато шрамів, німих свідчень бійок і сутичок. Та не тільки це. Януш помітив довгастий шрам, що тягнувся довкруг лисої голови, — слід від хірургічного втручання. Видно було, що волоцюзі робили трепанацію черепа.

— То де цей «Еммаус»? — поспитався він.

— Оце ти втнув! На бульварі Картонрі в ХІ окрузі, ось де.

Він налляв собі вина і вмочив у нього другого круасана. Януш знай записував.

— Двадцять другого грудня мене загребли за участь у бійці.

— Ага, то ти це пам’ятаєш?

— Більш-менш. Ти знаєш, що там сталося?

— Мене там не було, але потім ми з тобою якось балакали про це. На тебе завзялися хлопці з Бугенвілю.

— Що за Бугенвіль?

— Район Марселя, що ж іще! Неподалік від Обори. Там є своя ватага. Чистісінькі зарізяки. Навіжені.

Цікаво, подумалось Янушеві, як це йому пощастило видертися живому з їхніх рук.

— А чому вони на мене напали? Пограбувати хотіли?

— Пограбувати? А що в тебе було? Ні, вони хотіли тебе закатрупити, отак.

— Це я сам тобі таке сказав?

— Ти у штани собі наклав, так перелякався.

— Я казав, чому вони хочуть убити мене?

— Ні. Сказав тільки, що йдеш звідсіля. Що до тебе повернулося світло. Що боги пишуть свою історію. Отаке щось верзякав. Ти завжди був трохи той… куку на муню… але часом таке міг ляпнути, що тільки очі вирячиш.

Світло. Яке світло? Пов’язане з його сном? І зі сном Патріка Бонфіса? Чи це симптом дисоціативної втечі? Боги і їхня історія. А це що? Натяк на вбивство з міфологічним підтекстом? У лівому оці почав шпигати біль.

— А куди я подався, не знаєш?

— Ні, про це ми не балакали. Та що з тобою скоїлося, га?

— Казав же тобі, що не знаю.

Шампунь не наполягав. Біль у оці дужчав, захопивши все чоло. Він втупився у воду й опори акведука, сподіваючись, що від споглядання гарного краєвиду полегшає.

Марно. Та й погода почала гіршати. Море прибрало синьо-чорної барви. Сріблясті хвилі падали на берег із гучним дзвоном розбитого скла. Краєвид, замість зцілити Януша, сам псувався від його мігрені.

— Нещодавно ти казав, — потерши скроні, обернувся він до волоцюги, — що я дарма повернувся. Ніби через поліцію.

— Еге ж.

— Через ту бійку? Але ж воно давненько було…

— Оце ти одпалив! Вони ж тебе шукають. Оце зараз. Тут, у місті. Так і нюхають. Я їх сам учора двічі бачив. У «Валентині» й у притулку Марсо. Усіх питали, гади. Тебе вони шукають, Жанно. Навіщось ти їм потрібен дуже.

Януш усе збагнув. Він вважав, що в шкурі бурлаки знайшов собі надійного сховка. Та насправді він лише дивом не потрапив до лабетів марсельської поліції. Анаїс Шатле оголосила на нього полювання не лише в Бордо, а й тут. Тож потрібно терміново міняти стратегію.

— А чому вони мене шукають, не знаєш?

— Ніби через якесь убивство. Якогось волоцюгу в Бордо закатрупили. Хлопці чули, як поліцаї балакали з соціальними працівниками. Та я їм не вірю! Ми з тобою, Жанно, — він узяв пляшку і заходився дудлити простісінько з шийки, — не злочинці, а жертви! Ми — жертви цього супільства. А вони…

— У притулку ти казав, що мені не можна повертатися «через усе інше». Що це за інше?

— Зарізяки з Бугенвілю. Такі нічого не забувають. Якщо вони пронюхають, що ти знов у місті, то знайдуть тебе — і той…

Список загроз зростав день у день. Поліція. Люди в чорному. І ось тепер ватага місцевих розбишак… Йому хотілося заволати. Та він сидів мовчки. Наче під наркозом.

— Це ще не все… — зовсім тихо мовив Шампунь.

Януш нахилив шию, наче підставляючи її під удар.

— Марсельська поліція… Вони думають, що ти причетний і до того вбивства…

— Якого ще вбивства?

— Ну, того, у грудні… Хтось забив одного бурлаку. Його в каланці[23] знайшли. Обгорілого. То балакали, наче якийсь навіженець убиває волоцюг. Та більше нікого не вбили. А може, цей чолов’яга перебрався до Бордо.

Януша затрясло. Від болю в голові аж у очах тьмарилося.

— Чому вони вирішили пов’язати обидва вбивства?

— А я знаю? Я ж не поліцай.

Януш глибоко вдихнув повітря. Треба все починати наново.

— Ти пам’ятаєш точну дату, коли знайшли тіло?

— Десь у середині грудня.

— Особу з’ясували?

— Так. Якийсь чех. Із приміського збіговища. Я його не знав.

— Він був із бугенвільської ватаги?

— Наче ні.

— А вони знайшли на місці злочину відбитки пальців?

— Чого ти до мене причепився? Я звідки знаю?

— Добре. Що ти ще чув про це вбивство? Подумай.

Шампунь зморщив чоло — думати йому було нелегко. Януш тим часом намагався скласти загальну картину. Його звинувачують у двох убивствах. Одне скоїли в Марселі, друге — в Бордо. Зашморг довкола нього стискається. Він енергійно струснув головою. Я не вбивця.

— То що там було з тим обгорілим?

— Знайшли його в каланці Сорм’ю. Дванадцять кіломерів звідсіля, якщо по прямій. Валявся голий, весь обгорів. Балакали, що тіло течією принесло, та я відразу тобі скажу: дурня. Де його забили, там і покинули.

— А чому вони вирішили, що це вбивство?

— Бо там так воно виглядало!

— Як це — виглядало?

Шампунь зареготався.

— Чолов’яга був із крилами!

— Що?

— Клянуся! У нього на спині були крила причеплені, вони теж обгоріли. Журналісти балакали, що той літав на дельтаплані й упав у море. Та то все дурня. Де ж він тоді обгорів? І чому голий?

Януш не слухав. «Убивця з Олімпа». Те ім’я блискавкою в чорному небі пронизало його мозок. «До того, як забити в Бордо Мінотавра, він забив у Марселі Ікара».

— На, ковтни. — Шампунь простягнув йому пляшку. — Ти білий, мов крейда.

— Дякую, зараз минеться.

— Вирішив зірватися з гачка, еге ж?

Януш обернувся до приятеля.

— Звідки це тобі відомо?

Шампунь усміхнувся і надовго присмоктався до пляшки.

— У мене зв’язки, — нарешті заявив він.

Януш згріб його за коміра і потягнув до себе. Пляшка перекинулася і покотилася в діл.

— Які зв’язки?

— Гей, відпусти! Просто я знаю одного чолов’ягу, та й годі! Клоді його звати. Він раніше був волоцюгою, а потім зав’язав із цим. Працю знайшов.

— У поліції?

Шампнунь вивільнився, рачки поліз по пляшку, яка вже докотилася до темної води, і встиг її підхопити останньої миті.

— Майже в поліції, — відказав він, повернувшись на колишнє місце. — У морзі він працює, в Ла-Тімоні. Возить мерців на візках. Він мені все це й розповів. Чув, як поліцаї балакали між собою… Гей, ти що це?