Януш уже схопився на ноги.

— Гайда звідси.

Клоді скидався на Справжнього Чолов’ягу.

Кам’яного велета з фільму «Фантастична четвірка».

Лисий, здоровезний, небалакучий. У білому халаті стояв він у дворі моргу і палив цигарку. Януш із Шампунем не без остраху підійшли до нього, затамувавши подих. Їм довелося перетнути лікарняний двір у Ла-Тімоні, а потім піднятися східцями на терасу, де була споруда Інституту судової медицини. У небі знову сяяло сонце, і вони під своїми численними вдягачками обливалися потом.

Дивно, але обстановка довкруги скидалася на японський пейзаж. Плоска одноповерхова споруда у формі пагоди служила тлом декільком бамбукоподібним деревцям, що густо поросли листям. Десь поблизу щебетали невидні очам пташки, посилюючи враження дзен-буддистського спокою японського саду.

— Здоров, Клоді!

— Що тобі тут треба? — не дуже привітно відгукнувся той.

— Ось познайомся. Це Жанно. Він хоче дещо попитати в тебе.

Клоді уважно глянув на Януша. Зросту в цьому здорованеві метр дев’яносто. Запалена цигарка в його руці була мов петарда у шпарині бескида. Із ніздрів, мов із кратера вулкана, курівся дим.

— Попитати? Про що це?

Януш ступнув уперед.

— Ліпше спитай, скільки я можу тобі заплатити.

Кам’яний велет розплився в посмішці. Утім, її можна було цілком узяти за гримасу недовіри.

— Це залежить від того, що ти хочеш у мене купити.

— Усе, що ти знаєш про труп крилатого чоловіка, знайденого у каланці Сорм’ю.

Клоді втупився в кінчика тлійної цигарки.

— Це надто дорого для тебе, хлопче.

— Сто євро.

— Двісті.

— Сто п’ятдесят.

Януш понишпорив у кишені і вклав у долоню велета декілька банкнот. Він не збирався довго торгуватися з ним. У Шампуня й очі на лоба полізли. Здоровань ухопив грошенята.

— Трупа знайшли в середині грудня у каланці Сорм’ю.

— Коли саме?

— Про точну дату питай у поліцаїв.

— Як звали загиблого?

— Якесь східноєвропейське ім’я. Цеван чи ще якось. Років із двадцять. У Марселі вештався останні кілька місяців. Поліцаї з’ясували, хто він, за відбитками пальців. У нього вже були проблеми із законом.

Януша здивувало це.

— Але ж трупа спалили!

— Не так він обгорів, щоб не можна було зняти відбитків.

— Де саме виявили тіло?

— Наприкінці бухти. Навпроти острова Казрень.

— Що ти знаєш про те, як воно сталося?

— На нього випадково набрело двійко охочих до довгих прогулянок. Труп був голий, геть обгорів, на спині крила. У газетах писали, що хлопець потонув, а тіло прибило до берега. Дурня! У хлопчини в легенях не було ні краплі води.

— Ти був під час розтину?

— Ні, це не моє діло. Та я чув, як судовий медик балакав із поліцаями.

— Причина смерті?

— Не все я почув. Наче помер від передозування.

Ще одна ниточка, яка пов’язує цю справу з убивством у Бордо. Почерк убивці. Ікар. Мінотавр. Може, у Франції були й інші злочини з таким підтекстом?

— Чому тіло намагалися спалити?

— Побачиш убивцю, то в нього попитай.

— Розкажи про крила.

Клоді запалив ще одну цигарку від недогарка першої. На потилиці в нього звивалися маорійські татуювання, що скидалися на гордовитих величних гадюк.

— Їх відразу ж відправили до криміналістичної лабораторії. Я їх і не бачив.

— Шампунь казав, то були крила від дельтаплана.

— Так і було. У розгорнутому вигляді вони мали понад три метри завширшки. Той, хто його закатрупив, несповна розуму. Крила були пришиті простісінько до тіла. Коли поліцаї приїхали туди, то відрізали нитки.

Януш уявив собі чорного обгорілого трупа з пожмаканими і напівобгорілими крильми. Либонь, ті гуляки, як побачили його, то кинулися тікати звідтіля.

— Та це ще не все, — провадив велет. — Якщо я добре второпав, на крилах знайшли сліди воску і пір’я. Постарався вбивця.

Ще один штрих до міфологічної версії. Легенда про Ікара ще відоміша, ніж міф про Мінотавра. Разом зі своїм батьком, Дедалом, Ікар був у полоні в критського царя Міноса. Задумавши втечу, вони змайстрували собі з воску і пір’я крила. Та молодий і нерозумний Ікар піднявся на них зависоко. Віск від сонячного проміння розтанув. Ікар упав у море й потонув.

— А інші відбитки на місці злочину знайшли?

— Я розповів тобі все, що знав. Тож грошенята відпрацював уже.

— Скільки ти хочеш за копію протоколу розтину?

Клоді зареготався і випустив з рота струмінь диму, який відразу ж підхопив вітер.

— За таке можна і праці позбутися.

— СКІЛЬКИ?

— П’ятсот євро. І не торгуватися.

Януш дістав із кишені жмут купюр по п’ятдесят євро. Відлічив десять і п’ять банкнот простягнув здорованеві.

— Решту після того, як будуть документи. Чекаю тебе тут.

Клоді мовчки забрав гроші. Він уже шкодував, що не попросив більше. Щиглем жбурнув недопалка, обернувся і пішов.

— А нехай тобі всячина! Де ти загріб такі грубі грошенята? — поспитався Шампунь.

Януш нічого не відповів. Тепер, коли Шампунь знав його секрета, становище стало небезпечним. За минулу добу він устиг скласти цілковите уявлення про звичаї, що панували поміж волоцюгами. Варто було йому виявити найменшу слабкість, Шампунь, не замислюючись, уб’є його, щоб заволодіти грішми.

З’явився Клоді. Він ішов, насторожено зиркаючи навсібіч. На паркувальному майданчику було порожньо. Чутно було тільки шелест вітру в кронах дерев і пташиний щебет. Теку він сховав під халатом. Януш віддав йому решту грошей і взяв документи — декілька аркушів, скріплених степлером.

— Я тебе не бачив, хлопче, а ти мене.

— Зачекай.

Януш хутко пробіг очима ксерокопії паперів, укриті чорними плямками фарби. Так, це була повна справа. Номер: К09 544 32 26. Ім’я жертви: Цеван Соков. Ім’я слідчого судді: Паскаль Андре. Ім’я керівника слідчої групи: Жан-Люк Кроньє. Детальний опис тіла і ушкоджень, які були на нім.

— Сховай, дідько б тебе вхопив! — прохрипів Клоді. — Ти хочеш, щоб нас тут застукали на гарячому?

Януш заховав теку під полу.

— Приємно було познайомитися.

— У тебе ще гроші є?

— Хочеш іще щось продати?

Клоді всміхнувся. Поки він робив копії паперів, йому ще дещо спало на думку. Здається, в нього і справді є додатковий товар на продаж.

— Поліцаї шукали тоді свідка. І наче якийсь волоцюга все те бачив.

— Що означає — все те бачив?

— Усе до грама. Вбивство. Убивцю. Достеменно не знаю. Знаю тільки, що вони хотіли допитати його.

Клоді неспішно запалив іще одну цигарку. На його вустах з’явилася посмішка. Він розумів, що тримає Януша на гачку.

— Річ у тому, що чолов’яга розповів ту історію ще до того, як знайшли трупа. Прийшов до комісаріату — не знаю, до якого саме — і заходився верзти всю ту дурню. Ніхто йому не повірив. Про всяк випадок записали його маячню, та й до побачення. А потім знайшовся той мрець. Тут вони вже второпали що й до чого. Почали дзвонити Кроньє, що провадив слідство. Я сам чув. А тим часом саме закінчували розтин.

Клоді не помилився щодо цінної інформації, про яку так до речі згадав.

— І скільки ти хочеш за того хлопця?

— П’ять сотень.

Цього разу Януш вирішив поторгуватися. Точніше, в ньому озвався первісний інстинкт, який не дозволяв піддаватися на кожну пропозицію без опору. Переговори не забрали багато часу — Клоді відчув, що Янушеві можливості сягнули краю.

— Гаразд, віддаю за двісті.

Януш дістав гроші. Кам’яні пальці вхопили жмут папірців.

— Чолов’ягу звати Бляшаний.

— Бляшаний? — обурився Шампунь. — Він пошив тебе в дурні, Жанно! Усі знають, що Бляшаний дурко!

Клоді люто глянув на Шампуня, та це не справило на того ніякого враження. Побачивши, як така сила-силенна грошей переходить з рук до рук, Шампунь озвірів.

— Бляшаний гарував на будові в Марселі. Щось там у них вибухнуло, і йому поцілило скалком у черепа. Та залізяка в нього й досі в мізках сидить, її видно. Свідчення такого бовдура не варті грошей. Пошив він тебе в дурні, пошив!