Вона відчувала, що тут криється якась каверза. Надто вже просто воно все.
— А моя група? Вона буде провадити розслідування в Бордо?
— Скажімо так: вона буде допомагати новому керівникові групи.
Он воно як. Суддя вислухав її, але все вирішили заздалегідь. Напевно Деверса ще вчора знав про все. Вона могла б кричати, обурюватися. Піти, грюкнувши дверми. Та, як по правді, їй було все одно. Її відпускають до Марселя. А це головне.
— Кого призначили новим керівником групи?
— Морісе. Дуже досвідченого офіцера.
Анаїс мимоволі посміхнулася. У Головному поліційному управлінні Морісе прозвали Грабарем, бо він завжди намагався служити на дільницях, розташованих біля цвинтарів. Тридцять років служби і ціла купа премій, бо комісарові виплачують винагороду за кожну констатацію смерті. Авжеж, Морісе нітрохи не належить до тих спритних і кмітливих поліцаїв, які можуть зловити злочинця з високим інтелектом.
Ле Ґаль пхнув до неї аркуша. Вона простягнула руку, та він, ніби передумавши, накрив аркуш долонею.
— Що ви можете сказати про вбивць, які орудували у Країні Басків? Про тих чоловіків у чорному одязі?
В Анаїс залишався єдиний слід, що про нього вона не сказала судді. «Метис», хіміко-фармацевтичний холдинг, який, можливо, був пов’язаний з убивством рибалки і його дружини.
— Поки що нічого, — збрехала вона. — Точніше, одне тільки. Справа може виявитися ширшою, ніж здавалося попервах.
— Як це — ширшою?
— Про це ще рано казати, пане суддя.
Він прибрав долоню з аркуша. Вона взяла його і прочитала. То було підтвердження її повноважень на ведення розслідування на території всієї Південно-Східної Франції. Анаїс заховала аркуша до кишені. Дух ладану надавав усьому, що тут відбувалося, якогось релігійного відтінку.
— Два дні, — підкреслив суддя, підводячись із-за столу. — Від завтрашнього дня, п’ятниці. У понеділок ви приведете сюди, до цього кабінету, Матіаса Фрера в кайданах і з підписаними свідченнями. А то вам ліпше не повертатися.
— Пошив він тебе в дурні! Я відразу тобі сказав: у дурні пошив, та й годі!
Останні дві години Шампунь без угаву торочив те саме. І дві години вони марно вешталися Марселем у пошуках Бляшаного.
— Та він умер давно, той Бляшаний, і його в землю зарили! Ніхто його вже кілька місяців і близько не бачив. Кажу тобі, Клоді, сам вантажив його трупа в морзі, ось і набрехав, щоб із тебе грошенята витрясти. Ти купив свідчення мерця!
Януш ішов і мовчав. Він і сам думав так само, як і Шампунь, та не хотів розлучатися з надією. А то йому залишалося тільки одне — вкластися на хіднику і чекати, аж доки його заарештують. Бляшаний був його останній шанс дізнатися правду.
Вони повернулися до клубу «Перно» — марно. Накинули гак, зазирнувши на майдан Віктора Желю, — з тим самим результатом. Ніхто вже давно не бачив Бляшаного. Януш із Шампунем пройшли по Канеб’єр і затрималися біля реформістської церкви. Даремно. Доплуганилися до театру «Жимназ», та тільки задля того, щоб побачити чергову бійку волоцюг. І хутчій ушилися звідтіля, без зайвих запитань.
Тепер вони рухалися до денного притулку Марсо, щоб розпитати його відвідувачів, а заодно і випити по кухлику гарячої кави. На місто падали сутінки, що всотували в себе денне світло, ніби вимочка. Що швидше смеркало, то дужчий страх охоплював Януша. Почувши вдалині завивання поліційної сирени, він здригався всеньким тілом. У кожному випадковому погляді сторонньої людини йому ввижалася загроза, і він швидко опускав голову.
Поліція. Вбивці. Зарізяки з Бугенвілю. Усі ці люди шукають його. Кому з них найперше пощастить?
Аж ось вони поминули Тріумфальну арку Порт-д’Екс і ввійшли під гостинне склепіння притулку Марсо. Соціальні працівники організували для бурлак вечірку з караоке. Угледівши цих покидьків, які виспівували, пороззявлявши беззубі роти, Януш несамохіть відступив назад.
— Ліпше ти йди, — сказав він Шампуневі. — Я надворі зачекаю.
Його трусило всього, хоча після двох годин безупинної ходи він геть спітнів. Заховавшись під аркою, яка провадила до входу в притулок, він вирішив ще раз прочитати звіт про розтин.
Але тут його увагу привернув якийсь гомін. За декілька метрів од нього сидів чоловік, якого він не помітив у темряві. Януш примружився і розгледів його. Чоловік був убраний у подертого светра і заяложені піжамні штани. Поруч стояли два пластикові пакети. Обличчя його біліло в сутінках, скидаючись на маску П’єро. Та дивний був той П’єро — з підбитим оком і величезним синцем на набряклій щоці.
— Беремося до трансформації, — насилу володіючи язиком, пробурмотів він.
І притулив до вуст сулію з сірого пластику. Рідина для чистки скла, вражено подумав Януш, та відразу ж прогнав цю неймовірну думку. Напевно ж таки в сулії дешеве вино невідомої марки.
— Трансформуємося, дядьку.
— У що? — несамохіть запитав Януш.
— Це місто геть зотліло, — провадив чолов’яга, не слухаючи його. — Воно хворе на лепру… Кожен, хто тут живе, заражений його брудом і смородом. Ти й сам не помічаєш, як обертаєшся асфальтом, викидними газами і гумою для протекторів…
Сперечатися з тією маячнею Януш не хотів — не було снаги. Навпаки, з утоми він згубив будь-яку здатність до опору. Волоцюга раптом постав перед ним кимось на кшталт оракула, Тірезія[25] кам’яних джунглів. Януш глянув на свої руки. Його шкіра швидко набувала брудно-сірого гудронного відтінку. З рота виривалися хмарки двоокису азоту…
— Здоров, Діду´.
На порозі притулку стояв Шампунь. Його привітання зависло у просторі, бо Діду припав до пляшки мов п’явка.
— Ти його знаєш? — запитав Януш.
— Хто ж не знає Діду? Пророка вдає. — Шампунь заговорив тихіше. — Навіжений, чортяка. У нас його бояться. Спробуй скажи, що дурню верзе, то він хутко втре тобі маку.
Януш подумки подякував Шампуневі, що своєю з’явою розвіяв морок. Про чудернацького чоловіка в піжамних штанях він уже забув.
— Новини є?
— Ні, ніякого дідька нема. Здимів Бляшаний, мов туман на воді. Тобі їсти хочеться?
Шампунь трохи порожевів. Видно було, що він пив не лише каву. Януш теж помирав із голоду, та про те, щоб поткнутися до безплатної їдальні, не міг і думати.
Наче прочитавши його думки, Шампунь заявив:
— Сьогодні вечеряємо в ресторані.
— У справжньому.
— Та майже.
За десять хвилин вони вже стояли на задвірках шинку, де торгували фастфудом. Тхнуло прогірклим салом. Шампунь перший застромив голову до смітниці.
Януша нудило. Ці задвірки були схожі на дворисько того дому, де він учора обливався дешевим вином. Йому здалося, наче від дня того страшного бойового хрещення минула цілісінька вічність.
Шампунь набрав повну пластикову торбу недоїдків.
— Прошу пана! — з реготом вигукнув він.
І заходився жбурляти Янушеві роздобуті скарби, коментуючи:
— Помідори! Хліб! Сир! Шинка!
Януш ловив усе те, і в ньому боролися голод і відраза.
— Тільки екологічно чисті продукти! — виголосив Шампунь.
Роздерши обгортку на шматку швидкозамороженого хліба, що вже трохи розтопився, Януш уп’явся в нього зубами. Він відразу відчув насолоду. Шлунок озвався вдячним бурчанням. Януш роздирав інші обгортки і жадібно глитав шинку, сир, мариновані огірки… З кожним куснем його аж сіпало від усвідомлення глибини свого падіння. Двоє дорослих чоловіків сидять навпочіпки і замурзаними пальцями з гарчанням жеруть те, від чого відмовилися інші. Щурі, що борються за виживання в міському лабіринті.
— Кока-коли?
Шампунь простягав йому пластикову склянку з поламаною соломинкою. Януш ухопив її й умить видудлив. У його жили поверталося життя. А в м’язи — снага.
— Де ночуватимемо сьогодні? — поспитався він, бо це було найважливіше.
— Треба подумати… Тут зарізяки вештаються, а поліцаї нишпоритимуть по всіх нічліжках…
Його зворушила Шампунева турбота — звісно, якщо той не мав на меті уві сні перерізати йому горлянку.
25
Тірезій (Тіресій) — у грецькій міфології сліпий віщун із міста Фіви.