— Знайдемо місце на природі. Знаю я тут… Щоправда, тепер лютий… Соціальні працівники так і вештаються містом. Та й поліція теж. Не хочуть, щоб люд на вулицях ночував. Якщо хтось із наших ґиґне, їм добрячої бубни дадуть.

Перспектива ночівлі під відкритим небом лякала Януша. Він боявся, що нападуть розбишаки.

— А в якому районі ті мерзотники з Бугенвілю напали на мене, ти не пам’ятаєш?

— Наче в Ла-Жольєт. Біля доків.

— А я там що робив?

— А я хіба знаю? Ти тоді переважно в «Еммаусі» бував.

«Еммаус». Януш уторопав, що й досі не розпитав тих, що повинні були знати його найліпше. Та зараз уже запізно. Його світлини напевне розіслали по всіх доброчинних гуртожитках. І тут йому спало на думку ще одне. Він понишпорив у кишенях і знайшов візитну картку, яку дав йому чоловік у потязі, що йшов через Біарріц.

Данієль Ле Ґен

компаньйон «Еммауса»

06 17 35 44 20

— Тут є десь телефон-автомат?

Удень майдан перед Тріумфальною аркою Пор-д’Екс скидався на африканський базар. Та о цій порі тут панувала тиша. Вуличні гендлярі зникли разом зі своїми ятками. На вітринах крамничок були залізні штори. На землі валялося куряче пір’я, шкурки від фруктів, пожмакані папірці у плямах жиру. У повітрі добряче тхнуло смітником. Маже невидні в пітьмі, повз них тихо пропливали примарні постаті — жінки в чадрах, чоловіки в куртках із відлогами на головах…

— Ворушися хутчій! — гукнув Шампунь Янушеві. — Містраль зривається.

Телефонна будка притулилася біля Тріумфальної арки в центрі майдану, за парковими соснами — ідеальний варіант. Шампунь дав Янушеві телефонну картку в обмін на десятиєврову купюру.

— Піду поповнити запаси, — пояснив лисань і попрямував до ще відчиненої арабської крамнички.

Януш замкнувся в будці й набрав номер Ле Ґена. Тільки опинившись в укритті, він збагнув, під яким вітром стояв надворі. Сосни поруч аж стогнали. Шиби в будці деренчали. У шпарини віяло крижаною вологою.

— Алло!

— Данієль Ле Ґен? Це Віктор Януш. Ви пам’ятаєте мене?

— Авжеж. Ми ж зустрілися два дні тому в потязі з Біарріца.

— Я хотів перепросити вас. За мою тодішню поведінку. Я… У мене проблеми з пам’яттю.

— Є речі, про які ліпше забути.

Януш вирішив змінити тон. Уже чого, а співчуття йому не треба було.

— Навпаки, я хочу все згадати. Ми з вами познайомилися в гуртожитку «Еммауса» в Марселі, правда ж?

— У гуртожитку «Червона вершина».

— Коли саме я там з’явився?

— Ти приїхав наприкінці жовтня.

— Я вже знав Марсель?

— Ні. Ти взагалі був якийсь… наче тебе лантухом по голові втелющили.

Януш підвищив голос.

— Звідки я прибув?

— Цього ти не сказав.

— А що ви можете сказати про те, як я поводився?

Тепер йому доводилося перекрикувати ревисько вітру.

— Ти пробув у нас два місяці. Працював на сортуванні речей і в крамниці. Спав у гуртожитку. Справляв враження поважної і небагатослівної людини. Звісно ж, у тебе надто висока кваліфікація для тієї праці, яку тобі пропонували. Спершу ти взагалі нічого не пам’ятав про себе. Та потроху пам’ять до тебе повернулася. Точніше, ти подумки відтворив власну особистість. Згадав своє ім’я. Віктор Януш. Та про своє минуле ти не розповідав. Чому і як прибув до Марселя, теж не пояснював.

— Зі мною були якісь проблеми?

— І були, й не були. У середині грудня ти почав надовго зникати. На цілі дні. А часом і ночувати не приходив.

— Я пиячив?

— Ох, тверезий ти рідко з’являвся.

Януш подумав про вбивство Цевана Сокова. Воно сталося в середині грудня.

— Ви знаєте, де саме я зникав?

— Ні.

— А що я сказав, коли зібрався піти з гуртожитку?

— Нічого. Сталася ця бійка наприкінці грудня. Ми шукали тебе в поліції, у жандармерії. А за два дні ти взагалі як у воду впав.

— Я щось розповідав про ту бійку?

— Ні. Ні поліцаям, ні нам. Німий був, як риба.

Ле Ґен висловився чітко і недвозначно. Янушеві раптом заболіла голова. Спалахнув звичний біль за лівим оком. Вітер надворі скаженів, наче хотів розвалити телефонну халабуду.

— Що я конкретно робив в «Еммаусі»?

— Не пам’ятаю до ладу. Десь наприкінці оформлював нашу вітрину. Працював в ательє з ремонту одягу. Та рішуче відмовився мати справу з книжками і дисками. Ніякого мистецтва, заявив ти.

— Чому?

— Мені здається… По-моєму, в тебе були з цим пов’язані якісь прикрі спогади.

— Прикрі?

— Можливо, перш ніж стати безпритульним бурлакою, ти був художником. Принаймні я так гадаю.

Януш заплющив очі. Кожне почуте слово відгукувалося в голові новим вибухом болю. Він відчував, що майже наблизився до того, ким він був, перш ніж стати Янушем. Та чомусь це наближення завдало йому нестерпного болю.

— Художником… як це? — прошепотів він.

— Ну, писав картини.

— Чому ви так гадаєте?

— Через твою алергію. Ти й дивитися не хотів на картини чи мистецькі альбоми. Та я помітив, що на мистецтві ти знаєшся. Кілька разів ти застосував особливі, фахові вирази, до того ж несамохіть.

Інформація заливала мозок каламутною калюжею. Нічого конкретного, тільки підсвідомий страх, який огортав його і душив у своїх обіймах…

— Якось, — провадив співрозмовник, — один із наших працівників сидів і гортав ілюстрований альбом із мистецтва. Ти побачив його і пополотнів. А потім тицьнув пальцем в одну репродукцію і процідив крізь зуби: «Нізащо більше». Цей випадок я добре запам’ятав.

— А ви не пам’ятаєте, що то була за картина?

— Автопортрет Курбе.

— Якщо я і справді був художником… Ви не пробували з’ясувати, чи існують роботи, підписані прізвищем Януш?

— Ні, не намагався. По-перше, не було коли. По-друге, знав, що ці картини, навіть якщо вони існують, підписані іншим прізвищем.

Будка хилиталася під шаленими поривами вітру. Шибки аж деренчали.

Раптом Януш збагнув: Ле Ґен знає.

— До того, як стати Янушем, — підтвердив той його здогад, — ти був іншою людиною. Точнісінько так само, як, переставши бути Янушем, обернувся Матіасом Фрером.

— Звідки ви знаєте це ім’я?

— Ти назвав його мені в потязі.

— І ви запам’ятали його?

— Еге, його забудеш! Я допіру з Бордо. Там по всіх місцевих каналах удень і вночі передають твою світлину і твоє прізвище.

— Ви… ви збираєтеся мене видати?

— Таж я навіть не знаю, де ти перебуваєш.

— Ви ж знали мене передніше! — застогнав Януш. — Невже ви вірите, що я в чомусь винен? Що я здатен забити людину?

Ле Ґен відповів не відразу. Проти паніки, що охопила Януша, його спокій здавався неймовірним.

— Нічого не можу сказати тобі, Вікторе. Та й кого повинен я підозрювати? Художника, яким ти був до приїзду в Марсель? Мовчазного волоцюгу, з яким я познайомився в «Червоній вершині»? Психіатра, якого я зустрів у потязі? Єдине, що повинен ти вчинити, це піти до поліції. Тобі потрібно лікуватися. Лікарі допоможуть тобі розібратися з усіма твоїми численними личинами. Повернутися до себе достеменного. Тільки це важливо. А для цього тобі потрібна допомога.

Януша охопив гнів. Ле Ґен казав правду. Та не потрібна була йому та правда! Він уже роззявив було рота, щоб відчикрижити щось у відповідь, аж стіна халабуди задвигтіла від удару. До скла притулилося Шампуневе обличчя.

— Хутчій! Містраль повіяв. Як не знайдемо, де сховатися, то заклякнемо!

— Це майор Мартено. Можете розмовляти?

— Без проблем. Я прямую до Марселя.

Анаїс сиділа за кермом «гольфа», притискаючи до вуха слухавку мобільного телефона. Була восьма вечора. Вона мчала автострадою в напрямку Тулузи. На швидкості 220 кілометрів на годину. Начхавши на радари. Начхавши на жандармів. Начхавши на Ле Ґаля, Деверса і всю їхню кляту ватагу.

— Я нарешті отримав результати розтину.

Патріка Бонфіса і Сільвію Робен забили 16 лютого, о 10-й ранку. Сьогодні вже 18 лютого. Восьма вечора.