Голос Анаїс задзвенів, аж трубки під стелею задеренчали.

— Затримайте його! Чоловіка в темному костюмі! Затримайте його!

Він і не сіпнувся. Всі чоловіки в холі були в темних костюмах. І всі зараз дивилися один на одного, намагаючись прочитати паніку в чужих очах. Януш заходився так само озиратися, щоб поводитися точнісінько, як вони. Удалині він бічним зором помітив постать чоловіка в однострої, що діставав зброю.

Анаїс волала мов навіжена:

— ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ КОСТЮМІ! ІЗ ПЛАЩЕМ НА РУЦІ!

Януш несамохіть зібгав плаща і взяв його під пахву. Довкола знялася веремія. Всі юрмилися, пхали одне одного, гасали туди-сюди. Червоні трубки й геть опустилися. Долівка попливла вбік. У вухах аж ревло.

— ЗАТРИМАЙТЕ ЙОГО!

Поліцаї повихоплювали пістолети і водили цівками, самі не тямлячи, в кого стріляти. Угледівши зброю, відвідувачі від жаху падали додолу. Вони так верещали, що голос Анаїс і не чути було. Януш ішов од виходу, так само, як і всі, перелякано роззираючись навсібіч. Вихід! Він мусить знайти інший вихід!

Знову не стримавшись, він озирнувся назад. Анаїс бігла до нього, обіруч тримаючи пістолета. Його обпалила дика, безглузда думка. Ніколи ще не бачив він, щоб жінка мала такий сексуальний вигляд…

Ось він, запасний вихід, ліворуч.

Він наддав ходу.

І вже взявся за клямку, аж позаду пролунав крик, що, либонь, адресувався поліцаям.

— Просто за вами! ДВЕРІ! ДВЕРІ ЗА ВАМИ!

Та Януш уже переступив порога. Ногою зачинив двері й обернув клямку замка, блокуючи механізм. Тепер тікати. Він був у підсобних приміщеннях суду. Голий бетонний коридор був ледве осяяний слабенькими лампами. Поворот. Ще один коридор. Свідомість подрібнювалася, розпадалася на атоми, що ладні були розприснутися в щонайдальші закутки світу…

Єдине, що не давало йому остаточно відірватися від земного тяжіння, був жіночий образ. Він знову і знову повертався, пронизуючи його мозок. Януш біг порожнім коридором, та бачив перед собою Анаїс Шатле. Її білі руки, що стискали колодку пістолета. Стрімкі порухи її гнучкого тіла. Машина для вбивства. І його нестримно тягло до тієї машини.

З’явилися ще одні двері із замком. Він майже дістався до них, аж десь узявся охоронець. Повагавшись мить, він вихопив пістолета і націлив його в Януша.

— Ану стій!

Януш завмер. Очі його сльозилися. Поліційний однострій, обличчя і постать людини з пістолетом запнуло завісою. Януш мовчки дивився на охоронця. «Пропустіть мене!» — волав його погляд.

І раптом він наче прозрів. Він збагнув, що супротивник безладно метушиться. Він був такий же спантеличений, як і Януш. Цілячись у нього, він відчайдушно смикав рацію, що застряла за ременем.

Наступної миті все змінилося. Тепер уже охоронець благально дивився на Януша. Той кинув портфеля, вихопив ножа і притис чолов’ягу до стіни. Приставив ножа до горлянки.

— Кидай зброю!

Не встиг він те сказати, як пістолет брязнув додолу. Ніякого опору. Не послаблюючи стиску, Януш обнишпорив кишені охоронця, намацав за ременем рацію і поклав до кишені піджака. Нахилився, узяв пістолета і сховав ножа. Тільки після цього відступив трохи і глянув на противника. Побачив блиск кайданів, що висіли на поясі.

— На коліна!

Охоронець і не поворухнувся. Януш тицьнув йому цівкою в горло. І якимось шостим чуттям здогадався, що зброю не заряджено. Шарпнув на себе засувку і загнав набій до патронника.

— Лягай ницьма! Хутко, я не жартую!

Охоронець мовчки скорився.

— Руки за спину!

Той зробив, як звеліли. Януш зняв у нього з пояса кайдани, підняв руку переможеного противника і заклацнув браслета в нього на зап’ясті, здивувавшись, як легко діє механізм. Потім скував і друге зап’ястя.

— Ключі!

— Які… ключі?

— Від кайданів!

Чолов’яга покрутив головою.

— Ми ними ніколи не користуємося…

Януш садонув його по щоці пістолетом. Побігла цівка крові. Хлопець зіщулився і притулився до стіни.

— У кишені… в лівій кишені.

Януш дістав ключі. Угатив охоронця колодкою пістолета по потилиці, сподіваючись, що той зомліє. Та це виявилося непросто. Януш спробував вирахувати, коли той отямиться. Зі скутими руками і розпанаханою щокою, приголомшений, він, звісно, не відразу вилізе з цього пустельного коридора і викличе допомогу. Хвилин п’ять у Януша таки є.

Він узяв долі плаща і портфеля. За пояса, де вже був ніж, застромив і пістолета. Тепер він озброєний до зубів — не ремінь, а цілий арсенал. Охоронець перелякано дивився на нього. Януш замахнувся, удавши, ніби хоче ще раз ударити його. Той утягнув голову в плечі й заплющив очі.

Та Януш уже побіг. Він мчав коридором, шукаючи виходу. У живіт давив ніж і пістолет. То було п’янке відчуття.

Тепер знав, що врятується.

Будь-що врятується.

Лабіринтом звивистих вуличок він знову добився до Канеб’єра. Простісінько напроти центрального комісаріату Ноай. Довкруги коїлася веремія. Фургони, авта з блимавками і без з ревом роз’їжджалися від під’їзду. З дверей вискакували озброєні поліцаї, на ходу плигали в машини, що чекали з відчиненими дверцятами. Квилили сирени. Януш притулив до грудей портфеля. Отож, на нього полює вся марсельська поліція, всі охоронці ладу.

Він забіг у двір. Про те, щоб забрати свою торбу, і думати було нічого. Рацію він викинув у першу-ліпшу смітницю. Відтепер усе його майно складалося з ножа, пістолета, що його він забрав в охоронця, і теки з паперами. Час покидати Марсель… Треба знайти надійний притулок. І в спокійній обстановці вивчити всі матеріали справи. Накреслити нову лінію розслідування. Тільки так він зможе довести свою невинність — якщо і справді невинен…

Квиління сирен подаленіло. Певне, поліція заблокувала квартал, де був розташований суд. Небавом по всіх інстанціях розішлють наказ про його затримання. Із фотографією. Передадуть інформацію в усі газети й на всі телеканали. За кілька хвилин він тут і кроку не зможе ступнути. Діяти треба негайно.

На протилежному боці вулиці він угледів крамницю, що торгувала недорогим одягом. Низько опустивши голову, він перейшов вулицю. Поруч гучно засигналили. Він сіпнувся і завмер на місці. Просто перед ним грізним залізним громаддям прогуркотів трамвай. Сигналив водій. Януш довго дивився йому вслід, збираючись на дусі після пережитого страху.

Потім, удаючи байдужого, увійшов до крамниці. Назустріч вийшла продавчиня. Він пояснив, що йому треба. Він їде кататися на лижах і хоче придбати светра, пуховика і плетену шапочку. Продавчиня усміхнулася. Авжеж, усе це в них є, і не лише це!

— Цілком покладаюся на ваш вибір! — сказав він.

І хутко подався до комірки для примірювання. Майже відразу повернулася дівчина з цілою купою курток, светрів і шапочок.

— Здається, це ваш розмір.

Януш забрав у неї всі речі й затулив шторку. Скинув піджака. Узяв із тієї купи одяг такої барви, що не впадає в око. Брунатного светра. Коричневого пуховика. Чорну шапочку, яку нап’яв аж на брови. Глянув на себе в люстро — череп’яний чоловічок, та й годі! Принаймні він не матиме нічого спільного з прикметами злочинця, що втік із будинку суду. Упевнившись, що він затулив штору щільно, переклав у кишені куртки ножа і пістолета.

— Беру оці три речі, — сказав він продавчині, виходячи з комірки із портфелем у руках.

— Вам подобаються ці кольори?

— Саме так. Я заплачу готівкою.

Продавчиня пішла до каси.

— Покласти вашого піджака і плаща у пакет?

— Так, дякую вам.

За дві хвилини він уже ішов по Канеб’єру, вдаючи людину, що шукає підіймач для лижників. Нехай регочуть, аби лиш не зловили. Але куди тепер? Спершу треба забратися подалі з середмістя. Дорогою йому трапився контейнер зі сміттям, і він жбурнув туди пакета із крамниці. Звільнившись від зайвих речей, він сам наче аж легший став. Ще трохи — і полетить. Що ж, на жаль, він і далі був припнутий до землі…

Поминувши бульвар Сен-Луї, він перейшов вулицю Павійон і звернув ліворуч. Інстинкт підказав йому, що він наближається до Старого порту. Ні, це недобре. Він трохи збавив ходу, аж його думки урвав скрегіт автомобільних гальм. Поруч зупинився поліційний фургон, і з нього почали хутко вискакувати поліцаї. Вони бігли до нього.