Він обернувся і побіг назад. Цього разу йому гаплик. По всьому кварталу чутно було квиління сирен. Поліцаї передавали один одному по раціях: ось він, Януш. Цілісіньке місто аж волало, і той крик вимагав його смерті.

Януш спіткнувся об край тротуару, мало не впав, але втримався на ногах і кинувся до майдану, який витягнувся уподовж. Він гнав уперед, притискаючи до себе портфеля і вже не вірячи, що порятується. І тут перед ним, наче в казці, з’явилася хмара пари. Він утер піт на чолі й побачив відсунутого каналізаційного люка, обгородженого парканом. Інстинкт підказав йому, що це його порятунок. Він пошукав поглядом робітників.

І побачив їх метрів за тридцять. Вони, в чоботях і шоломах, купували канапки, курили й реготалися. Януш перестрибнув паркан, загилив ногою люка і поліз у діл драбиною, думаючи про те, що цю нагоду подарував йому сам Господь. Господь, який підказував йому, що він невинен. І ось він спустився в темряву.

Його ноги торкнулися землі. Він звернув праворуч і, скинувши шапку, подався вузьким коридором, намагаючись триматися подалі від багна, що булькало під ногами. Ще одна драбина. І ще. Каналізаційна мережа Марселя не просто була під землею, а ще й мала вертикальну структуру.

Урешті він вийшов до ширшої драбини, спустився нею і потрапив до просторого квадратного приміщення з бетонними стінами — щось на кшталт машинної зали, осяяної лампами денного світла. Тут стояли якісь резервуари, видніли труби і діяли якісь механізми. Не встиг він і трьох кроків ступнути, як помітив чоловіка, що стояв до нього спиною і вивчав показання давачів, тримаючи в руках портативний пристрій. Чолов’яга ніяк не відреагував на з’яву Януша — може, глухий був? Януш підійшов ближче і все зрозумів. Під захисним шоломом у того на голові були навушники, і він похитував головою.

Януш тицьнув його пістолетом у потилицю. Хлопець умить уторопав, що від нього хочуть. Скинув навушники і звів руки вгору.

— Обернися.

Той послухався. І побачив націленого на себе пістолета. На його лиці не було й тіні страху. Він просто мовчки дивився на Януша. У сірому комбінезоні, чоботях і шоломі він скидався на водолаза, що досліджує морське дно. У руках він так само тримав портативний пристрій і щуп.

— Ви… ви хочете мене застрелити? — за кілька секунд запитав він.

— Ні, якщо ти зробиш те, що скажу. Звідси є вихід?

— Навіть кілька. Кожна галерея має декілька виходів. Найближчий звідси…

— А найдальший? За межами Марселя?

— У головному колекторі. Це в каланці Кортью.

— Гайда.

— Та це ж за шість кілометрів!

— То не будемо гаяти часу.

Хлопець помалу опустив руки і попрямував до залізної шафи.

— Ти куди це? — гукнув Януш, піднімаючи пістолета.

— Спорядження взяти. Туди без спецкостюма не можна.

Він відчинив металеві дверцята. Януш ухопив його за плече і відіпхнув од шафи. Сам узяв шолома й одною рукою нап’яв собі на голову.

— Ще респіратори візьміть, — спокійно підказав хлопець. — Ми йтимемо через кислотні відсіки.

Януш трохи розгубився. У шафі були чоботи, комбінезони, респіратори, якісь залізні баклаги… Хлопець підійшов ближче.

— Я візьму.

Він дістав два респіратори, що скидалися на протигази часів війни 1914 року, тільки в дизайнерському виконанні. Потім узяв пару чобіт.

— У цьому вам буде безпечніше.

Він здавався неймовірно незворушним і певним себе. Януша аж циганський піт пройняв. Чому він так поводиться? Може, це пастка? Може, встиг увімкнути сигнал тривоги? Та він не став сушити собі мізки над цим питанням. Доводилося довірятися своєму проводиреві.

Поки він убирався, хлопець запитав:

— А що ви там накоїли?

— Тобі треба знати одне: мені втрачати нічого. Рація є?

— Ні. Тут є вузол зв’язку, з якого можна телефонувати іншим бригадам. І ще можна відправити повідомлення з цього терміналу.

— Покинеш його тут. Швидко побачать, що тебе нема?

— Та якби ж то… У цих галереях я, як щур, яких тут багацько. Перевіряю прилади, а як треба, то лагоджу. Всім на мене начхати.

Правду каже він чи бреше? Дізнатися неможливо. Януш махнув пістолетом.

— Ходімо.

Вони рушили вглиб тунелю. Кожна наступна галерея була копією попередньої. Януш спливав потом. У цих катакомбах панувала солодкувата, смердюча, відразлива спека.

Незабаром він утямив, чому так дивно поводиться цей хлопчина. Той був типовий приклад мономана. Праця — то було для нього все. Він був єдине ціле з лабіринтами, якими вони йшли. За якусь хвилю хлопець заговорив. І балакав, не стуляючи рота. Розповідав про підземну систему каналізації. Про історію Марселя. Про чуму. Про холеру…

Януш не слухав його. По трубах, що йшли на рівні їхніх голів, гасали щури. Пропливали таблички з назвами вулиць. Та він не дуже добре знав Марсель, щоб визначити, де вони перебувають. І мусив наосліп іти за чоловіком-щуром, який човгав чобітьми по мокрій землі.

Януш геть уже згубив уявлення про час і простір. Вряди-годи тільки запитував:

— Далеко ще?

Хлопець відповідав якось конфузливо й далі провадив свою лекцію з історії. Таки схибнутий він. Тільки одного разу Януш помітив, що обстановка змінилася. Зненацька стало більше пацюків: вони гасали в них під ногами, залазили один на одного і бігали по стінах. Їхнє пищання відлунювало багатократними відголосами.

— Ле-Бомет, — прокоментував хлопець. — В’язниця. Чудове джерело їжі, покидьків і тепла…

Януш ішов, високо підіймаючи ноги і ступаючи навшпиньки. Далі тунель поширшав і став темним каналом, наповненим в’язкою рідотою. Тепер вони ішли по коліно в багнюці.

— Це очисний резервуар, де збираються тверді фракції. Надіньте респіратора. Тут уже будуть шкідливі випари. Вони без запаху, то ми їх не відчуваємо, але вони смертельно небезпечні.

Вони помалу йшли вперед. Януш чув тільки свій подих, посилений респіратором. У роті стояв присмак заліза і гуми. У світлі неонових ламп на вогких стінах танцювали їхні потворні тіні. Десь за кілометр декорації знову змінилися. Підземна водойма стала ширшою, і тепер вони прямували вузькою крайкою понад нею.

Аж Янушів проводир скинув респіратора.

— Усе, тут уже можна дихати.

Януш ухопив ковток свіжого повітря, наче потопальник, який виліз на берег. Глибоко вдихнув повітря і знову запитав:

— Ще далеко?

Хлопець мовчки тицьнув указівним пальцем уперед. Наприкінці тунелю цідилося світло — не пряме, а відбите від чорної гладіні води. Дрібні блищики сяяли, наче окрушини слюди.

— Що там?

Хлопець дістав ключі.

— Сонце.

Януш домовився з хлопцем. У нього було авто, припарковане на стоянці очищення. Він пообіцяв підвезти його до найближчого села, а потім обидва заприсягнулися, що назавжди забудуть про існування один одного.

Без шолома і респіратора в хлопця виявилося смагляве, видублене вітром і сонцем обличчя. Певне, вихідними знавець підземних мереж полюбляв десь рибалити. Вони стояли на бескиді, який височів над марсельським колектором. Напроти, скільки сягне око, під блакитним небом простягалося море. Хвилі розбивалися об темні острівці й виносили на берег сріблясте мереживо піни. І це видовисько псував тільки огидний сморід.

Якщо заглянути під бескид, то можна було легко виявити джерело того духу. Насправді каланка Кортью була відстійником. Брудно-жовтою рідиною з лайна і сміття, розведених морською водою. Над тим мерзенним бульйоном кружляли тисячі мев[28], що пов’язали свій добробут із тоннами щоденних покидьків.

— Оце моя «кангу»[29]. Довезу тебе — і прощавай!

Януш усміхнувся: йому сподобалося, що хлопець каже йому «ти». Він застромив пістолета за пояс, ліниво вирішивши довіритися цьому багнолазові.

— Сядеш за кермо, — сказав він. І докинув про всяк випадок: — Тільки без фокусів.

— Якби я захотів показати тобі декілька фокусів, ти й досі вештався б відстійником.