Вона стояла біля свого авта і молотила по ньому ногами, а потім як відьма накинулася на хлопців, що бачили Януша і випустили його з рук. Здерла з голови в одного картуза, у другого відірвала поліційного жетона, а до третього полізла битися. У неї забрали зброю. Наділи на неї кайдани. І замкнули в цьому кабінеті. Слава Богу, хоч у кабінеті, а не в камері попереднього утримання — вона ж бо колега…

Тепер вона вже не смикалася, завдяки лексомілу. Зажила чималу дозу. Відразу дві пігулки, які ковтнула, мов пес муху. Не встигли вони розтопитися в неї під язиком, як її охопив супокій. Штиль після бурі.

Вона сиділа, поклавши руки на стіл і закинувши голову назад, і чекала, аж коли її погукає начальство. А день таки непогано розпочався. Жан-Люк Кроньє, що очолював групу з розслідування вбивства Ікара і керував пошуками Януша, прийняв її досить люб’язно. Надав їй кабінета, оцього, де її тепер замкнули, і дозволив ознайомитися з усіма матеріалами справи.

Вона не знайшла в них нічого нового. Кроньє зі своїми людьми добряче попрацював, та зайшов у глухий кут. Схибнутий на міфології вбивця умів замітати сліди. Марсельські нишпорки не зуміли знайти жодного свідка, хіба що якогось пияка-безхатька, та й той пропав, як у воду впав. З доказами теж було кепсько, крім залишених на місці злочину. Уламки дельтаплана, віск, пір’я…

Зате з приводу почерку вбивці не виникало ніяких сумнівів. Ішлося про ту саму людину. Модус операнді, використання героїну, символіка вистави — все свідчило про те, що орудував той самий маніяк. Анаїс виявила тільки одну розбіжність: ніде не вказувалося, що вміст крові в тілі Цевана Сокова був нижчий від норми. Анаїс запам’ятала цю деталь — із убитого Філіппа викачали не один літр крові — хоч поки що не знайшла пояснення цьому фактові. Лонґо відразу ж звернув увагу на незвичайну блідість шкіри мерця. Та про Ікара нічого певного не можна було сказати — надто вже обгоріло його тіло.

Десь о пів на дванадцяту, проглянувши всі надані їй папери, Анаїс зателефонувала Паскалі Андре, слідчій судді, й домовилася пообідати разом. Вони саме йшли з ресторану, аж сталося неможливе. Януш утік у неї з-під носа, прихопивши із собою теку з матеріалами справи.

Гіршого й уявити собі не можна було.

Удруге за дві доби вона проґавила втікача.

Деверса правду казав. Їй треба тішитися зимовим Марселем і гуляти берегом, а не встрявати до серйозних справ.

Вона звелася на ноги і стрепенулася. Комісаріат був розташований у кам’яниці ХІХ століття. А вона була в сучасному будинку, що прилягав до архітектурної пам’ятки, в кабінеті, з вікон якого виднів собор Мажор. То була велика споруда, збудована з каміння двох барв, кремового і шоколадного, тож вона скидалася на італійський торт.

Задзеленчав мобільник. Вона втерла сльози. Сльози безвідповідальної дурепи, що згубила тяму про те, де вона й нащо. Час покласти край цій дурні…

— Це Деверса. Що ви там іще накоїли? Адже вам казали, що ви офіційно звільнені від розслідування!

— Зрозуміло.

— Та запізно. Ви влипли в халепу.

— У що саме?

— Варто вам десь з’явитися, як Януш спокійнісінько тікає!

Кімната попливла їй увіччю.

— Ви що ж, підозрюєте мене?

— Не я. Працівники відділу внутрішніх розслідувань. Ви привернули до себе увагу.

У неї пересохло в роті.

— Проти мене розпочали… службове розслідування?

— Не знаю. Мені вони допіру дзвонили. Ви повинні негайно повернутися в Бордо.

Що ж, дорого їй коштуватиме ця історія. Набагато дорожче, ніж просто кривда. Відділ внутрішніх розслідувань порпатиметься в її житті. Піднімуть матеріали з Орлеана, дізнаються про її методи на грані законності. З’ясують, що в неї проблеми із психікою. Витягнуть на Божий світ скандал довкола її батька та його минулого…

У вухах знову зазвучав голос Деверса. Начальник промовляв теплим батьківським тоном.

— Я надам вам підтримку, Анаїс. Не беріть усе це близько до душі. Ви ще така молода…

— Та йдіть ви під три чорти!

Вона урвала розмову. І відразу ж замок відімкнувся. То був Кроньє. Кремезний бородань, що мав швидше добротливий вигляд. На вустах у нього була глузлива посмішка, яку не могли приховати шпакуваті вуса.

— Добряче ви мене пошили в дурні.

Він промовляв лагідно, та Анаїс відразу ж насторожилася: що він там надумав?

— У мене вибору не було.

— Чому ж не було? Ви могли б щиро мені розповісти, як воно все насправді.

— І ви послухалися б мене?

— Гадаю, вам пощастило б переконати мене.

Кроньє узяв стільця, обернув його і сів задом наперед, поклавши на спинку руки.

— Що далі?

У тому запитанні не було і дрібки іронії. Швидше добротлива втома.

— Поверніть мені теку зі справою Ікара, — сказала вона. — І дайте попрацювати з нею ще ніч.

— Навіщо? Я вивчив усі матеріали напам’ять. Ви не знайдете в них нічого нового.

— Я дізнаюся, що саме шукав у них Януш. Чому він пішов на такий ризик, щоб їх роздобути. Заліз до кабінету судді…

— Я щойно розмовляв із нею телефоном. Прокуратура погрожує звільнити її від розслідування цієї справи.

— Чому?

— Бо базікала із працівницею поліції, що не мала офіційного доступу до розслідування. Бо лишила відімкнутим свого кабінета. Бо не зберігала теку зі справою у замкненій шафі. Ось вам три причини. Обирайте яку завгодно.

Анаїс на мить замислилася. Суддя виявилася чудернацькою жіночкою. За обідом вона справді тріщала мов сорока, не дала їй і рота розтулити. А тепер їй добряче накрутять хвоста.

— Дайте мені справу, — повторила вона. — На одну ніч.

Кроньє знову всміхнувся. Він скидався на великого плюшевого ведмедика, пошарпаний, але загалом симпатичний.

— Що він робить, цей ваш утікач?

— Шукає винного.

— А хіба це не він винний?

— Я від початку не вірила в те, що він винен.

— А як же бути з його відбитками на вокзалі в Бордо? І вся ця брехня? І втеча?

— Назвімо це ланцюговою реакцією.

— Бачу, ви йдете проти течії.

— Дайте мені одну ніч! — наполягала вона. — Замкніть тут, у кабінеті. І завтра вранці я скажу вам, куди подався Фрер.

— Фрер?

— Я хотіла сказати, Януш.

Майор дістав із кишені невеличкого записника і жмут ксерокопій і поклав усе це перед Анаїс.

— Неподалік від суду в житловому будинку знайшли під східцями торбу. У ній були особисті речі чоловіка, якого ми шукаємо. Папери на ім’я Фрера. Ви маєте рацію. Він провадить розслідування.

Кроньє перевернув ксерокопії так, щоб Анаїс могла прочитати текст.

— Це звіт про розтин Цевана Сокова. Не знаю, як він його доп’яв.

Вона простягнула руку до записника, та Кроньє накрив його своєю плюшевою лапою.

— Я надішлю вам повне досьє у справі Ікара. Хоч що ви знайдете там, хоч про що здогадаєтеся, про всі свої міркування ви повинні сповістити мене. Потім поїдете в Бордо. І більше не наблизитеся до цієї справи й на крок, затямили? Подякуйте, що я умовив колег не подавати на вас скаргу за побої.

Вона, мов автомат, повторила:

— Завтра вранці. Скажу вам усе, про що дізнаюся. І поїду в Бордо.

Кроньє прибрав долоню із записника і підвівся.

Ніхто з них не вірив у щирість тієї обіцянки.

Януш стояв біля вікна готельної кімнати. Він був похмурий.

З королем каналізації він розлучився десь о п’ятій вечора, біля Єра. Умовив одного таксиста відвезти його до Ніцци. Водій, що був із Бе-дез-Анжа, саме повертався додому. За чотириста євро той погодився подолати разом із пасажиром сто п’ятдесят кілометрів поміж двома містами, узявши на себе оплату бензину і дорожнього мита.

Під час мандрівки він знай вихваляв найбільшу подію — карнавал, що відбувався в Ніцці, й сьогодні, 19 лютого, супроводжувався найбільшим святкуванням. Такого його пасажир ще не бачив! Розмальовані повози, квіткова битва, феєрверки та інші розваги триватимуть аж шістнадцять днів!

Януш не слухав його. Він міркував над тим, як використати цю обставину собі на користь. У місті буде сум’яття. Юрби людей на вулицях, багато хто в машкарі. Галас, яскраві барви, а головне, метушня. І вдень, і вночі. Поліція і сили правопорядку зі снаги вибиватимуться, щоб не допустити помітних порушень. Що ж, із його погляду, це не так і погано.