Януш не став сперечатися. Йому пощастило, що він натрапив на цього анахорета. У тому хлопцеві відчувалася якась незалежність, навіть бунтарство. Щур з контркультури… Вони передяглися і посідали до «кангу». У салоні був гарний запах, надто ж коли порівняти із міазмами в цих катакомбах.

Хлопчина поїхав од Марселя, прямуючи за дорожніми вказівниками до Кассіса. Спершу Януш пильнував за шляхом, та після першого кілометра покинув це діло. Питання «куди» перед ним не стояло. Стояло запитання «що». Що ж робити? Він збагнув, що в нього немає конкретної мети. І відразу ж згадав про головне.

Відкрив портфеля і дістав папери з номером К095443226.

— Куди їхати? — запитав його водій тоном, що потребує точних вказівок.

— Прямо, — відказав Януш.

У першій теці лежали світлини з місця убивства. Нічого жахливішого він у житті своєму не бачив, якщо, звісно, не враховувати світлин убитого Мінотавра. Почорнілий кощавий труп, який закляк у страдницькій позі, притулившись спиною до скелі й утупившись непорушним поглядом у небо. Обабіч тіла розкинулися величезні обвуглені крила в патьоках розтопленого воску. Поруч валялися обсмалені пір’їни.

Януш розгорнув поліційні рапорти, скріплені степлером. Марсельці взялися до розслідування дуже серйозно. Склали точний графік усіх пересувань Сокова днями, що передували вбивству. З’ясували його особу. Дізналися, як він жив. Утікач із Південно-Східної Європи. Панкував. Намагаючись простежити походження героїну, що виявили у крові загиблого, поліцаї звернулися до нарковідділу. Марно.

Та головне, вони дослідили непрямі докази. Крила. Віск. Пір’я. Зв’язалися з виробниками дельтапланів і компаніями, що перепродують вживане обладнання, вивчили всі випадки аварій, які сталися з любителями цього спорту. Спершу — в районі Марселя, потім і по всій Франції. Марно. Вони опитали всіх постачальників бджолиного воску в департаменті Вар і в сусідніх департаментах, а також їхніх покупців. Знову дарма.

Те саме з постачальниками пташиного пір’я, що його використав убивця, — пір’я було гусяче. Вони обдзвонили всі фірми, а також їхню клієнтуру — в усій Франції! — тобто фірми, що спеціалізуються на випуску подушок і ковдр, а також одягу і предметів хатнього вжитку. Вони нічогісінько не знайшли. Жодного підозрілого покупця. Жодного замовлення, що бодай трохи видавалося б підозрілим. І це за декілька місяців до вбивства.

Таке враження було, ніби злочинець самостійно виготовив усі атрибути своєї жахливої вистави.

Януша та обставина трохи заспокоїла. Вона означала, що він сам просто не міг усе це вчинити. Тим паче якщо не усвідомлював, що коїть.

— Ну ось, — озвався його новий знайомець. — Ми в Кассісі. Далі що?

— Кермуй. Проїдемо ще трохи.

Януш розгорнув останню теку. В ній зберігалися матеріали, пов’язані з єдиним свідком у справі, якщо не враховувати кількох туристів, які натрапили на тіло. Крістіан Бюїсон на прізвисько Бляшаний. Про нього Януш уже чимало чув. Та поліцаї утнули не більше, ніж вони з Шампунем. Знайти навіженого волоцюгу їм так і не пощастило, хоч вони ретельно прочесали всю спільноту марсельських бурлак і жебраків. Балакали з безхатьками, з працівниками доброчинних їдалень, із персоналом лікарень. Жодного сліду чолов’яги із залізякою в голові.

Щоправда, вони роздобули надзвичайно важливу інформацію, про яку Януш передніше й не знав. Крістіан Бюїсон був хворий. Дуже серйозно хворий. Його печінку точив рак, що розвинувся після гепатиту С, яким він заразився багато років тому.

Поліцаї отримали ці відомості від Еріка Еношсберґа, волонтера, що приїхав із Ніцци і належав до асоціації «Вуличні лікарі». І в останньому рапорті з цього виснували: найпевніше, Крістіана Бюїсона вже нема живого — помер безіменним десь на шпитальному ліжку чи й геть надворі, під картонною ковдрою.

— Знайди мені телефона-автомата, — сказав Януш водієві.

— Лікар Еношсберґ?

— Слухаю вас.

— З вами розмовляє майор центрального поліційного управління міста Бордо.

— Чим можу допомогти?

Януш придбав телефонну картку в товаристві свого нового приятеля. Зараз його «охоронець» ходив туди-сюди перед телефонною будкою, не роблячи ніяких підозрілих рухів і не виявляючи жодного бажання дременути.

— Я хотів запитати про одного вашого пацієнта. Маю на увазі Крістіана Бюїсона, відомого під прізвиськом Бляшаний.

— Я вже відповідав на запитання ваших колег ще в грудні.

— У справі з’явилися нові факти. Вбивця скоїв ще один злочин. У нашому місті.

— То й що?

— Я телефоную вам, бо нам потрібна додаткова інформація.

На тому кінці дроту мовчали. Либонь, Еношсберґ не належав до шанувальників поліції. Номера його мобільника Януш знайшов у протоколі бесіди слідчого з лікарем.

— Ви казали, що лікували Крістіана Бюїсона…

— Лікував! Це надто вже пишне слово. У тому стані, в якому він до мене звернувся…

— Так ото ж. Моїм колегам так і не пощастило розшукати Бляшаного. І вони дійшли висновку, що він помер, сказати б, лишившись невідомим. Але ось що я собі подумав. Може, ви приймали цього пацієнта вже після слідства, і…

— Авжеж, приймав.

Янушеві аж дух забило. Він зателефонував лікареві про всяк випадок, задля чистого сумління, аж рибина таки клюнула.

— Коли саме?

— На початку січня. Це було в Тулоні.

Знову мовчання. Здавалося, лікар вагається.

— Слідчі просили мене сповістити, коли він знову заявиться, та я цього не зробив.

— Чому?

— Він помирав. Мені не хотілося, щоб нишпорки… ну, ваші колеги… дарма його мордували.

Януш удав, ніби співчуває.

— Розумію вас.

— Ні, гадаю, ви мене не розумієте. Крістіан не просто вмирав. Він був страшенно переляканий. Напевне, він бачив щось таке, що загрожувало його життю. Хоч ваші колеги просто не звернули уваги на його свідчення.

— Невже він бачив убивцю?

— Хтозна. Одне я знаю: відтоді він ховався. Це було жахливо. Він помирав, та мусив забитися в нору, немов тарган…

— Ви поклали його до лікарні?

— Навіщо? У його стадії застосовують лише симптоматичне лікування.

— То він помер?

— Ні.

Януш притиснув до скла кулак.

— Де він?

— У Ніцці є один заклад… Я все влаштував. Від середини січня він там. У безпеці. Доживає свої останні дні.

— ДЕ ВІН?

Януш відразу ж пошкодував, що запитав це, а головне, що так грубо запитав. Не спитав, а заволав. Лікар мовчав. Що ж, він сам зізнався, що саме цього й хотів уникнути: щоб поліція не терзала неборака в його останні хвилини.

І раптом лікар Еношсберґ здався.

— Він у «Розкаяних грішників» Арбура… В Ніцці.

— Що це таке? Чернечий орден?

— Це старовинне братство з ХІІ століття. Опікується невиліковно хворими і вмирущими. Я попросив їх узяти до себе Бляшаного.

— У них там що, своя лікарня?

— Ні, просто приміщення, де можуть перебувати недужі. Вони забезпечують їм необхідний догляд.

— Де це?

Еношсберґ знову завагався. Та, сказавши А, він уже не міг зупинитися.

— Проспект Республіки в Ніцці. Не знаю, про що ви хочете з ним балакати, та, сподіваюся, це справді важливо. А понад усе сподіваюся, що ви з повагою поставитеся до його стану.

— Дякую, пане лікарю. Повірте, це надзвичайно важливо. Ми будемо поводитися дуже тактовно.

Уже вішаючи слухавку, він збагнув, що його обман не мине непоміченим. Поліція Бордо і Марселя знову підніме справу про вбивство Ікара. Поміж її працівниками знайдеться бодай хтось, хто захоче ще раз побалакати з лікарем Еріком Еношсберґом. І отримає ту саму інформацію.

Анаїс Шатле сиділа, втупившись невидющим поглядом у замкнені двері. Сюди, до марсельського комісаріату, її притягли силоміць, як ото навіженця доправляють до божевільні. О третій годині, коли стало зрозуміло, що Януш знову вислизнув із їхніх рук — після того як його побачили, на його затримання кинули відразу декілька оперативних груп, та він просто-таки розчинився в повітрі, — Анаїс від люті просто-таки сказилася.