Аж майнули перед ним знайомі літери: ОПАЛ.

Він помацки відчинив хвіртку. Шість кроків. Оберт ключа в замковій шпарині. Зачинивши за собою двері і пройшовши коридором, він чомусь відчув полегшення. Покинувши валізку і жбурнувши плаща на картонні коробки, що височіли тут горою, він, не запалюючи світла, пішов до кухні. Типове помешкання. Типова поведінка самотнього чоловіка.

За кілька хвилин він уже запарював чай, стоячи перед вікном. У тиші будинку йому й досі вчувалося бурмотіння його пацієнтів. Кожному психіатрові знайоме це відчуття. У них це називається «мелодія навіжених». Їхня невиразна балаканина. Їхнє човгання. Їхня маячня. В голові трохи гуло від тих звуків — так у викинутій на берег мушлі чутно невиразне шемрання моря. Навіженці ніколи не покидали його назавжди. Або, точніше, він ніколи не розлучався назавжди з відділенням Анрі Ея.

Аж із голови його вмить вилетіли всі думки.

З імли допіру виплив учорашній чорний всюдихід.

Авто помалу, дуже помалу рухалося вулицею, аж загальмувало біля його будинку. Фрер відчув, як закалатало його серце. Із авто одночасно вилізли двоє чоловіків у чорному одязі. Вийшли і стали в нього під вікнами.

Фрер спробував проковтнути кім’ях у горлі. Та марно. Не ховаючись, Фрер розглядав тих чоловіків. На зріст кожен був з метр вісімдесят. Під розстебнутими пальтами — темні, застебнуті на всі ґудзики костюми, що ледь лисніли у світлі ліхтаря. Білі сорочки, темні краватки. В обох було щось від гордовитої суворості чиновників найвищого рангу та заразом і щось від безжальної рішучості зарізяк.

Матіас наче закляк. Він чекав, що чоловіки увійдуть у хвіртку і подзвонять у двері. Таж ні. Вони не рушали з місця. Просто стояли під ліхтарем, навіть не намагаючись заховатися. Їхні обличчя цілком узгоджувалися з їхнім загальним виглядом. Перший, із високим чолом і зачесаним назад чубом, де проглядала сивина, носив окуляри в металевій оправі. У другого був небезпечніший вигляд. Довга, хоч і рідка чуприна. Кущуваті брови. Похмуре обличчя.

Дві мармизи з пересічними рисами.

Два самовпевнені сорокарічні плейбої в італійських костюмах.

Хто вони такі? Що їм від нього треба?

Знову спалахнув гострий біль у лівому оці. Він заплющив очі й помасував повіки. Коли розплющив, примари вже зникли.

Анаїс Шатле не вірила своєму щастю.

Оце вже поталанило!

Тільки вона заступила на вечірнє суботнє чергування, як ось тобі — труп. І не просто труп, а вбивство! Справжнісіньке, за всіма правилами. Із дотриманням зловісного ритуалу і каліченням жертви. Щойно їй зателефонували, вона плигнула у своє особисте авто і помчала до вокзалу Сен-Жан, де виявили тіло. Дорогою вона весь час подумки повторювала отриману інформацію. Голий хлопчина. Сліди численних ран. Усе свідчить про збочення. Наче нічого особливого, та відчувається навіженство, жорстоке і темне… Не просто сварка, що недобре скінчилася, чи банальне вбивство з пограбуванням. Ні, це щось серйозне.

Насилу вгледівши біля вокзалу фургони з ліхтарями, що знай крутилися на дахах, — їхнє світло ледь просягало крізь густу імлу — і поліцаїв у лискучих од вологи дощовиках, які вешталися довкола тих авт, неначе примари, вона зрозуміла, що так воно все і є. Її перше вбивство в чині капітана. Вона збере собі групу. Скористається правом на проведення позачергових слідчих дій. І розкриє злочин. Знайде вбивцю і потрапить на перші шпальти всіх газет. У двадцять дев’ять років!

Вона вилізла з авта і вдихнула вогкого повітря. Останні тридцять дві години Бордо просто-таки тонуло в молочному тумані. Місто неначе поринуло в мочарище, насотало його випарів, його гнилого смороду і жаб’ячого слизу. Що ж, добре. Тим колоритніше виглядатиме це вбивство — ще б пак, воно сталося в тумані. Вона аж здригнулася від нетерплячки. І тоді до неї підійшов поліцай із дільниці на майдані Капуцинів.

Тіло знайшов машиніст, який переганяв поїзди поміж механічними майстернями і вокзалом. Він заступив на чергування об одинадцятій вечора. Під’їхав своїм автомобілем і припаркувався на майданчику для працівників залізниці, розташованому на південь від пакгаузу. Подався проходом, що йшов збоку до колій, побачив труп у занедбаній ремонтній ямі між першою колією і старими ремонтними майстернями. Подзвонив черговому начальникові, той відразу ж дав знати залізничній поліції і приватній охоронній компанії, що стежила за порядком на вокзалі Сен-Жан. Вони викликали поліцію — найближчий комісаріат був на майдані Капуцинів.

Анаїс знала, що було далі. О першій ночі розбудили прокурора республіки. Той уже зателефонував до головного поліційного управління Бордо, на вулиці Франсуа-де-Сурді, й наказав викликати чергового офіцера. Тобто її. Більше нікого там і не виявилося. Решта роз’їхалася на виклики, яких через імлу було більше, ніж завжди. Дрібниці всілякі — дорожні пригоди, пограбування, запропащі люди… І ось їй, Анаїс Шатле, яка нещодавно здобула звання капітана, попрацювавши в Бордо два роки, дісталася найліпша за все чергування справа.

Вони рушили вокзальним будинком. Співробітник залізничної поліції видав їм флюоресцентні помаранчеві камізельки. Застібаючи на грудях липучку, Анаїс на мить зупинилася, щоб із захватом глянути на тридцятиметрові сталеві конструкції, що губилися в імлі. Вони поминули платформу і вийшли на колії. Чолов’яга із залізничної поліції весь час балакав. У них такого ще не бувало. За наказом прокурора рух потягів перекрили на дві години. Небіжчик у ямі — це жахіття якесь! Усі просто приголомшені…

Анаїс не слухала його. Липка вогкість осідала на шкіру, проймаючи холодом до самісіньких кісток. Крізь імлу сяяли червоні вогні вокзалу, що зливались у якісь криваві миготливі сузір’я. З висячих кабелів скапувала вода. Запітнілі від конденсату рейки губилися вдалині в непроникливій в’язкій імлі.

Переступаючи шпали, Анаїс підвихнула гомілку.

— Можна посвітити під ноги?

Залізничник опустив лампу нижче і знову заходився балакати. Анаїс дізналася з його розповіді декілька технічних подробиць. Коліями під парними номерами ішли потяги до Парижа, під непарними — на південь. Електричні кабелі над коліями називаються «зчепленнями», а оті залізяки, що стирчать на дахах локомотивів, — струмоприймачами. Поки що вся ця інформація була для неї зайва, та бодай створювала враження, що вона знайомиться з місцем злочину.

— Отут.

Встановлені експертами-криміналістами ліхтарі пронизували нічну пітьму, наче довкола відразу спалахнуло декілька дрібних зимних місяців. Білясті пасмуги від них неначе прорізали темряву. Трохи далі був Центр технічного обслуговування, де видно було швидкісні потяги і крайові експреси, дрезини і моторові вагони, укриті сріблястою патиною[3]. Тут-таки стояли товарні вагони і тягачі — аналог портових буксирів, за допомогою яких потяги виводять на вокзал. Усі ті могутні чорні механізми скидалися на мовчазних титанів.

Вони пролізли попід обгороджувальною стрічкою з написом: «Поліція. Проходити заборонено». То було місце скоєння злочину. Ремонтна яма. Хромовані стояки прожекторів. Експерти в білих комбінезонах із синьою смугою. Анаїс здивувалася, як хутко вони приїхали: найближча криміналістична лабораторія була в Тулузі.

— Хочете поглянути на тіло?

Перед нею стояв офіцер антикримінальної бригади, під флюоресцентною камізелькою в нього був дощовик. Надавши обличчю відповідного виразу, вона кивнула. Мусила стримувати нетерпляче збудження, що охопило її. А ще ж ця імла! Якось, ще як була вона студенткою, професор права прошепотів їй у коридорі: «Ви — справжнісінька Аліса у Країні див! Головне для вас — знайти світ, що був би вам сумірний…» Відтоді минуло вісім років. І ось вона чвалає шпалами, щоб поглянути на труп. Світ, що був би вам сумірний…

У ямі завдовжки п’ять і завширшки два метри панувала звична для місця злочину метушня, хіба що ще й тісно там було. Криміналісти пхали одне одного ліктями, наступали на ноги, знімали за допомогою монохромних ламп, що працюють у діапазоні від інфрачервоного до ультрафіолетового світла, вивчали кожен міліметр ґрунту і брали його зразки, пакуючи їх в окремі торбинки.