У цьому безладі Анаїс удалося розгледіти труп. Двадцятирічний хлопчина. Голий. Виснажений. Геть увесь у татуюваннях. Кістки напинають шкіру, бліду до майже фосфорної білизни. Рейки, що йшли угорі ями, здавалися рамою для тієї картини, яка відкрилася перед нею. Їй спали на думку полотна мистців епохи Відродження. Страдник з безкровним тілом, що в неприродній позі закляк у глибині церкви…

Та найдужчий жах чекав її попереду.

Мерця увінчувала не людська, а бичача голова.

Величезна чорна довбешка, відтята по самісіньку шию, важила вона, либонь, із півцентнера.

До Анаїс нарешті дійшов сенс того, що вона побачила. Усе це було реально. У неї задилькотіли коліна. Погамувавши млість, що навалилася на неї, вона схилилася і змусила себе зібратися з думками. Варіантів було тільки два. Або ж убивця відрубав жертві голову і притулив до плечей бичачу довбешку, або нахромив свою страшну здобич просто на небіжчикового черепа. Символіка обох варіантів була зрозуміла: він забив Мінотавра. Сучасного Мінотавра, загубленого у плетиві залізничних колій. Тобто в лабіринті.

— Можна спуститися?

Їй дали бахіли і паперового капелюха, схожого на чепчика. Вона почала спускатися залізною драбинкою, що стояла в ямі. Криміналісти одійшли, щоб дати їй дорогу. Вона присіла навпочіпки, оглянула все і побачила, що голову тварини нахромили на людську голову.

Отже, друге припущення виявилося правильним. Убивця надів бичачу голову на голову мерця, доклавши, мабуть, неабиякого зусилля. Навряд чи від черепа вбитого лишилися рештки, які можна буде ідентифікувати.

— Певне, він видовбав ізсередини бичачу шию…

Анаїс обернулася. То був судмедексперт Мішель Лонґо. Через накидку з каптуром, що робила їх схожими на примари, вона не відразу впізнала його.

— Коли настала смерть? — запитала вона, зводячись на ноги.

— Поки що зарано назвати точний час. Але не менш ніж добу тому. Холоднеча і туман дуже ускладнюють працю.

— І він увесь цей час лежить тут?

Лікар розвів руками в рукавичках. Із-під складок каптура блищали його протисонячні окуляри фірми «Персол».

— Можливо, вбивця перетягнув тіло сюди сьогодні ввечері. Хтозна…

Анаїс подумала про туман, що просто поглинув усе місто. Авжеж, у цій гороховій юшці вбивця міг зробити це коли завгодно.

— Вітаю!

Вона звела очі, притуливши до чола долоню дашком. У білому світлі прожекторів біля ями видніла чітка жіноча постать. Обличчя вона не бачила, та відразу впізнала заступницю прокурора Вероніку Руа. Та була, сказати б, її двійником. Тридцятирічна Вероніка, яка походила із заможної бордоської родини, рухалася тими самими шляхами, що й Анаїс. Обидві навчалися у найпрестижніших приватних школах, потім вступили до Університету імені Монтеск’є. Їхні шляхи перетиналися у вбиральнях наймодніших нічних клубів міста. Вони ніколи не були ані подругами, ані ворогами. Тепер їхні шляхи регулярно перетиналися на професійній ниві. Вішальник. Труп жінки з понівеченим обличчям — чоловік жбурнув у неї мікрохвильову піч. Дівчина-підліток із перерізаною горлянкою. Що ж, це не найліпші причини для приязної балачки.

— Вітаю, — буркнула Анаїс.

Вона так і стояла в ямі, а заступниця прокурора нависала над нею. Вероніка була у фірмовій шкірянці від «Задек енд Вольтер», яку давно вже нагледіла собі Анаїс у вітрині крамниці на бульварі Жоржа Клемансо.

— Здуріти можна, — буркнула Вероніка. Вона побачила тіло.

Анаїс була вдячна їй за ту дурнувату фразу, що так добре відбивала увесь жах тієї ситуації. Отже, в неї ті самі почуття від побаченого. Жах і заразом збудження. Сталося те, про що обидві так мріяли, — мріяли і боялися цього. Гучна справа про вбивство. Злочинець-маніяк. Усі їхні однолітки і колеги виросли на фільмі «Мовчання ягнят» і прагнули приміряти на себе роль Кларіси Старлінґ.

— Щось можеш сказати про причини смерті? — спитала Анаїс судмедексперта.

Лонґо невизначено розвів руками.

— Очевидних травм на тілі нема. Може, він задихнувся, коли на нього наділи бичачу голову. Може, його зарізали. Або ж отруїли. Треба дочекатися результатів розтину і токсикологічного аналізу. Може, й передозування сталося.

— Чому це?

Він нахилився і взяв ліву руку жертви. Загрубілі вени на ліктевому згині були поцятковані вавками, саднами і набряками.

— Запеклий наркоман. Дійшов до краю. Ще за життя, маю на увазі. Виснаження. Загальна антисанітарія. Повнісінько давніх незагоєних ран. Зараз я сказав би, що це двадцятирічний наркоман. Волоцюга. Або ж мешканець приміських нетрищ. Одне слово, щось таке.

Анаїс глянула на офіцера антикримінальної бригади, що стояв біля заступниці прокурора.

— А його одяг?

— Ні одягу, ні паперів нема.

Отож, хлопчину вбили деінде і притягли сюди. Щоб заховати тіло? Чи навпаки — щоб усі бачили? Одне було ясно: ця яма вочевидь відігравала важливу роль у ритуалі вбивства.

Вона востаннє глянула на труп і полізла нагору драбиною. Мертве тіло встигло вкритися памороззю і скидалося на сталеву скульптуру. Яма, що просмерділася мастилом і металом, була йому ідеальною могилою.

Вибравшись на поверхню, вона скинула бахіли і ковпака. Вероніка Руа, відповідно до раз і назавжди заведеної процедури, почала була:

— Офіційно доручаю тобі взятися до…

— Надішлеш папери мені на роботу.

Заступниця прокурора образилася. І почала допитуватися, як збирається Анаїс провадити це розслідування. Та відповідала знехотя, перелічуючи звичайні заходи, а сама знай міркувала про особу вбивці. Він добре знайомий із цією місцевістю. Напевно обізнаний і з графіком маневрування потягів. Може, він залізничник? А може, до вбивства готувався заздалегідь?

Раптом перед її очима постала картина. Ось убивця несе на плечах брунатного пластикового лантуха з тілом. Прямує крізь імлу, згинаючись під вагою тієї ноші. Вона подумала собі: тіло і бичача голова мали важити понад сто кілограмів. Отож, убивця мав бути фізично дуже сильним чоловіком. Або він натягнув на мерця бичачу голову тут? Але тоді йому довелося проходити від авто до ремонтної ями двічі. Де він припаркувався? На стоянці?

— Що?..

— Я питаю, ти вже створила слідчу групу? — повторила Вероніка Руа.

— Ось вона, та група.

До них незграбною ходою, спотикаючись на жорстві, наближався Ле Коз, на ньому була обов’язкова флюоресцентна камізелька. Заступниця прокурора здивовано зиркнула на неї; в її очах майнули блискавиці. А вона нічогенька, мусила визнати Анаїс.

— Вибач, саме зірвалося з вуст, — усміхнулася вона. — Дозволь познайомити тебе з лейтенантом Ерве Ле Козом, найближчим моїм помічником і заступником. Ми з ним сьогодні самі на чергуванні. Склад групи затвердимо за годину.

Під камізелькою на Ле Козові було чорне вовняне пальто. У темній чуприні, старанно укладеній за допомогою гелю, блищали краплі дощу. З рота із соковитими вустами виривалися хмарки пари. Від нього віяло таким невідпорним чаром, що Вероніка Руа несамохіть напружилася, наче перейшла до захисту. Анаїс усміхнулася. Напевно, заступниця прокурора живе сама — зрештою, як і вона оце. Хворому легко помітити ознаки своєї недуги в іншої людини.

Вона виклала Ле Козові коротку версію подій і відразу ж узяла з командного тону. Але тепер вона вже не жартувала.

— По-перше, треба з’ясувати особу жертви. Потім вивчити коло його спілкування.

— Гадаєш, убивця і жертва знали одне одного? — встряла Вероніка Руа.

— Я нічого не думаю. Спершу треба з’ясувати, хто вбитий. Потім почнемо відстежувати його зв’язки, від найближчих до найвіддаленіших. Найближчі друзі. Знайомі.

Анаїс знову обернулася до лейтенанта.

— Зателефонуй решті. Прогляньте всі записи з вокзальних відеокамер. І не лише за останню добу.

Потім махнула рукою в бік автомобільної стоянки.

— Не думаю, що наш клієнт ішов через вокзальні приміщення. Вочевидь, він вийшов на колії зі службової стоянки. Візьмися до відеозаписів. Випиши всі номери автомобілів, що стояли тут останніми днями. З’ясуй, хто їхні власники, і кожного допитай. Начальників, охоронців, технічний персонал. І нехай подумають, але таки згадають, якщо бачили щось підозріле.